Хірург-онколог Ігор Щепотін: «Найбільше мене тішить те, що приношу реальну користь людям»

На українську медицину вилито стільки відер усього, що кожен, хто має фінансові можливості, їде лікуватися у відносно недорогі німецькі клініки, ну а багатші обирають американські. Серед багатьох претензій до вітчизняної медичної науки є й такий «об’єктивний» аргумент: праць наших медиків не публікують солідні західні наукові видання. А це, за нинішніми мірками, майже вирок напряму. Проте в нашій нібито безпросвітній медицині є окремі оазиси, які не поступаються за рівнем наукових досягнень найкращим західним зразкам.

Нинішню ситуацію в онкологічній науці і практиці коментує директор Національного інституту раку професор Ігор Щепотін.

- Ігорю Борисовичу, ви знаєте, скільки нарікань на нашу медицину у пацієнтів. Стало звичним говорити про нашу відсталість - технічну, технологічну, наукову…

- Не один рік наукова діяльність в інституті була збитковою. Це наука в собі, діяльність заради того, щоб люди отримували заробітну плату, ніякого реального застосування вона не мала. Ми зрозуміли, що нам тісно в рамках, у яких працюємо. Нам бракує знань і можливостей суміжних фахівців. Тому почали активно контактувати з фізиками, хіміками, металознавцями. Відтак стали рухатися в дуже цікавому напрямку.

Торік ми здобули першу премію конкурсу «Інновації України». Тоді ж я отримав листа з лабораторії Кавендіша в Кембриджському університеті з пропозицією про співробітництво. (Це славнозвісна лабораторія, зі стін якої вийшло 28 нобелівських лауреатів.) Нам виділили грант - 200 тисяч фунтів на спільний проект у галузі нанотехнологій.

- У чому полягає суть методу, який ви розробляєте?

- Поясню коротенько. На дрібні частинки металу - наночастинки «саджаємо» ліки і з допомогою розробленого в інституті апарата «Магнітерм» створюємо магнітне поле в місці пухлини. Наночастинки з кровотоком доставляють препарат у пухлину. Тут ми їх утримуємо магнітним полем з допомогою «Магнітерму».

- Винайти, розробити - це тільки півсправи. Як вам вдалося переконати колег за кордоном, що ваші досягнення настільки серйозні?

- Ми змогли вирватися з тієї чорної діри, в якій тривалий час перебували, багато в чому завдяки особистим знайомствам. Не можна недооцінювати цей бік діяльності вченого. Нещодавно я летів у Франкфурт на всесвітній конгрес разом із професором із Джорджтаунського університету у Вашингтоні. Він попросив розповісти про суть моєї методики операції. Я на серветці - ми сиділи в кафе в аеропорту - намалював її схему. А за два тижні він зателефонував мені і запропонував підготувати публікацію для одного з центральних наукових медичних журналів США. Відтоді ми активно співпрацюємо. У нас з’явилися спільні публікації. Ми зараз заміряємося на те, щоб отримати спільний грант від Національного інституту здоров’я США. Останнім часом і наука, і медицина комерціалізувалися, і вчені нічого поганого не бачать у тому, що плоди їхньої діяльності продаються. Навпаки, це вважається доброю ознакою. Це колись про гроші за наукові дослідження і говорити було непристойно.

- Ви досить довго працювали у США, потім повернулися в Україну…

- У США я працював вісім років. На батьківщину повернувся з грантом, який іще два роки працював в Україні.

- Вас тут, напевно, носили на руках?

- (Усміхається.) То був складний час. 1999 рік. Долар був у великій ціні, а я, науковий керівник, був звичайним старшим науковим працівником в інституті і міг платити зарплату 600 доларів. Але дехто зрозумів це так: якщо Ігор має такі гроші і ми з ним у добрих стосунках, то навіщо напружуватися? Наприкінці кварталу, нічого не зробивши, вони очікували, що їм заплатять. Але грошей не отримали. І тут почалося... Я ходив у СБУ, давав пояснення. На мене писали анонімки, що я на українських пацієнтах випробовую американські неперевірені ліки.

Керівництво також очікувало від мене відкотів. Як же це, де ж подяка шефам? Словом, я сам був не радий, що привіз сюди ці гроші…

- Зараз ви директор гігантського інституту. Куди збираєтеся рухатися в перспективі?

- У нас налагоджено контакти з Інститутом електрозварювання імені Є.Патона, Інститутом металофізики. Разом з патонівцями ми винайшли апарат для урології (для дослідження тиску сечі в сечовому міхурі на його стінки). Він дуже корисний також при дослідженні захворювань передміхурової залози.

На жаль, наше уявлення про все вітчизняне настільки деградувало, що ніхто й припустити не може, що хоч якась деталь з діагностичної апаратури може бути українською. А тут ми разом зі співробітниками інституту Патона виходимо на якісно інший рівень завдяки новій ідеї.

- Кілька років тому у гематологічному відділенні інституту вода після дощу лилася зі стелі. В палатах і навіть маніпуляційних на стінах був грибок. Про які досягнення можна говорити?

- Хоч як це прикро, але було. Але ж ви бачите: дах полагодили. Зараз я не можу поскаржитися. Ми отримуємо гарне фінансування і на будівництво, і на обладнання, і на ремонт. Є люди у владі, які розуміють наші проблеми і справді багато роблять для їх вирішення…

- У міжнародних наукових контактах теж є зрушення?

- Ми стали більше їздити. Крім того, самі почали проводити міжнародну конференцію під назвою «Сучасні технології онкологічної хірургії». Здебільшого - в тій сфері, де я працюю, тобто в абдомінальній хірургії: шлунок, підшлункова залоза, печінка. Цей симпозіум став щорічним. До нас приїжджають усесвітньо відомі фахівці - наприклад професор Хільд з Великобританії, основоположник сучасної хірургії раку прямої кишки. Це світова величина рівня Миколи Івановича Пирогова. Побував у нас і керівник хірургічного відділення Нью-Йоркського госпіталю професор Блюмгарт.

- Цікаво, яка реакція західних учених на нашу медицину?

- Сучасні хірургічні школи - наші і європейські - багато в чому дуже відрізняються. Зауважу, що американці, британці - сноби. Американці, скажімо, глибоко переконані: усе, що робиться в них, є найвищим досягненням у світі. Навіть казати їм: мовляв, подивіться, я це роблю інакше, - марно. Можуть подивитися для ввічливості, але переконати їх у чомусь дуже важко. Проте крига скресла.

Коли я сказав моєму другові американському професору Стіву Евансу, що повертаюся додому, він запитав: «А я можу поїхати, щоб пооперувати з тобою і подивитися, як ви працюєте?» - «Будь ласка».

Він приїхав і, звісно, був вражений злиденністю операційної і всім, що необхідно в технічному плані. Але після операції (Стів теж абдомінальний хірург) каже: «Слухай, ми з тобою провели гастроектомію?» - «Так. І на повне видалення шлунка витратили дві години. А що тебе дивує?» - «Річ у тім, що в нас така операція триває як мінімум чотири години. А скільки пацієнт втратив крові під час операції?» - «Ну, 30-40 мілілітрів». - «А в нас втрачає 700-800…».

Після цього мене запрошували на американський конгрес хірургів виступити з доповіддю. Після моєї доповіді на конгресі професор Еванс сказав: «Я пропоную цей метод оперування називати українським, оскільки він ніяк не позначений у літературі». Відтоді в літературі він відомий як метод українського анастамозу.

- Левову частку часу, напевно, у вас забирає адміністративна робота?

- Багато хто думає: якщо я директор інституту, то тільки адміністратор, керівник. Але я хірург за професією. Оперую щодня. І найбільше мене тішить те, що приношу реальну користь людям.

Мене іноді запитують, чому, пропрацювавши вісім років у Джорджтаунському університеті у Вашингтоні, перебуваючи в штаті хірургів, будучи асоційованим професором, повернувся сюди та ще й, як я вже казав, привіз із собою грант? Відповім словами, які, може, в когось викличуть посмішку: люблю свою країну, люблю Київ. Мені подобається тут жити і допомагати нашим людям. Мені не до вподоби гламур і «солодке» життя, орієнтоване на заробляння і розтринькування грошей. І без будь-якого пафосу можу сказати: мені добре серед своїх...