А «Щастя» було так близько… Як у Каннах Лозницю з Михалковим «посварили»

63-й

Фільм «Дядечко Бунмі…» — це медитативна оповідь про спілкування живих і мертвих. Стрічка одразу знайшла палких прихильників. Проте ніхто не сподівався, що, отримавши від фестивалю цілком політкоректний конкурс, журі на чолі з Тімом Бертоном ухвалить настільки радикальне рішення.

Утім, данину політкоректності було віддано: другий за значенням приз — Гран-прі — отримала французька картина Ксавьє Бовуа «Про людей та богів». Міцно зроблена, акторськи добре розіграна, проте нічим не особлива, вона розповідає про викрадення і вбивство ісламськими екстремістами монахів в Алжирі.

Приз журі дістався стрічці з Республіки Чад — «Чоловік, що кричить» Махамата-Салеха Харуна. Саме цю нагороду оголосили першою, і саме вона засмутила зал. І не тому, що фільм про стосунки батька і сина на тлі війни в Чаді такий уже безнадійний. Скоріше тому, що приз для неї — данина тій-таки політкоректності, якої так боялися і про яку так багато йшлося на Лазурному узбережжі цього року.

Нагорода за режисуру — дісталась актору Матьє Амальріку за тулуз-лотреківське «Турне» (герой Амальріка, продюсер, їздить країною з шоу «Новий бурлеск»). Актор-режисер та його «дівчатка» впродовж усього фестивалю розважали публіку, але насамперед самих себе.

Найкраща актриса цього разу — Жюльєтт Бінош за «Завірену копію» Аббаса Кіаростамі. Не безсумнівне рішення, оскільки це аж ніяк не найкраща роль Бінош. Проте кінозірка, яка весь фестивальний період усміхалася з усіх плакатів та ситі-лайтів, певно, не могла залишити членів журі байдужими.

Найкращих акторів-чоловіків одразу двоє: Хав’єр Бардем за «Красу» Алехандро Гонсалеса Іньяріту та Еліо Германо за «Наше життя» Даніеле Луччеті.

Бардем — справді найкращий. Тут не посперечаєшся. Хоча стрічка Гонсалеса Іньяріту і не найвдаліший твір режисера (перебравшись до Голлівуда, він так і не зміг перевершити свій перший фільм «Сука-любов»), все одно можемо говорити про його віртуозну майстерність, про володіння ремеслом на межі геніальності. Однак з огляду на те, що кінотвір аж розпирає кон’юнктура (мексиканець тут хоче виглядати «святішим за Папу Римського»), ця віртуозність, попри свою очевидність, подекуди навіть дратує…

А от стрічка «Наше життя» надто віддає італійським лобі, про яке теж багато йшлося в каннських кулуарах. Фільм, поряд із новим твором невтомного Такеші Кітано, — найслабший у конкурсі. І, чесно кажучи, просто нудний.

Приз за найкращий сценарій забрала «Поезія» Лі Чана Дона. Вже краще. Картина справді поетична, глибока і чудово зроблена.

І ось… головна інтрига. Зал завмер. Нарешті Бертон, який мало не всю церемонію забував оголошувати чергове ім’я, губив папірчики і взагалі неабияк псував нерви всім, хто напружено чекав результатів, без жодних фонетичних проблем оголосив: «Апічатпонг Вірасетакул». Зал вибухнув оваціями. З часів «Розетти» братів Дарденн такого радикального рішення, яке певною мірою окреслює абриси кіно майбутнього, журі не ухвалювало.

Серед претендентів на «золото» Канн називали й Сергія Лозницю. Перша рецензія на «Щастя моє» (серед усіх світових ЗМІ) з’явилася саме в «ДТ» — «Їхала машина темним лісом» («ДТ» №17). А відразу після показу французький критик назвала стрічку «Ударом по пиці, який здатен нарешті розбурхати конкурс». Проте реакція на фільм виявилася неоднозначною. Зокрема у французькій «Ліберасьон» картину називали однією з найсильніших у конкурсі. І кінокритик Ігор Сукманов написав: «Дивитися цю картину було направду цікаво. На тлі тотальної передбачуваності каннського конкурсу з’явилося щось, що викликає бажання обговорювати, сперечатися, інтерпретувати».

Сперечалися й інтерпретували дуже багато. Дехто навіть доінтерпретувався до того, що звинуватив Лозницю і в замовленні Заходу, і в тому, що «картину було знято при кривавому режимі Ющенка».

Проте такі параноїчні випади могли б викликати лише посмішку, якби критика, передусім російська, що розділилася на два ворогуючі табори через «Втомлених сонцем-2», не зробила фільм Лозниці противагою фільму Михалкова.

Хоча схожого між цими картинами не просто мало. Спільного немає нічого! Проте чомусь ті, хто проти Михалкова, — за Лозницю, а ті, хто за, — відповідно проти.

Саме з їхнього боку сипалися звинувачення в антиросійськості, нагнітався невиправданий ажіотаж, що не мало ані найменшого стосунку до кіно.

Цю «теорію заколоту» виклав російський критик Юрій Гладильщиков: «Лозниця — один із найвідоміших у світі документалістів 2000-х. Це його дебютна ігрова картина. Сам він родом з Білорусії часів СРСР, закінчив ВДІК, живе в Німеччині. Це вступні деталі. От головне: 1) фільм Лозниці, мабуть, найсильніший у каннській конкурсній програмі; 2) він демонструє наджорсткий погляд на російську провінційну дійсність і ментальність (так, є «Вантаж-200» Балабанова, але там усе-таки не Росія, а СРСР); 3) саме ставлення журі до цього фільму визначить в остаточному підсумку каннську долю «Втомлених сонцем-2» Михалкова. Те, що цей фестиваль стратегічно (і, мало того, — життєво) важливий для Михалкова, було ясно. Після провалу в російському прокаті, після того як його фільм знеславили ветерани війни й проігнорували перші особи держави, у Михалкова залишився останній шанс зберегти не тільки обличчя, а й контроль над російською кіноспільнотою та кінобізнесом. Треба виграти в Каннах. Тоді Росія знову впаде перед ним. Тоді він розмаже по стінці й роздавить каблуком усіх опонентів».

Тож дискусії і протистояння виявилися палкими. Прикро, що в них було втягнуто і цей фільм. Важко зрозуміти, чому Бертон, який існує у власному світі, має обирати між Лозницею та Михалковим, а не, наприклад, між Бушаребом і Бовуа (обидва фільми з різних боків змальовують алжирські проблеми)?

Тим більше що за поодинокими винятками, західна преса обмежилася лише інформаційними повідомленнями про «великий фільм про велику війну». Лише кілька видань не втрималися від більшого: ще до початку фестивалю «Ле Монд» назвала картину Михалкова «прихованим гімном сталінізму», Variety повідомив читачів про провал епопеї в російському прокаті, а The Hollywood Reporter передрукував найзліші жарти російських блогерів (які, зокрема, назвали фільм «Православними виродками»). Проасоціював Михалкова з Тарантіно і німецький «Франкфуртер Рундшау», охрестивши Михалкова за його фільм «Тарантіно без почуття гумору».

Ігнорація картини світовою пресою пояснюється просто: для не заангажованих у конфлікти російських кінематографістів стрічка Михалкова лише прохідний фільм, розрахований на масового глядача. Про такі у Каннах не дискутують.

Значно більше говорили про Лозницю. Хоча і писали, і говорили — по-різному. Проте непоміченим фільм не залишився. І це — головний результат для нас.