ТОРЖЕСТВО КОМПРОМІСУ У ЧЕТВЕР НА ВУЛИЦІ ПЕНСІЙНОЇ РЕФОРМИ БУЛО СПРАВЖНЄ СВЯТО. 337 ДЕПУТАТСЬКИХ ГОЛОСІВ ЗА ЗАКОНОПРОЕКТ ТУТ НІКОЛИ В НОВІТНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ ЩЕ НЕ ЗБИРАЛИ

Ну, я не виключаю, що в незапам’ятні часи, з якогось малозначного питання табло Верховної Ради фіксувало й таке ж одностайне волевиявлення. Проте нині в другому читанні розглядався законопроект «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», який ідеологи пенсійної реформи та співчуваючі на своєму сленгу давно величають не інакше, як Перший Закон (на відміну від Другого — «Про недержавне пенсійне забезпечення»). Закони Перший і Другий покликані створити в нашій країні базу для впровадження трирівневої пенсійної системи, у якій: а) буде скасовано «стелю» пенсій для нинішніх пенсіонерів; б) працівники змолоду дбатимуть про свою старість, оскільки буде створено умови для реальних пенсійних накопичень; в) роботодавці перестануть платити зарплату в конвертах (чи принаймні скоротять розміри таких виплат), оскільки працівникам такі викрутаси стануть украй не вигідні; г) пенсійні гроші повним ходом інвестуватимуться в українську економіку…

Можна, певне, дійти і до ц), і до ч), оскільки добре прорахована та правильно реалізована пенсійна реформа — це надзвичайно потужний соціально-економічний ресурс для будь-якої держави. І навіть найменший крок, що її наближає, — за українськими мірками справжня подія. Після стількох невдач, відхилень законопроектів і відправлення їх на доопрацювання! Уявляю, який тягар нині звалився з плечей міністра праці та соціальної політики Михайла Папієва, голови Пенсійного фонду Бориса Зайчука, першого заступника голови комітету ВР у справах ветеранів, інвалідів та пенсіонерів Валерія Альошина, котрий доповідав законопроект у сесійному залі...

Сьогодні вже можна — обережненько так! — припустити, що 1 січня наступного року пенсійна реформа в нашій країні таки стартує. Є на те політична воля.

Проте... Якщо вдуматися, черговий урядово-депутатський компроміс обертається новою проблемою. Законопроект уже настільки вихолощений, що подальше урізання його реформаторської сутності небезпечне. І при цьому принаймні п’ять надзвичайно серйозних питань перенесено на третє читання. Отже, знову доведеться піднатужитися та знайти щось середнє. Між часто діаметральними позиціями.

На мій погляд, сьогодні вже абсолютно ясно, що виразники інтересів малого бізнесу й усіляких спрощених схем оподаткування беруть гору над «пенсійниками». Тож переходу тих-таки «єдиноподатників» на загальні для всіх правила сплати внесків у ПФ годі чекати. А що буде? Чи вдасться сторонам узгодити до третього читання нові правила гри? Питання суперважливе. Від нього залежить не тільки схвалення закону в цілому, а й рівномірність навантаження на платників у Пенсійний фонд (відтак — залишки соціальної справедливості), і обсяги пенсійної скарбниці. А від цих обсягів, якщо продовжити логічний ланцюжок, залежить, приміром, відсоток заробітку за кожен рік страхового стажу, який можна буде законодавчо затвердити для нарахування пенсії.

Відповідно до законопроекту, цей показник дуже низький: 1%, якщо людина бере участь тільки в першому (солідарному) рівні пенсійної системи, і 0,8% для тих, хто молодший і, таким чином, встигне взяти участь не тільки в солідарній системі, а й в обов’язковій накопичувальній (другий рівень). Нескладні підрахунки свідчать, що 30-річний стаж дозволить людині претендувати на пенсію в розмірі 30% заробітку. Це мало, страшенно мало, навіть порівняно з законом 1992 року (там 55% при стажі 25 років для чоловіків і 20 — для жінок. — Н.Я.), на що справедливо вказував під час обговорення закону голова комітету в справах ветеранів, представник фракції КПУ Петро Цибенко. Проте нам усім слід пам’ятати, що закон 1992 року, з одного боку, зазнав ревізії (горезвісне обмеження верхнього розміру пенсій), а з іншого — передбачав, що до ПФ із фонду заробітної плати відраховуватимуть 60 із гаком відсотків. Нині підприємець не хоче платити навіть 32%...

Де ж вихід? Про збільшення пенсійного віку нині ніхто й мови не веде, отже, можна вдатися хіба що до такого напівзаходу, як більш рівномірний розподіл платежів між усіма працюючими. Платитимуть ті самі єдиноподатники або фіксованоподатники до ПФ хоча б із мінімальної зарплати — одна справа, з середньої — уже зовсім інша...

Проблема працюючих за спрощеними податковими схемами — найважливіша, однак не єдина при проведенні пенсійної реформи. Досі не вщухають суперечки про те, чи повинні брати участь у загальній пенсійній системі військові й особи рядового та начальницького складу МВС. Дискусійним залишається статус Пенсійного фонду — чи повинен він (і як довго) залишатися органом виконавчої влади. І, нарешті, як регулюватимуться фінансові взаємовідносини між Пенсійним фондом та бюджетом.

Для фахівців не таємниця, що домовленість між ПФ та урядом про розмежування джерел фінансування якось діяла лише років зо два. 2003-го держбюджет зверстано в такий чудовий спосіб, що на фінансування невластивих Пенсійному фондові видатків Мінфін недодав 1,041 млрд. грн.

Із зрозумілих причин керівники ПФ говорять про це вельми неохоче — ну кому ж спаде на думку критикувати начальницькі рішення? Хоча взаємини Пенсійний фонд — бюджет я поставила б на друге місце за значимістю — після математичних розрахунків збалансованості пенсійної системи України на період до 2050 року.

Якщо припустити, що уряд — із якихось йому зрозумілих і, можливо, вагомих причин — раптом відмовиться виділити, скажімо, 2007-го або 2011 року Пенсійному фонду належну дещицю грошей... Тоді навіть найкращий пенсійний закон зазнає долі свого попередника зразка 1992 року, а серед 15 (а мо’ на той час уже й більше?) мільйонів українських пенсіонерів почнуться заворушення. Оскільки відродиться вже забуте явище — невчасна виплата пенсій.

Після численних доопрацювань і погоджень із законопроекту випала навіть згадка про можливу дату запровадження в Україні обов’язкової накопичувальної системи. Хоча раніше цю подію пов’язували з 1 січня 2007 року (а на світанку пенсійної реформи — навіть із 1 січня 2003-го). Щиро кажучи, не знаю, радіти з цього чи сумувати. Чисто по-людськи зрозуміло, що сама я в накопичувальну систему вже не потраплю. Як і мої сорокарічні ровесники. А з професійного погляду дуже бентежить той очевидний факт, що при запровадженні обов’язкового пенсійного накопичення різко зростають витрати так званого перехідного періоду. А як же інакше: коли частина грошей із «загального казана» розкладається по персональних накопичувальних рахунках, хтось цей «загальний казан» повинен поповнювати. Щоб молоді гроші накопичували, і водночас не довелося зменшувати пенсії старим.

Цей «хтось» у доброму десятку країн — бюджет. Скажімо, в Угорщині й Хорватії він доплачує в Пенсійний фонд до третини необхідних сум. Від кількасот мільйонів до півтора мільярда євро на рік, між іншим. За набагато меншої кількості пенсіонерів. Чи готова українська скарбниця покласти на себе такий багаторічний тягар — питання не тільки довгострокового бюджетного планування (якого в Україні просто не існує), а й відповідальності, наступності в політиці. А як у нас із ними?

Пенсійна реформа — занадто тонка й соціально болісна справа, щоб узятися, поматросити й кинути. І сьогодні — ще більше, ніж колись — їй потрібні сильні лідери й чесні професіонали. Бо з ухваленням навіть Першого Закону почнеться таке... Страшенно важка робота.