УКРАЇНА — НЕ БОЛІВІЯ АБО ЯК ОБКРАДАЛИ НАРОД...

Економічний радник Президента України А.Гальчинський не раз заявляв, що вітчизняна приватизація не викликала трансформацію економіки, отже, вона відрізняється від «європейської моделі» приватизації. Безперечно, в Європі капітал акумулювався в руках фінансових династій протягом кількох століть. А в Україні клас олігархів сформувався лише за 10 із лишком років.

Результати приватизації

Результатом швидкоплинної української приватизації, на думку А.Гальчинського, стало виникнення бюрократичного й олігархічного капіталізму, а також латиноамериканської моделі економіки. Втім, із цим твердженням шановного економіста можна посперечатися. Парадоксально, але невеличка південноамериканська Болівія з населенням у 6,5 разу меншим, ніж в Україні, й у 20 разів меншим, ніж у Росії, змогла зібрати в результаті приватизації стільки ж коштів, скільки Україна й Росія разом узяті. Нехай в Україні немає такої кількості корисних копалин, як у Болівії, але ж стратегічних і прибуткових підприємств, від продажу яких можна було б добряче поповнити скарбницю, не бракувало!

Проте відповідно до інформації, що пролунала на парламентських слуханнях 2003 року, присвячених питанням приватизації, за більш як 10 років було приватизовано понад 80 тис. об’єктів, приватними стали 23 тис. підприємств (інформація за станом на лютий 2003 р.) всього за 6,5 млрд. грн. Пам’ятається, приблизно таку суму уряд В.Ющенка планував зібрати в державний бюджет лише за рік. Тож Україна справді не Росія, і навіть не Болівія, а українська економіка має мало спільного навіть із латиноамериканським капіталізмом.

Десять із гаком років тому в країні почався процес роздержавлення власності. Старт для створення інституції приватної власності було дано тоді, коли в країні не було достатньої законодавчої бази й національної валюти. Щоб не бути голослівним, хочу нагадати приватизаційні історії кількох підприємств, які наочно підтверджують заяви багатьох економістів про те, що чинна процедура приватизації далека від досконалості.

Приватизація
ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат»

Нагадаю скандальну приватизацію ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» («ЗАлК»), єдиного в Україні виробника алюмінію (марок А6, А7, А8) і кристалічного кремнію. У структуру комбінату входять Дніпровський алюмінієвий завод, Глухівський кар’єр, Куйбишівський цегельний завод, будівельно-монтажне управління й комбінат харчування.

Восени 1994 р. підприємство було реструктуризовано в ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» із статутним капіталом 155 682 280 грн., номінал акції — 0,25 грн., кількість випущених акцій — 622 729 120 шт.

1999 року почався пільговий розпродаж акцій підприємства — 6,991% акцій ВАТ «ЗАлК» на суму 10 882 979 грн. було продано працівникам комбінату.

2000 року Фонд державного майна України провів відкриті торги з продажу контрольного пакета акцій ВАТ «ЗАлК» у розмірі 68,01% статутного фонду. Тендер проводився в два етапи. На першому комісія не змогла доступно розтлумачити критерії, які чітко визначають приналежність конкурсантів до «промислових інвесторів». На другому етапі оцінювалися інвестиційні зобов’язання конкурсантів. Проте в тендерній комісії не було фахівців, обізнаних із усіма тонкощами виробництва алюмінію, тож при оцінці інвестиційних пропозицій члени тендерної комісії цілком могли покладатися на суб’єктивні оцінки.

У лютому 2001 р. переможцем першого етапу став консорціум «Металургія» в особі ВАТ «Красноярський алюмінієвий завод» («КрАЗ»), що запропонував $101,5 млн., а ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест» посіло в конкурсі друге місце, запропонувавши за акції «ЗАлКу» $68 млн.

На другому етапі переможцем виявився ВАТ «Російський алюміній», що запропонував більш вигідні інвестиційні зобов’язання. Проте ФДМ визначив переможцем ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест», оскільки «КрАЗ» не надав банківських гарантій і дозволу на купівлю від Антимонопольного комітету України.

Між ФДМ і ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест» було підписано договір купівлі-продажу, де було зафіксовано, що однією з умов угоди є внесення інвестицій на суму, еквівалентну $200 млн. для переоснащення й реконструкції виробництва ВАТ «ЗАлК». Пакет акцій (25%+1 акція терміном на три роки) залишався в державній власності.

Тим часом уже в квітні 2002 р. новий власник, ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест», спробував за рахунок додаткової емісії акцій на суму 274 540 657,5 грн. розмити блокуючий пакет акцій, що належав державі (25%+1 акція). Залучені від розміщення акцій кошти планувалося направити на виконання інвестиційних зобов’язань, узятих російським ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест» при купівлі на конкурсі 68,01% акцій ВАТ «ЗАлК». Проти цього виступив ФДМ, пояснивши, що пункт про залучення додаткових інвестицій уже передбачено договором купівлі-продажу вказаного пакета.

Через ще два з половиною року ВАТ «ЗАлК» знову опинилося в центрі уваги: нового власника комбінату — російський ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест» — обвинувачують у невиконанні інвестиційних зобов’язань. Обіцяних інвестицій на $200 млн. не було зроблено, тим часом саме ця сума стала остаточним аргументом на користь ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест» під час тендеру. Скандали, що час від часу спалахували навколо ВАТ «ЗАлК», свідчать, що організація приватизаційних процесів потребує вдосконалення.

Практично кожен прем’єр-міністр України не раз заявляв, що підприємства, нові власники яких не виконують зобов’язань, узятих під час приватизації, повинні повернутися в державну власність. Про це неодноразово заявляв і Президент України. Але, на жаль, нинішня влада не супроводжує свої гучні слова рішучими діями. Чому? Є різні версії. Можливо, комусь, наближеному до влади, вигідний нинішній стан справ, тому ВАТ «ЗАлК» досі не реприватизовано, а либонь чинної законодавчої бази цілком досить для того, щоб анулювати угоду з російським підприємством «АвтоВАЗ-Інвест».

Приватизація
ВАТ «Донбасенерго»

Можна згадати й державну акціонерну енергогенеруючу компанію «Донбасенерго», засновану в червні 1995 р. на базі державного підприємства «Донбасенерго».

1998 р. акціонери ухвалили перетворити компанію на ВАТ «Донбасенерго». Його статутний фонд становить 236 443 010,44 грн. (кількість акцій — 23 644 301 шт., 85,77% акцій належить ФДМ).

Нагадаю, що ВАТ «Донбасенерго» було тоді однією з найбільших в Україні енергогенеруючих компаній (вона посідала друге місце серед чотирьох).

У компанію входили п’ять теплоелектростанцій: Зуївська, Кураховська, Луганська, Слов’янська та Старобешівська, а також 15 допоміжних підприємств. 2001 року майно ВАТ «Донбасенерго» було описано й заарештовано судовим виконавцем за позовами торговельного дому «Газ України» й НЕК «Енергетика й паливо». Експертна оцінка майна становила 269 517 тис. грн.

У результаті майно трьох електростанцій — Кураховської, Зуївської та Луганської — було продано на торгах. Відповідно до рішення касаційного суду, майно цих електростанцій було передано ТОВ «Техремпоставка», а ВАТ «Донбасенерго» втратило 55% виробничих потужностей.

Їхня балансова вартість становила 691,6 млн. грн., аукціонна ж ціна трьох електростанцій — 208 млн. грн. Таким чином, у результаті тіньової приватизації — відчуження Зуївської, Кураховської та Луганської ТЕС — у ВАТ «Донбасенерго» залишилися борги всіх п’яти електростанцій, збиткові підприємства інфраструктури відчужених станцій і лише дві ТЕС — Слов’янська та Старобешівська. Зате Донецька компанія ТОВ «Східенерго» стала власником трьох ТЕС із нульовим балансом.

Приватизаційні махінації призвели до розвалу колись другої за потужністю енергогенеруючої компанії країни.

Правлячий режим заплющує очі на те, як державні кошти перетікають у кишені олігархів, котрі шляхом афер заволодівають державною власністю.

Приватизація
ВАТ «Нікопольський південнотрубний завод»

Аналогічним чином відбулася й приватизація ВАТ «Нікопольський південнотрубний завод» («НПТЗ»), лідера трубної галузі країни, монополіста з випуску геологорозвідувальних, насосно-компресорних і катаних труб, труб для казанів високого тиску.

За чотири роки з моменту реструктуризації основну частину промислових комплексів було перетворено на господарські товариства з участю інвесторів. Із середини 2000 р. завод працює як реструктуризоване підприємство. Статутний фонд — 364 751 040 грн., номінал акції — 0,97 грн., кількість акцій — 376 032 тис. шт., 96,67% акцій належить ФДМ — за станом на 2003 р.

Водночас ВАТ «НПТЗ» належало 49,9% акцій ЗАТ «Нікопольський завод сталевих труб «ЮТІСТ», 49,9% — ЗАТ «Науково-виробниче підприємство «Труболит», 25% — ЗАТ «Нікопольський завод безшовних труб «Ніко Тьюб», 93% — ЗАТ «Теплоелектроцентраль» і 49,98% — ЗАТ «Нікопольський завод технологічної оснастки».

2001 р. ВАТ «НПТЗ» заснувало чотири закриті акціонерних товариства: ЗАТ «Завод «Сетаб-Нікополь», ЗАТ «Нікопольський електроремонтний завод»,

ЗАТ «Нікопольський завод технологічної оснастки», ЗАТ «Нікопольський ремзавод».

При формуванні статутних фондів закритих акціонерних товариств ВАТ «НПТЗ» вніс майновий внесок у сумі 26 305 995 грн., при цьому також передбачалося залучити інвестиції на суму 26 369 139 грн. Процес реорганізації тривав і в наступні роки.

Нині ВАТ «НПТЗ» займається, головним чином, передачею в оренду власної та державної нерухомості виробничо-технічного й культурного призначення, а також машин й устаткування. При цьому характерним є те, що ВАТ «НПТЗ» у жодному з господарських товариств, створених на базі основних цехів, не належить жоден контрольний пакет. 2003 року ФДМ двічі намагався продати 96,67-відсотковий пакет акцій ВАТ «НПТЗ», що належав йому, проте заявок на участь у конкурсі не було. У результаті Господарський суд Дніпропетровської області порушив справу про банкрутство ВАТ «Нікопольський південнотрубний завод».

Приватизація
ВАТ «Миколаївський глиноземний завод»

Повчальна історія і з ВАТ «Миколаївський глиноземний завод» («МГЗ»). Статутний фонд підприємства — 378 263 360 грн., номінал акції — 0,25 грн., кількість акцій — 1 513 053 440 шт. Найбільші акціонери цього підприємства: ТОВ «Український алюміній» («УкрАл») — 40% акцій, ЗАТ «ТК МГЗ» — 26,38%, «Дилкор Інтернешнл Лтд.» — 18,53%.

Фахівці з приватизації говорять, що при роздержавленні стратегічних підприємств, на які «поклали око» західні інвестори, держава свідомо відмовлялася від типових підходів. Але відсутність єдиних правил і сприяла саме тіньовій приватизації. Як то кажуть, добрими намірами дорогу в пекло вимощено.

Щодо кожного з об’єктів уряд мав затверджувати індивідуальні схеми приватизації, а серед покупців повинні були бути стратегічні інвестори.

Гра без правил часто призводить до зіткнення різних «стратегічних» інтересів «гравців», котрі претендують на солідний пакет акцій великого об’єкта. Так, схоже, сталося і з приватизацією ВАТ «МГЗ».

Серед охочих узяти участь у приватизації ВАТ «МГЗ» було чотири групи підприємств і компаній: (1) ВАТ «КрАЗ» разом із створеною в Сибіру за його ініціативою ФПГ «Транснаціональна алюмінієва компанія»; (2) корпорація «АЙОК» (США), «Кайзер Алюмініум» (США) й Корпорація з приватних інвестицій за кордоном при уряді США (OPIC); (3) Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), французька компанія «Алюмініум Пешине» разом із менеджментом (керівним складом) самого МГЗ; (4) Братський алюмінієвий комбінат (БрАЗ) і його партнери.

Шанси завоювати контрольний пакет були в кожної із компаній. Проте конкурс інвестиційних проектів постійно переносився, оскільки постійно змінювалися умови продажу, розмір пакетів тощо. Аукціони з продажу ВАТ «МГЗ» мали відбутися спочатку 1998-го, потім — 1999 року, нарешті, — 2000-го. ФДМ оголосив про проведення комерційного конкурсу з продажу 30-відсоткового пакета акцій ВАТ «МГЗ» (у власності в держави тоді перебував 55-відсотковий пакет).

За умовами конкурсу, переможцем міг стати той, хто заплатить за пакет не менше 115 млн. грн., забезпечить будівництво в Україні з 2002 р. заводу з виробництва первинного алюмінію потужністю не менше 100 тис. т на рік і збільшить виробництво глинозему з 1 млн. т до 1,3 млн. т на рік. Аналітики вважали, що таке під силу лише російській промисловій групі «Сибірський алюміній».

У результаті в березні 2000 р. ТОВ «УкрАл», дочірню структуру компанії «Сибірський Алюміній», було визнано переможцем на приватизаційному конкурсі. Вона придбала 30% акцій ВАТ «МГЗ» за $100,4 млн. (547,2 млн. грн.). Інші претенденти — ВАТ «Об’єднана компанія «Сибірський алюміній» і ЗАТ «Національна алюмінієва корпорація», також взаємозалежні з «Сибірським алюмінієм», пропонували менш вигідні умови.

ФДМ назвав тоді приватизацію Миколаївського глиноземного заводу прикладом прозорості.

Тим часом ТОВ «УкрАл» не поспішає виконувати взяті на себе зобов’язання — будівництво нового алюмінієвого заводу в Первомайську (Харківська обл.) вартістю понад $300 млн. так і не почалося. Що в результаті й спонукало ФДМ у липні 2003 р. направити в суд позов про розірвання договору з ТОВ «УкрАл» про придбання 30-відсоткового пакета акцій ВАТ «МГЗ» та повернення його в державну власність.

Необхідна реприватизація

Хоч який приклад наведи, хоч яке велике підприємство візьми, завжди виникають підозри в зловживаннях при продажі об’єкта чи в тіньовій приватизації.

Не випадково професор Мічиганського університету (США) А.Штромас, колишній радник уряду Литви з економіки, аналізуючи приватизаційні процеси в країнах СНД, заявляв, що підприємства олігархічної економіки потрібно терміново повернути державі. На його думку, «реприватизація» означає виправлення помилок 90-х років, коли «червоні» директори перетворилися на капіталістів, що паразитують на державній власності.

Тому партія «Яблуко», що заявляє про необхідність реприватизації та націоналізації незаконно привласнених підприємств, нічого протиприродного не пропонує. Потрібно відновити справедливість. Погрози прибічників нинішнього режиму, котрі лякають людей реприватизацією та річками крові, розраховані на простаків.

Тиражування антиреприватизаційних поглядів — це ознака непрофесіоналізму вітчизняних аналітиків, а також спосіб відвернути увагу громадськості від незаконних операцій з об’єктами, якими колись володіла держава.

Нині вже багато вітчизняних фахівців згодні з тим, що підприємства, придбані в обхід закону за гроші, необхідно реприватизувати. Переконаний: законність кожної угоди (яка стосується рентабельних або стратегічних підприємств) необхідно встановити в судовому порядку. Йдеться зокрема про згаданий вище ВАТ «ЗАлК», ВАТ «МГЗ» тощо. Придивитися потрібно й до процесу роздержавлення фінансових структур і виникнення таких банків як, приміром, «Промінвестбанк».

Якщо об’єкти, що потрапили в приватну власність незаконно, реприватизувати, а потім продати акції, то купити їх зможуть ті, хто на чесних торгах запропонує найбільшу суму за об’єкт. Брати участь в аукціонах можуть і колишні власники. Їхні імена називати не варто — вони й так відомі. Виручені кошти поповнять бюджет. Тобто всі покупці таких підприємств будуть у рівних умовах, і новими власниками стануть ті, хто купить підприємство за реальну ринкову ціну.

Економіці потрібно дати поштовх, а це можна зробити й за рахунок реприватизації, а також націоналізації стратегічних підприємств, але для цього потрібні не декларації, а політична воля еліти. Можливо, нова влада зверне увагу на ці ефективні ринкові механізми, якими, на жаль, нехтують нинішні депутати й члени уряду. Їхню пасивність пояснити просто — багато хто з них володіє підприємствами, які колись належали народу, і віддавати їх назад вони, схоже, не збираються.

Сьогодні активно обговорюють необхідність легалізації. Ніякої легалізації в нас бути не може, нам потрібна легітимація: необхідно, щоб суспільство визнало результати приватизації, усе, що відбулося, і в результаті чого пасивні залишилися осторонь, активні — щось одержали. Інтелігентні люди чекали реформ, але спрацював принцип: виграє той, хто сильніший, активніший, у кого лікті.

Держава може елементарно й дуже швидко провести легалізацію тіньових капіталів: досить ухвалити буквально кілька законів. Були пропозиції запровадити декларацію про витрати. Важлива й позиція громадян: відповідальність за невидачу чеків повинен нести не лише продавець, а й покупець, котрий не вимагає чек. Держава певним чином може компенсувати людям витрати на купівлю житла, навчання, медицину (Росія частково почала це робити). Є питання, які елементарно можна вирішити ухваленням законів, і легалізація відбудеться.

Приміром, якби люди мали офіційну можливість зберігати гроші в західних банках або знали, що в будь-яку хвилину їх можна відправити на Захід — можливо, вони тримали б їх в Україні, оскільки тут вищі відсотки. Ось тільки в усіх недовіра до держави — ця проблема існує.

Необхідно, щоб суспільство й держава зрозуміли, що податки не збирають — їх сплачують. Потрібно зробити так, щоб люди почали сплачувати податки, знаючи, що ці гроші не розікрадуть. Адже сьогодні міністри й чиновники не виконують своїх функціональних обов’язків, працюють не на благо народу, а за принципом, що охороняю — те й маю.

Ще 2002 року в Верховній Раді України було зареєстровано проект Державної програми приватизації. Проте представники парламентської більшості, певне, підрахували, що вони можуть втратити після ухвалення закону, тож зробили все, аби документ було знято з розгляду в парламенті.

Тим часом у всьому світі реприватизація — це інструмент державного регулювання економіки, завдяки якому можна буде значно підвищити зарплати й пенсії. Тоді люди, відповідно, одержать можливість купувати все більше й більше товарів. Попит, у свою чергу, визначить пропозицію. Виробництво почне рости, будуть створюватися нові робочі місця, надходження в скарбницю збільшаться, а це призведе до підвищення рівня добробуту громадян.