«У вас є замок під Варшавою, коли я його заберу, то стану багатший за польського короля...»

Портрет як портрет — олійні фарби, імпресіонізм... Натрапила на нього у виставковій залі, чекаючи Бориса Возницького — директора Львівської картинної галереї. Власне, на портреті пан Возницький у трохи незвичному для себе стані — надто спокійний, надто замислений... У житті ж він — рухливий, динамічний. Безконечні поїздки по «об’єктах» — лише дещиця» тої динаміки. Об’єктами є 15 музеїв, створених паном директором. За сухою цифрою — справжня пристрасть, любов. Про заслуги та регалії Возницький говорить неохоче. Мовляв, що з того, що почесний академік Академії мистецтв України, почесний доктор Краківської педагогічної академії, має купу орденів... Все це тлін, суєта, людьми придумана... Інша річ — замки та палаци.

— У сорок шостому році було організовано ліквідацію греко-католицької церкви. Тільки у львівській області закрили 830 храмів і близько 500 католицьких костьолів. Священиків змушували переходити до православ’я. Хто виявляв непокору — швидко опинявся за Уралом. Таких священиків вислали понад шістсот. Коли я став директором музею, то почав з рятувальної місії. Їздив від села до села по занедбаних храмах і збирав старовинні речі. Тоді у 1960—1970 роки, об’їхавши Львівську та Івано-Франківську області, ми зібрали 12 тисяч речей. Сьогодні їх ціна становить 4,2 мільярда доларів. Та справа навіть не в грошах. Якби тоді ми їх не привезли, то ані пороху, ані сліду від них не лишилося б. Часом приїжджали і мусили повертати назад: кладовщики вже все попалили або зіпхнули в ріку... Ще півбіди, коли у церкві склад зі збіжжям. А якщо міндобрива? То вже і храм руйнується.

Коли мене розпитують про найцікавіші роки, я згадую 1960—1970-ті. Ото вже мандри були... Спочатку не мали навіть авто. Потім оперний театр списав нам машиноподібну вантажівку, яка ледь чмихала. Ми колеса замінили, мотор підремонтували і в тиждень почали привозити по два кузови цінностей. Могли й п’ять... Спочатку вибирали тільки XVI—XVII століття. Мовляв, кому потрібне те вісімнадцяте? А на дев’ятнадцяте взагалі не дивилися. Хіба що вже пізніше, на початку вісімдесятих, брали все. Але спочатку рятували найцінніше — крихке і ветхе. Ренесансна скульптура XVI століття, надгробки та склепи. Нічого подібного в Україні немає...

— Кажете 12 тисяч речей старовини... Але їх треба було кудись привозити, складати...

— Прилаштували один костьол. У 1958 році я перший з музейників виїхав за кордон. Звісно, що «закордоном» була Польща. Подивився, як там люди працюють — сумлінно, зі знанням справи... Приїхав додому і вирішив щось робити. Наша картинна галерея тоді була маленька. Всього 16 кімнаток. І називалося це Музеєм європейського мистецтва. Відповідно — жодної української речі... Але я був тоді вільний, поза підозрою у радянської влади. Може тому, що закінчив факультет історії мистецтв Ленінградської академії і став першим радянським мистецтвознавцем у Львові. Може... Нехай дивний той Возницький, їздить та збирає непотріб... Але ж не шкідливий? То хай собі збирає...

— Логіка радянської влади більш-менш зрозуміла. Але ви так і не відповіли на попереднє запитання. Який костьол?

— Це я про Бернардинський почав розповідати. Думав, що будівля та може стати чудовим музеєм барочної скульптури. Але потім бачу, що ні, не дозволять. Зайве щось просити, набридати... Я вмів точно намацати настрої радянських бонз. Притулком для реліквій став Олеський замок. Тепер маємо там фондосховище. Чотири тисячі квадратних метрів, найбільше у Європі. Хоч би хто зайшов — очі спалахують від подиву... Але пускаємо туди тільки спеціалістів.

— Тільки-тільки?

— Ну гаразд, не тільки. Ось розповім вам історію. Ющенко, ще будучи директором банку, їде до Президента у Трускавець. З Бродів дзвонить до Львова, мовляв, нехай люди чекають о третій. Мало бути якесь зібрання банкірів... Часу обмаль, ліміт, Трускавець... О третій банкіри зібралися — чекають. Ющенка нема. Четверта година — нема... Минає п’ята. Думали підняти міліцію. Де подівся? Скільки можна їхати з Бродів? А Ющенко дорогою заїхав в Олеський замок, його впізнали і повели у схрони. А там як зайдеш, то вийдеш нескоро. Свого часу туди і цековських керівників возили. Коли ми відкрили Олеський замок...

— Перепрошую, це в якому році?

— У сімдесят п’ятому. Так-от, місцеві ідеологічні чиновники прогнозували, що замок не відкриють. Мовляв, подивиться Щербицький і заборонить — як установу ідейно шкідливу. Приїжджає Щербицький, я веду екскурсію. А він за освітою хто? Інженер. Так йому все сподобалось! А як завели у фонди, то не міг стримати захоплення. За голову брався: «Таке все гарне...» Звичайно, всі погодилися, що Олеський замок ідеологічно нешкідливий. Його експозиції також створені на основі речей, які ми попривозили у шістдесяті. Так само, як музей книги, садиба Маркіяна Шашкевича, музей найдавніших пам’яток Львова. У П’ятничанській вежі зробили музей оборонної архітектури...

— Це у самому Львові?

— Львівська область, село П’ятничани. Там вежа у полі стоїть, якраз від XIV століття... В кінці вісімдесятих почали працювати над замком у Золочеві. Дуже проблемний, колишня тюрма. Тепер там відкрили музей східних цивілізацій, перший в Україні. На території Золочівського замку є один корпус, який називається «Китайський палац». То вже вплив XVIII століття, коли всі захоплювалися Сходом і навезли звідтіля всіляких модних речей.

— То все палаци польських магнатів?

— Дуже важко розібратися. І не тільки тепер, але й тоді. Вишневецькі, Потоцькі, Чарторийські, Сангушки — то ж все старовинні українські родоводи. Так що польський то замок чи український — спробуй тепер розберися. Мабуть, наша спільна спадщина. Якийсь Вишневецький, ополячений український магнат, давав гроші на спорудження. А хто будував? Полонені татари. Коли мурували на початку XVII століття Золочівський замок, татарам дозволили оселитися поруч. Досі існує село Вороняки. До радянського часу ніхто заміж в інше село не виходив. Дуже активні і всі — ремонтники. Сезонно працюють у Москві, на дачах, але нинішнього року дбають про Золочівський замок.

— І що, мають правдиву східну антропологію?

— Так, але говорять українською мовою, до церкви ходять. Коротконогі такі, чорняві... Отже, татари будують, а архітектори хто? Європейці. Скамоцці — відомий італійський архітектор — будує палац у Збаражі. Підгорецький замок — вінецієць Андреа Дельаква.

Недавно ми відкрили Музей Івана Виговського. В селі Руда Жидачівського району. Там був замок, куплений родиною Виговських в середині XVII століття. Він чи не перший реально відчув небезпеку, коли Богдан Хмельницький підписав Переяславську угоду. Понаїжджало бояр, російські гарнізони стояли в Каневі, в Білій Церкві, у Києві. Відчув Виговський, що треба якось од Росії відходити. І запропонував полякам Гадяцьку унію про об’єднання Київської Русі, Польського та Литовського князівств. Поляки, щоправда, на це не пристали. На шкоду собі і нам.

— Та й козаки, здається, не дуже підтримали гетьмана...

— Купилися на «доброго» батюшку царя і на православ’я. Але коли російська армія пішла в Україну, Виговський дав бій під Конотопом. Такої трагедії Росія ще не знала, бо страшно багато тисяч їхніх вояків полягло. Вся армія. Тільки полякам теж не треба було сильного Виговського. Вони його розстріляли під Корсунем. Попередньо Виговський написав заповіт, аби його поховали у Великому Скиті в церкві Воздвиження Чесного Хреста. Це теперішній Борогочанський монастир на Івано-Франківщині. Але родина боялася. Пам’ятали, як в Суботові познущались над кістьми Богдана. Тіло вивезли вночі і поховали вдома. Ми зараз шукаємо гетьманський склеп. Може, то буде єдиний гетьман України, чиє поховання збереглося.

— Там що, цвинтар?

— Ні, тепер там ліс, але спочатку був монастир і церква, споруджені Виговським. Від церкви лишились тільки ікони та двері. Ці речі тепер в музеї.

— Гадаєте, той склеп можна знайти?

— Цілком. Уже два роки ведемо археологічні розкопки.

— Помагай Боже! Але повернімося до ваших скарбів...

— Кілька місяців тому був у нас міністр культури Польщі. Коли я показав йому наші схрони, він схопився за голову. Казав, що відбудовують королівський палац, але не мають що виставляти. У Європі все уже виставлено. Середня цифра — 70 відсотків від існуючих речей, загалом по Україні виставляється 26 відсотків, а у Львові показуємо тільки 3—4 відсотки.

— Як так?

— А так. Незважаючи на 14 діючих музеїв, не маємо де. Ближчим часом трохи виручить палац Потоцьких. Поки що там ремонт.

Збірка картинної галереї також велика. У радянські часи після Ермітажу та Музею Пушкіна в Москві займала третє місце. Поки організовували отих 14 музеїв, забули про галерею. А галерея тече, тріщини по стінах, грошей ніхто не дає. Треба якось заробляти... У нас є чотири батальних картини. Найбільша з них має десять на дев’ять. Уявляєте дев’яносто квадратних метрів? Привезли їх з Жовкви, реставрували...

— Це яке століття?

— Сімнадцяте, найбільші картини Європи. «Битву під Клушено» (під Москвою) у 1620 році написав Шиман Богушович, львівський вірменин. В 1674 році Кестлер і Стех малюють «Битву під Хотином». Далі ще дві картини із зображенням польського короля Яна Собеського. Він тут жив і тому всі його королівські палаци тепер належать нам. Виступаючи в Польщі, я сказав, що у вас є ще замок під Варшавою... Якщо я і його заберу, то тоді вже все: буду багатший за польського короля. Чого б не пожартувати нині? З поляками весь час мали проблеми, але тепер вже, здається, все, спокій. Нещодавно просили «Битву під Хотином» в музей Війська Польського на виставку. Але то великий клопіт, щоб довезти до Варшави. Вона ж здоровенна і не так давно була у катастрофічному стані... Не хотів я погодитися. Але приїжджає директор музею Війська Польського один раз, другий, просить їхній міністр культури, дзвонять з нашого міністерства: «Та дайте їм ту картину». Ну, думаю, скажу щось таке, щоб відчепилися. І кажу, що згоден дати картину на три місяці за 25 тисяч доларів. Я ж не думав, що вони погодяться... Через тиждень у нас уже були 25 тисяч доларів, то ми всю галерею накрили і ремонт почали. Далі поляки просять ту ж саму картину до Гданська. Але ціну нашу вони уже знають... Усі музеї світу повинні якось заробляти. Немає таких, щоб були надто забезпечені.

— Як можуть музеї заробляти? Те, що ви розповіли, то не більше, як випадок...

— По-перше, квитки. Екскурсії, плата за фотографування, кінозйомки, експертизи. Звичайно, з наших музейних цін усі сміються. Туалет у Львові коштує 50 копійок, а учнів водять в музей за тою ж таксою. Передбачаю, що у майбутньому будемо змушені прирівнятися до європейських цін. Вхід до Константинопольської Софії коштує вісім доларів. А за рік там буває 160 тисяч людей. Довкола музеїв прилаштовують сувенірні магазинчики, штампуючи і продаючи біля Лувру, скажімо, гіпсову Венеру Мілоську. Позичання речей — також добрий заробіток. От як у нас з поляками вийшло. Свого часу Київський музей позичив Токіо скіфське золото за сто тисяч. Ні, музеї можуть заробляти.

— Якась країна вразила вас найбільше організацією музейної справи?

— Кожна країна вражає по-своєму. Я у багатьох музеях побував. Наприклад, у Мексиці — країні метисів. Прекрасні музеї. Я вже не кажу про Америку. Ось поїду в Токіо з нашою картиною Джоржа де Латура. Дуже рідкісна картина французького художника XVII століття. Знаменитим став недавно. Почали шукати його картини, а їх збереглося тільки тридцять одна. Наша виявилась тридцять другою. Завдячуючи цьому відкриттю у 1970-х я побував у Парижі.

— Відомий кінорежисер Єжи Гофман має знімати фільм про Україну. Чи буде співпраця?

— Посередником нашого знайомства став Пульнер — відомий польський драматург та історик. Ми знаємося давно і приятелюємо. Гофман запросив його як сценариста. Моє завдання — проілюструвати фільм «Україна» художніми творами. Скажімо, якщо Гофман торкається теми Хмельницького, то я раджу використати картину Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького у Київ», котра знаходиться в Національному музеї, а «Переяславська рада» Хмелька — в Третьяковці. Найважче буде з останньою серією. Не так уже й багато ілюстративної конкретики нашого сьогодення. Хіба, якщо залучати живих свідків історичних подій... От хоче, наприклад, режисер матеріал про саміт у Біловезькій Пущі. А я відповідаю, що у Львові живе академік Голубець, котрий вів тоді протоколи. Звичайно, є і пан Кравчук, ніхто не сперечається, але академік Голубець, можливо, подасть трохи інший ракурс тих подій.

— Наскільки я зрозуміла, у сценарій ви таки будете втручатись?

— Не повинен... Хоча можуть виникати деякі нюанси. Наприклад, Гофман планує почати фільм з Київської Русі. А я кажу, що неможливо розповісти про Русь християнську, не торкнувши наше поганство та трипільську культуру. Або Волинські події... Дуже болюча для нас з поляками тема. Деякі принципові корективи робитиму вже по ходу відзнятого матеріалу.

— Гадаю, ваші втручання будуть корисними для фільму. Вочевидь, туди мали б увійти бодай кілька цікавих історій з вашої пошукової практики.

— Не знаю. То справа режисера. Але вам одну цікаву історію розповім. Майже детектив. В селищі Старий Розділ, близько біля Львова, є палац XIX століття. Він не має особливої цінності. За радянської влади там був санаторій, котрий функціонував до недавнього часу. Тепер збанкрутував і палац стоїть пусткою. Нещодавно у справах їхав я в Дрогобич і по дорозі вирішив заглянути до колишнього санаторію, подивитись у якому він стані. В тому палаці було багато скульптур. Одні стояли в нішах, інші за тодішньою модою прикрашали фасад. Звичайні собі античні копії, мені і на думку не спадало сумніватися. Але почувши від сторожа, що на палац шукають купця, вирішив придивитися ближче до тих фігур. Взяв ножа і трохи колупнув... Дивлюся — а то не гіпс! Тобто зверху вапно, а під сподом — мармур. І не який-небудь, а Древня Греція та Рим...

— Як Древня Греція?..

— А так, справжня антика. Як побачив, що такі справи, то аж... Вирішив не баритися. Заручившись згодою обласної адміністрації та колишнього директора санаторію, привіз «гіпс» до Львова. Тепер ним займаються реставратори.

— Але як античне мистецтво могло опинитися на цих маргінесах?

— Мені також це питання не давало спокою. Почав шукати... До совєтів власником палацу був граф Кароль Лянцкорольський. Багатій і завзятий колекціонер. У віденському маєтку мав унікальні речі XIV—XV століть і навіть Рембрандта. Я дізнався, що у 1884 році граф побував в експедиції у Малій Азії. Разом з ним подорожували двоє археологів, художник та професор Соколовський з Кракова. Експедиція була серйозною, бо після неї граф Кароль видав детальний двотомник-звіт. Маю певність, що античну скульптуру він привіз з тієї експедиції. У передньому слові до книги Лянцкорольський згадує про угоду з урядом Туреччини, де він зобов’язувався не купувати і не вивозити з країни нічого цінного. Але не втримався. Замаскувавши в гіпс античний мармур, прибув на Батьківщину.

— Дивно тільки, що не перевіз до Відня. Старий Розділ... Якось не солідно...

— Нічого дивного. В маєтку, де висить Рембрандт, де багатюща колекція безцінних речей, поява «гіпсових копій» викликала б підозру. Граф Лянцкорольський непокоївся. Все-таки — контрабанда...

— Я в захопленні од вашої «музейної імперії», але попри все ятрять мене деякі сумніви... Відчуття, що основною пружиною цієї імперії, її серцем є ви. І що без вас усе це може розсипатись, як сірникова хатинка...

— В Олеський замок дозволяю собі приїжджати раз на два місяці. Там є Роман Соломка, котрий чудово справляється з роботою. Так само колектив Золочівського замку — вони там горять, можуть ночами працювати. Є у мене заступник з менеджменту, і я йому вірю як самому собі. Але мені зрозуміла ваша тривога. Я і сам інколи маю страх. Особливо, коли думаю про деякі цифри. Наші об’єкти займають 38 тисяч квадратних метрів. Замки, палаци, монастирі, церкви, костьоли, парки... А спеціалістів мало, і я не вічний. Ну от, нагнав смутку і вам, і собі. «Нє дєло»...