Усі ми — персонажі в пошуках автора. «Театр. doc.»: на фронтах війни з гламуром

Поділитися
У лютому нинішнього року широковідомому в досить вузьких культурних колах «Театр. doc.» виповнюється п’ять років...

У лютому нинішнього року широковідомому в досить вузьких культурних колах «Театр. doc.» виповнюється п’ять років. Дарма що зал «доківців» розташований у підвалі звичайного житлового будинку і вміщає всього 60 глядачів, вплив у цього недержавного некомерційного театру незмірно більший. Він часто й успішно виступає на фестивалях (у Польщі, Франції, Німеччині, країнах Балтії), багато гастролює у великих російських містах. А ще зі спектаклями цього незвичайного московського колективу, завдяки старанням об’єднання «Нова сцена», познайомилися харків’яни.

«Театр. doc.» створювався як театр документальної п’єси, і біля його витоків стояв, зокрема, Михайло Угаров, більше відомий як сценарист телевізійних «Петербурзьких таємниць», ніж як креативний автор, ідеолог окремого напряму в сучасному театрі. У кожному разі, коли вони разом із Максимом Курочкіним і його дружиною Наталею Ворожбит (теж відомими молодими драматургами) приїжджали на дводенний семінар до Харкова, лідерство Угарова видалося безсумнів-ним, а його думки найбільш переконливими.

До речі, Курочкін і Ворожбит — кияни. Максим — учасник оргкомітету фестивалю молодої драматургії й проекту «Документальний театр», лауреат спеціальної премії журі «Антибукер». Ще Курочкін прославився п’єсою «Кухня», поставленою в театрі О.Меньшикова, хоча хвали і хули з цього приводу вислухав приблизно порівну. Драматургія обох авторів (зокрема «Чого ти хочеш, український Боже?») була представлена в Лондоні, а п’єса Ворожбит «Галка Моталко» йшла в Москві, Ризі й Тольятті.

«Доківці» й самі знають, що пошуками основ «театральної правди» займалися свого часу Станіславський і Немирович-Данченко, шукаючи прототипи п’єси Горького «На дні» серед мешканців Хитрова ринку. А в наш час Лев Додін, коли ставив у Ленінграді інсценівку прози Федора Абрамова зі своїм курсом, довго жив з артистами-початківцями в сільській глибинці. Але ні Абрамов, ні тим паче Горький не сиділи з диктофоном перед своїми героями, щоб потім перекласти їхні слова й діалоги. А для нинішніх авторів документальних п’єс це — головна умова.

Щоправда, як каже сам Угаров, зафіксовані на папері тексти (за англійською технологією verbatim, тобто дослівно) насправді не завжди можна відтворити адекватно. От тільки-но артисти були вражені, як хлопець, захлинаючись від сліз, розповідав про свою удачу «відкосити» від армії. А коли герой майбутньої п’єси вийшов покурити і заспокоїтися, повторити його слова з тією ж переконливістю не вдалося. Для цього, вважає Угаров, треба не тільки відмовитися від методу попередніх, застільних «читок», але і репетирувати в екстремальних умовах. Спробуйте розіграти діалог подружньої пари, що свариться, у метро в годину пік і побачите, що присутні відразу розкусять акторську гру.

Приблизно те ж саме може статися в маленькому залі «Театру.doc.», де контакт із глядачем відбувається «на рівні зіниці». Допомагає більш органічно відтворити текст ще й курс імпровізації, який веде в молодих акторів Людмила Петрушевська, — у її п’єсах драматургічний розвиток непередбачуваний, як це трапляється й у житті. Загалом, хоч як не покрути, а соціально злободенний текст doc. рано чи пізно стає мистецтвом, починаючи діяти за його законами. І от тут виявляються принципові розбіжності між документалістикою й естетикою традиційного театру.

Угаров, звичайно, має рацію, коли каже, що психіка сучасного актора (як і майже кожного його сучасника) суперечить тій системі, якої навчають у театральному вузі. Тобто система вчить реагувати на подразники, а сучасне життя — не реагувати. Іншими словами, актор-мазохіст у сучасному театрі менш продуктивний, ніж якщо він — садист (відносно глядача). І ця думка, до речі, не нова. Великий Соломон Міхоелс теж вважав, що в зал треба передавати відчуття, ніби не актор — король Лір, а саме він, глядач.

А от твердження ідеолога «доківців», що режисерський театр помер (або залишився в ХХ сторіччі, що однаково), сам же Угаров спростовує, тому що ніхто не поставить написану ним п’єсу «Облом.off» за романом О.Гончарова «Обломов» ліпше, ніж він сам. Режисерський талант ще більш рідкісна річ, ніж талант драматургічний, оскільки в ідеалі передбачає тлумача, який знає більше, ніж сам автор. Отож, Угаров чудово володіє режисурою змісту й інтонацій як автор текстів і постановник. При цьому в сучасному театрі він найбільше ненавидить «метафоричну каламуть», віддаючи перевагу реальній драматургії про реальний час.

Становище з сучасними п’єсами не таке погане, як може видатися, вважає Угаров. У Росії є й «драматургія порятунку» — братів Дурненкових, Юрія Клавдієва з Тольятті й «уральська есхатологія» (Василь Сигарєв, Олег Богаєв), яку надихає й опікає Микола Коляда. Уральці описують, взагалі-то, кінець світу. І це, при сильній філософській рефлексії та ще з урахуванням техногенних катастроф, що сталися на тій землі, видається закономірним. Щоправда, схожа ситуація стосовно до України не пояснює відсутності цікавих п’єс, грунтованих на документалістиці, у нас.

Можна було б покопирсатися й в українській драматургії, виловивши звідти якісь спроби відтворити драматичну реальність. Наприклад, того ж О.Ірванця і постановку його «Маленької п’єси про зраду», показану харківським театром «Арабески» у виправних установах. Але те, що спроби ці навіть із сусідньої Росії не дуже помітні, характеризує ситуацію не найліпшим чином. Метаються наші соціальні герої, як у відомій п’єсі Піранделло, у пошуках автора, а на сцену ніяк не потраплять.

* * *

Від жалів щодо сказаного повернімося, одначе, до самого «Театру.doc.», який на фронтах війни з гламурністю і попсою стверджував, що документальний театр — це місце, де не прикрашають слова музикою і не танцюють із приводу та без. Нині в його репертуарі витримані в цій суворій естетиці спектаклі, такі як «Злочини пристрасті» (розповіді жінок-ув’язнених, які вбили своїх коханих через ревнощі), «Красуні» (котрі, як відомо, теж плачуть), «Горілка, є... телевізор» (без коментарів), «Війна молдаван за картонну коробку» (сценарій було опубліковано у часопису «Искусство кино»), «Вересень.doc» (це про Беслан). Київський театр ім. Л.Українки взяв із цього репертуару для сцени «Під дахом» «Julia@Romeo.com» про проблеми молодіжного суїциду. Спектакль, оснований на мережних щоденниках «Щоденник брудної Єви» (і схожий на скандальні «Монологи вагіни»), привозили минулого року до Харкова.

Уже тоді здалося, що «доківці» переживають хворобу зростання, що їхній стиль, який склався з актуальних тем, граничної відвертості тексту і натуральності акторської гри, уже не в змозі сам себе прогодувати. Ще одна тема нічого нового не обіцяла. За уже відомою технологією verbatim драматург Олена Ісаєва записала монолог астраханського хірурга і перетворила його на п’єсу «У Содомі, у Гоморрі». «Веселенька» назвочка цілком відбиває суть подій, описаних провінційним хірургом за час своєї медичної практики в сільській лікарні, де світло вимикають під час операції, а з ліків у достатку є тільки йод, і той розведений. Відразу ж повіяло духом російських письменників, які лікували, за основною професією, не тільки душу, а й тіло. І першим згадався Булгаков, його «Нотатки юного лікаря», написані з розпачливою совісністю провінційного ескулапа, загостреним почуттям відповідальності за чуже життя. Книжка ця стала не тільки фактом творчої біографії Булгакова, але й документом того часу.

Звичайно, і монолог безіменного астраханського хірурга — теж свідчення сучасника. Режисер Володимир Панков, що зробив за п’єсою Ісаєвої спектакль «Док.Тор», побачив у ньому проблему боротьби з совістю і почуттям обов’язку, своєрідний «Танець смерті» на кістках пацієнтів. Убивати час допомагає лікарям гра у фахові слова (анестезія-виразка-аорта-атеросклероз тощо), байки про складні випадки в лікуванні пацієнтів (вони супроводжуються слайдами-коміксами), а найчастіше — весела гулянка з танцями, де на операційному столі вдосталь медичного спирту, солоних огірків і локшини, наваленої замість тарілок у бікси. Не даремно ж кажуть «п’яний, як хірург». Режисер у цій «розгуляйній» композиції не лишає сумнівів, що на зміни в житті провінційних лікарів годі й чекати. Спектакль «закільцьовано», й у фіналі новий лікар (Сергій Шевченко) потрапляє в ту ж атмосферу, що і його колега-дебютант (Андрій Заводюк) у пролозі.

Але от що дивує. Від фірмових «доківських» прикмет залишилися тільки зовнішні, декоративні деталі — шприци, мензурки, хірургічні інструменти, зокрема підвішені на волосіні до колосників. Сам документальний текст не промовляється природно, а весело інтонується, навіть співається — то а-ля реп, то в стилі попсової вульгарної пісеньки, то раптом по-оперному — у різних ритмічних і поліфонічних варіантах, соло, дуетом, хором. Дивитися цікаво, хоча веселощі, здається, не до речі.

Баяніст (Сергій Родюков), надягаючи перед грою хірургічні рукавички, є своєрідним слугою просценіуму цього «содомо-гоморного» театрального дійства, що було створене разом із компанією Soundrama (саунддрама). Так назвав свою студію і, відповідно, жанр нового спектаклю (суміш мюзиклу, драми і документальної п’єси) Володимир Панков — актор, режисер і музикант, якого називають нині одним із найбільш яскравих і затребуваних фантазерів російської сцени.

Панкова не вдалося почути — на гастролі він не приїхав, своїх аргументів не пред’явив, за винятком театрального видовища, що вже чимало. Але ми не знаємо, що спонукало «доківців» змінити сувору «дієту» у виборі виразних засобів. Спостерігали ми нині присмерк штучно заплідненого жанру doc. чи світанок нового виду спектаклю, який більш відповідає духу театральності наших днів? Нарешті, як бути зі змістом документального тексту? Він адресований розуму чи емоціям глядачів, які виховані на пафосному театрі й тяжіють до обов’язкового духовного очищення? Мені здається, що в самих ідеологів, постановників і артистів «Театр.doc.» готових відповідей на ці запитання поки що немає, проте п’ять років самостійної роботи принесли помітну користь. Нині наводяться мости з колективами сучасного танцю і кінематографом, іншими московськими театрами. Один із них, «Практика», явно перебуває під впливом «доківців», переймаючи їхні стильові риси. А Володимир Панков із небувалим успіхом поставив у театрі «Et cetera» в О.Калягіна раннє оповідання М.Булгакова «Морфій». І теж як саунддраму, де музика наче виростає зі слів, перетворюючись на театральне дійство.

Очевидно, відбувається природний процес збагачення сучасної драматургії прийомами документального, проблемного театру. Але, своєю чергою, драма як мистецтво, а не літературний жанр, ревниво потребує тих візуальних і звукових ефектів, які театр комерційний уже давно прибрав до рук для глядацької спокуси. Тож на запитання, поставлене у заголовку статті, я б відповів позитивно. Але з застереженням — ми й персонажі, ми й глядачі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі