Back in the USSR?

Ще не зовсім неорадянська нова путінська Держдума відіграватиме роль, подібну до ролі Верхов­ної Ради за Брежнєва. Результат виборів цього місяця всього лише останній приклад того, як Росія повертається до політико- й культурно-моністичного суспільства. У соціально-економічному розвитку Росії це може призвести до наслідків, які існували в СРСР в добу холодної війни.

Результатом п’ятих російських пострадянських парламентських виборів була потрійна перемога російського президента Володимира Путіна.

По-перше, «Единая Россия», єдиним кандидатом якої у виборчому бюлетені було вказано самого Путіна, виграла вибори з вражаючим результатом — 64,1% голосів виборців. Це означає, що кремлівська партія одержить 315 із 450 місць у Державній думі. Така переважаюча більшість дозволить фракції єдиноросів ухвалювати в односторонньому порядку не тільки звичайні, але й конституційні закони, якими можна змінити структуру російської держави. Саме цього, очевидно, й хотів Кремль.

По-друге, попри те, що результати
трьох конкурентів «Единой России», котрі також потрапили в парламент, невеликі, Кремль успішно уникнув незручної ситуації, якби тільки одна чи дві партії подолали семивідсотковий бар’єр. Це дозволить Путіну і його політтехнологам стверджувати: демократія жива й процвітає в Росії, адже чотирьохпартійний парламент відповідає європейським стандартам. Формально кількість фракцій у новій Думі буде такою ж, як і в старій.

По-третє, загальний відсоток голосів, відданих партіям, які не потрапили в парламент, порівняно з виборами 2003-го, був нинішнього року на подив низьким. І це, попри те, що прохідний бар’єр 2003 р. становив 5%, тобто на 2% був нижчим, ніж тепер. 2 грудня 2007 р. усього лише близько 10% загальної кількості голосів було віддано невеличким партіям і, отже, втрачено. Чотири роки тому цей відсоток наближався до 30. Нині Путін не без підстави заявив: легітимність п’ятої пострадянської Держдуми вища, ніж четвертої. Нарешті можна додати, що, за винятком національних республік (особливо на Північному Кавказі), прямі порушення закону в день виборів були відносно незначними. Навіть західні спостерігачі оцінили сам процес голосування як проведений належним чином і такий, що відповідає конституційним вимогам.

Проте кожен, хто бодай іноді дивиться російське телебачення, знає: виборча кампанія була якою завгодно, тільки не справедливою. Освітлення активності Путіна й «Единой России» у новинах і політичних передачах переважало й з кожним тижнем дедалі більше перетворювалося на дивний культ особи навколо «національного лідера», як стали називати російського президента. Репортажі про опозиційні партії, особливо про прозахідний Союз правих сил (СПС), навпаки, були явно упередженими. Створювалося враження, що виконувалися погоджені дії місцевих політтехнологів і столичних тележурналістів: під час протестних акцій колишніх активістів СПС, котрим нібито їхня партія з власної волі не заплатила за роботу у виборчій кампанії, репортери державних каналів опинилися «у потрібний час у потрібному місці», широко висвітлюючи (правда, не дуже деталізуючи) «зраду» СПС своїх прихильників. Здається, що смуга перешкод, створена Кремлем для своїх супротивників, була підтримана більшістю російських виборців через нібито очевидні «моральні» пороки демократів.

Але результати голосування 2 грудня, будучи благодатною звісткою для Кремля, аж ніяк не є такими ж добрими для Росії. Останні вибори прискорюють скочування країни до моністичної системи, де путінська «вертикаль влади» поступово перебирає на себе всі головні елементи суспільства — партійну й непартійну політику, федеральні й місцеві адміністрації, масові й елітні засоби інформації, високу й масову культуру тощо. Нова Держдума — особливо яскравий приклад цієї патології: вона зайва. Оскільки запорукою успіху «Единой России» було активне залучення Путіна в її передвиборну кампанію, фракція партії в Думі цілком залежатиме від президента. Оскільки 315 місць у Думі відходять «Единой России», решта партій не мають жодної змоги вплинути на законодавство, навіть якщо вони об’єднаються. З таким очевидним контролем виконавчої влади над законодавчою незрозуміло, навіщо Росії витрачати гроші на такий непотрібний державний інститут. Коли ні «Единая Россия», ні депутати інших фракцій не будуть істотно впливати на формулювання й ухвалення законів, який сенс у цього органу, роль якого буде, очевидно, ближчою до функції знаменитого кутка Гайд-парку в Лондоні, ніж до реального парламенту?

Російська держава дедалі більші нагадує пізнішу радянську й знову стає організацією посередностей. Знову традиційно численні в Росії лизоблюди, а не її не менш численні таланти, будуть насамперед робити кар’єру в Москві й Санкт-Петербурзі. Прикладом цього може послужити вже згадана тележурналістика Росії: мало хто заперечить, що репортери і ведучі каналу НТВ перших часів, такі, як Леонід Парфьонов, Євген Кисельов, Світлана Сорокіна, Андрій Норкін, Віктор Шендерович, Савік Шустер та ін., — це обдаровані журналісти. Проте жоден із них уже не працює політичним репортером, коментатором чи сатириком на голов­них телеканалах країни. Ці професіонали працюють нині для невеличких телестанцій або більше не займаються політичними темами, або, як Савік Шустер, узагалі покинули країну. Виникає побоювання, що те ж саме станеться і з творчими людьми в інших сферах, котрі так чи інакше зіштовхуються з політикою. Бізнесмени, суспільствознавці, громадські активісти або художники-авангардисти, які не бажають дотримуватися лінії Кремля, будуть маргіналізовані чи змушені до «внутрішньої» або реальної еміграції.

Отже, путінська Росія — це добре для міжнародних конкурентів Росії в таких галузях, як економіка, дипломатія, наука або культура. Політичні й інтелектуальні лідери західних й інших країн світу зіштовхуватимуться з російською елітою, яка не заслуговує на цю назву. Вищі кола Росії будуть знову збіговиськом підлабузників, котрі вміють догоджати своїм керівникам, виконувати накази і маніпулювати процесами. Це знову будуть люди, які неспроможні або не бажають розвивати інноваційні ідеї й просувати оригінальні проекти в конкурентному середовищі (за винятком, звичайно, вражаючої творчості московських «політтехнологів» у вигадуванні все нових знущань над демократичними принципами). З кожним роком Кремль встановлює дедалі більше обмежень для реалізації вільного суперництва, застосування нетрадиційних підходів і здійснення потрібного оновлення в політиці, економіці, ЗМІ, громадянському суспільстві й культурній сфері. Свого часу таке втручання чиновників у різні сфери громадського життя й стало причиною того, що Радянський Союз програв холодну війну. Як і його радянські попередники, Путін робить свій народ і свою країну заручниками його особистих політичних амбіцій, психологічних комплексів і інтелектуальної іммобільності.

Андреас Умланд, який раніше працював у Стенфордському, Гарвардському й Оксфордському університетах, редактор книжкової серії Soviet and Post-Soviet Politics and Society, нині — лектор Німецької служби академічних обмінів при Київському університеті ім. Тараса Шевченка й Києво-Могилянській академії.