«Добре вам, чортам! Із Києвом у серці живете…»

Перефразувавши Віктора Некрасова, який часто порівнював будинки Києва зі сторінками розгорнутих книжок, хочеться сказати, що не тільки будинки, а й вулиці нашого міста потрібно розглядати, як книжки, і по-справжньому бачити красу минулих епох. Так хочеться, щоб назва кожної київської вулиці була подібна не до зліпка з колись живої людини чи затертої стрічки історичної хроніки, а дихала й жила всією своєю топонімічною сутністю. Щоб усе було максимально просто. Щоб провулок Уссурійський був пов’язаний з уссурійськими ведмедями. Район Теремків-1 і Теремків-2 був забудований високими різьбленими будинками з похилим дахом. Щоб на Караваєвих дачах продавався не комп’ютерний мотлох, а іскрився ярмарок із запашними пирогами. Але все давним-давно змішалося. І зустрічаючи на одній з трьох київських вулиць Щорса то «Кузню Вакули», то вареничну «У Пузатого Пацюка», ми лише благодушно примружуємо око, спостерігаючи за грою історичної світлотіні.

До речі, продубльованих назв вулиць у сучасному Києві — хоч греблю гати. Чотири вулиці Жовтневі, три вулиці Мічуріна, дві вулиці Московські плюс Московська площа і Московський проспект, дві вулиці Вокзальні і площа, три вулиці Горького і провулок Горького, площа та проспект Перемоги, три вулиці Лугові і провулок Луговий, дві вулиці та провулок Кутузова, три вулиці Димитрова, дві — Карла Маркса, три вулиці Фрунзе плюс площа Фрунзе в районі Куренівки... Та головним «багатством» цього топонімічного ряду, поза будь-яким сумнівом, є ціла команда ульянових-леніних, які в серці української незалежної держави продубльовано цілих вісім разів: шість вулиць Леніна, а також провулок і вулиця Володимира Ульянова. Звичайно, у контексті боротьби з одіозними назвами вулиць радянської епохи ці топоніми виглядають більш ніж дивно. Звичайно прополка городу починається з найвищих бур’янів — можливо, варто застосувати цей метод і тут, на час залишивши в спокої червоноткацькі та червонозаводські?

Однак, претендуючи на об’єктивність, не можна не сказати про те, що дублюються не тільки радянські топоніми. На сьогодні в Києві є цілих шість вулиць Садових, три вулиці Толстого і площа Льва Толстого, дві вулиці та один проспект Миру, площа, вулиця і бульвар Лесі Українки, а також ціла низка Тарасів Григоровичів Шевченків. Заради справедливості слід сказати, що не лише в Києві, а й по всій України немає жодної іншої особистості, ім’я якої траплялося б настільки часто. Так, у київській топоніміці прізвище цього геніального поета і прозаїка увічнене в семи назвах одразу: три вулиці, два провулки, один бульвар і одна площа. Гадаю, будь-які коментарі тут зайві. Адже замість заохочення топонімічних дубляжів слід просто змахнути пил зі сторінок київського літопису, який просто-таки рясніє золотими іменами: Вацлав Ніжинський, Ігор Сікорський, Олександр Вертинський, Серж Лифар, Володимир Челомей, Лесь Курбас, Дмитро Чижевський і багато інших. Усі вони справді гідні того, щоб прикрасити своїми іменами каштанові вулиці нашого міста. Але вулиць із такими іменами на мапі столиці немає...

Від вулиці Канальної до Фруктової та Лісової...

«А звідки ви прилетіли? — запитала Маргаритка.

— З Квіткового міста.

— Де це місто?

— Там, — в непевному напрямку махнув Незнайко рукою. — На Огірковій річці»

(Микола Носов. «Пригоди Незнайка та його друзів»)

Наскільки ж колоритне наше топонімічне життя! Ми працюємо на Саперному Полі, обідаємо там-таки, недалеко, у кафе на Перспективній, а живемо на милій серцю Екскаваторній у Святошинському районі. Напевно, справді потрібно бути людиною «носовського» масштабу, аби охопити поглядом усю строкатість топонімічного полотна Києва, у рельєфі якого є все — від рядових радянської розвідки і всесвітньо відомих академіків, до плодово-ягідних культур і технічної сфери. До речі, назви останніх багато києвознавців позаочі називають дуже потішними. Можливо, саме тому у списках на перейменування, що постійно змінюються, вони ні першими, ні другими не стоять. Справді, хіба можна гніватися на вулицю Локомотивну, Машиністівську, Ремонтну, Сигнальну, Канальну, Електротехнічну, Газопровідну, обурюватися через Тепловозну, Колекторну, Регенераторну або ту ж таки Екскаваторну? Виявляється — так, можна. Адже це як у музиці — в одному випадку розмаїття звуків виливається в прекрасну симфонію, а в іншому породжує всього лише позбавлений будь-якої милозвучності сумбур. Єдиної топонімічної симфонії в Києва поки що немає. Надто експресивно поводяться окремі «музичні» частини, постійно зіштовхуючись на історичних контрастах і порушуючи сюжет.

Панельна, Передова, Пролетар­ська, Машинобудівна, Колгоспна, Профспілкова, Резервна, Ро­біт­нича, Соціалістична, Насосна, Танкова, Агітаторська, Авторе­монтна, Червонозаводська, Технічна, Газова, Червоногвардійська, Комунальна, Кар’єрна, Змагальна, Червонопартизанська, Кооперативна, Барикадна, Червоноткацька, Раціоналізаторська. Спробуйте відшукати в цьому списку вулиць ті, яких у Києві ніколи не було. Складно, чи не так? Усі вони дивовижно чітко вибудовуються в один ряд, адже про кожну п’яту із цих назв наше місто нічого не знає. Середньо­статистичні форми бувають дуже підступні. Вони як ляпи — не помилки, але на загальну чистоту все-таки впливають. Тому, попри те що процес перейменувань усе-таки котиться вперед і найодіозніші назви стираються, загальне тло міста і далі виграє радянськими барвами.

Перефразувавши відомого вченого і географа XIX століття Миколу Надєждіна, хочеться сказати, що за останні сто років вулиці Києва до того вимучили етимологічним та ідеологічним катуванням, що чимало наших топонімів хибно еволюціонували, спотворившись у просторі і часі. І чи не тому будь-яке наближення до нових форм викликає настільки сильний опір, особливо якщо йдеться про топоніми, узяті зі сторінок української історії? До речі, якщо ви хочете, щоб ваша генетична пам’ять бодай ненадовго розпростала крила, пройдіться у бік вулиці Максима Залізняка чи Устима Кармелюка, зазирніть на вулицю Княжий Затон, Чигиринську, Хортицьку чи, може, навіть Кобзарську. Прогуляйтеся Звіринецькою чи Половецькою. Щоправда, у більшості випадків лише за номерними знаками будинків ви зможете визначити, що стоїте, наприклад, на Кожум’яцькій. А ось чому вона так називається, згадувати вам доведеться на ходу (анотаційних дощечок для неіменних вулиць у нас немає): чи тому, що за давніх часів у цій місцевості жили майстри, які мнуть шкури для вичинки, чи тому, що серед них, безіменних ремісників, був легендарний богатир Микита, який урятував доньку київського князя від змія лютого. Ніжний і вразливий за своєю природою Київ дотепер дбайливо береже подібні перекази. І якби він міг сам своїм вулицям назви давати, то конче прикрасив би себе соковитими гронами топонімів з переказів і легенд, тому що всі вони є повноцінною частиною його найдавнішої історії.

Однак найтепліші та найяскравіші топоніми київських вулиць належать, звісно ж, природі. Та­ких назв сьогодні дуже мало, але за кожною з них тягнеться неймовірно строкатий шлейф гарних асоціацій. Коли дивишся на міську карту і бачиш, що в сучасному Києві поруч із «канально-сигнальними» вулицями є Верболозна, Зелена, Золота, Квітуча, Листопадна, Лісова, Медова, Садова, Яблунева, Ягідна, Ялин­кова, Фіалкова, Каштанова, Фруктова, Пшенична, здається, що без автора «Незнайка...» тут ніяк не обійшлося. І якщо вчені зацікавлені в реконструкції історичної пам’яті Києва, у дзеркалах якої часом не відбивається нічого, крім холодних останків минулого, то людині простій хочеться бачити поруч із собою щось живе й зрозуміле. Сьогодні, коли за кожне нове перейменування триває справжній кабінетний бій і відбувається ідеологічний розподіл, тільки пересічний киянин, який живе у Виноград­ному провулку, може бути спокій­ний за свою вулицю. Чому? Ба­гатство і колорит цієї «наївної» топонімічної простоти ні в кого не викликає сумнівів. Либонь тільки почавши уважно вдивлятися в топонімічні риси свого міста, ми зрозуміємо, що саме завдяки Вітряним Горам, Дніпровській набережній, Доброму Шляху, Оболонській набережній, вулицям Весняній, Живописній, Заповітній, Затишній, Сонячній, Солов’їній, Мальовничій, Осін­ній, Радісній, Привітній, Райдуж­ній, Рожевій, Світлій, Тихій, Ясній, Синьоозерній та багатьом іншим, теплу красу Києва можна побачити навіть крізь неживі букви звичайного атласу чи карти. Як кажуть у Японії — в оселю, де сміються, приходить щастя, тому дуже може бути, якби кожна четверта-п’ята вулиця перейменовувалася в нас відповідно до «наївної простоти» — золоті дзвони нашого красеня Києва, оперезаного дніпровською хвилею, зазвучали б набагато веселіше.

Хранителі міст

Кажуть, у кожного міста є свої хранителі. Одні бачать їх у небесних покровителях, лики яких повсякчас зустрічаються в архітектурних ансамблях міських будинків. Інші — у головному символі міста, із допомогою котрого можна легко відчинити різьблені ворота культури та історії. Але є серед хранителів міст і живі люди — ті, хто, дивлячись на позначені часом топонімічні деталі, бачить не окостенілу структуру, а живу палітру історико-ландшафтних барв. Є вони й у Києва. Їх не надто багато, але всі вони є своєрідними оберегами його літописних років. І якщо ви захочете скласти середньостатистичний портрет такої людини — у вас точно нічого не вийде. Часи, коли знавці київської старовини були подібні до музейних експонатів і вели діалог із суспільством виключно через друковані сторінки, минули. Сьогодні практично всі великі києвознавці (а їх близько десяти) затишно влаштувалися в межах Інтернету, створивши власні он-лайн журнали і щоденники. Іноді — навіть по кілька: один, за їхніми словами, переважно для душі, другий — для роздумів про те, що відбувається. Деякі з цих блогів є справді грандіозними проектами. Їхні віртуальні сторінки рясніють тематичними статтями, рідкісними фотокадрами, прикладами топонімічних казусів, посиланнями на «ляпи» колег і навіть специфічними загадками.

Топоніміка на диво скрупульозна наука. Може, саме тому чимало маститих києвознавців, що ховаються в Живих Журналах (ЖЖ) під дотепними ніками, повсякчас попереджають: «Увага! Багато літер і картинок!» чи «Увага! Починаю втомлювати!». І найкращим підтвердженням того, що слово «увага» адресоване аж ніяк не одній людині, є не тільки зросла кількість відповідних публікацій і тираж книжок, а й висока відвідуваність ресурсів, присвячених Києву різноманітних періодів та епох. Мабуть, найяскравішими з них можна назвати два проекти: «Вашъ Кіевъ» (//www.oldkiev.info) і «Цікавий Київ» (//www.interesniy.kiev.ua).

Перший з них повністю присвячений старому Києву — він ознайомлює не тільки зі старими особняками, анфіладами стародавніх вулиць і блиском дохідних будинків, а й зі сторінками старої преси, якої на сайті представлено чимало. Проте родзинкою цього ресурсу, поза будь-яким сумнівом, є розкішна Галерея зі стародавніми листівками, у якій можна потішити око навіть найрідкіснішими екземплярами з приватних зібрань відомих київських колекціонерів.

Не менш захопливий і проект «Цікавий Київ», який не тільки дає змогу доторкнутися до історії міста та його цікавинок, а й провадить практичну роботу: майже кожні вихідні його екскурсоводи збирають усіх, кому цікаві різноманітні «дивовижі» Києва. Як правило, організованими групками вони вирушають на прогулянку... дахами, подвір’ями та підземеллями. Хочете побачити єдиний пам’ят­ник Олек­сандрові II, який зберігся з дореволюційних часів і захований в одному з музейних дво­рів? Бажаєте на власні очі пересвідчитися в існуванні наймініатюрнішого столичного ліфта на одну людину? Цікавитеся навколокиївськими військовими укріпленнями? Якщо ваша відповідь «так» — тоді вам точно туди.

Узагальнюючи викладене вище, хочеться сказати, що нашому золотоверхому Києву таких проектів дуже бракує, адже вони не тільки популяризують його дух і прилучають до розуміння київської культури, а й дають змогу пильніше придивитися до історії стародавніх вулиць. Захоплені люди є. Хранителі Києва нікуди не зникали. Вони продовжують свою тонку й кропітку роботу, примудряючись створювати надзвичайні топонімічні візерунки навіть у просторі віртуальних дворів.

Напевно, усі закохані в Київ люди погодяться, що одним з найбільших знавців і хранителів київської старовини є Лідія Антонівна Пономаренко — історик та геодезист, автор понад 300 публікацій з топоніміки, беззмінний член міської комісії з найменувань і перейменувань при КМДА ось уже близько чотирьох десятків років. Ця енергійна 86-річна жінка виховала й допомогла сформуватися кільком поколінням нинішніх києвознавців. Саме завдяки її наполегливості десятки київських вулиць знову віднайшли своє історичне обличчя й заграли новими барвами. Попри свій поважний вік, вона продовжує захоплено працювати —готує чергове довідкове видання про столичні вулиці. Для цього ще наприкінці минулого року в співавторстві з іншим дослідником вона склала Реєстр вулиць Києва, в якому у стислій формі зазначено сучасну назву вулиці (станом на кінець минулого року), район, у якому вона розташована, і дату, коли вона отримала цю назву.

— Ще в середині XIX століття постало питання про потребу виготовити план міста Києва для широкого розповсюдження, — каже Лідія Антонівна. До цього всі плани, які зберігалися в офіційних установах, були намальовані від руки й призначалися для службового користування. Жандармам було доручено скласти порайонні списки вулиць Києва. Після складання списку з’ясувалося, що є багато безіменних вулиць і вулиць з однаковими назвами. Щоб виправити ситуацію, було створено комісію з найменувань і перейменувань, щоправда, нічого оригінального вона зробити так і не змогла. До складу другої комісії уже входили вчені, які підготували рекомендацію перейменовувати якнайменше вулиць (лише ті, що мають безглузді чи однакові назви). Причому, у відповідному положенні рекомендувалося називати вулиці спочатку на честь знаменитих людей Києва, потім краю, потім країни і в найостаннішу чергу — світу.

— Скільки осіб входить до складу комісії сьогодні?

— Наша комісія працює з кінця 60-х років, але постійного складу в нас немає, тому я навіть точно не можу сказати, із скількох членів складається комісія. Сьогодні київською топонімікою не займається жоден науковий центр, хоча мені здається, що до цієї роботи потрібно залучити Інститут мовознавства ім. Потебні НАН України. Причому потрібен не тільки представник, треба, щоб у самому інституті цим питанням опікувалася окрема штатна одиниця.

— Як відбувається процес перейменування вулиць?

— Як правило, до нас звертаються або якісь організації, або дружини, друзі знаменитих людей. Ось, наприклад, звернулися до нас друзі Кожедуба, пропонуючи перейменувати Повітрофлот­ський проспект. Але за всієї поваги до цієї людини ми на це не пішли. Ви знаєте, якби я могла опублікувати звернення до друзів і дружин відомих людей, я написала б так: «Дорогі дружини і друзі, заради Бога, увічнюйте імена своїх близьких в інший спосіб!» Трохи легше стало працювати після запровадження нового правила, відповідно до якого увічнювати пам’ять про людину можна тільки один раз — або вулицю назвати, або меморіальну дошку відкрити, або присвоїти її ім’я якомусь об’єкту. Тому що до цього було одне й те саме — «дайте меморіальну дошку і вулицю».

— На початку деяких вулиць є так звані анотаційні дошки, де подано відомості про те, ким ця людина була, але сьогодні це велика рідкість.

— Так. Відразу після війни їх установлювали, а потім перестали. Хоча я вважаю, що вони потрібні на тих вулицях, назви котрих безпосередньо пов’язані з життям і діяльністю якоїсь відомої людини. До речі, у Києві дуже багато назв, пов’язаних з ура-патріотизмом. Я кажу про вулиці Героїв Севастополя, Героїв Дніпра, Героїв Оборони, Героїв Бреста, Героїв Війни, Героїв Великої Вітчизняної війни... З погляду топоніміки міста, вони не зовсім правильні.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що вулиця Каштанова з’явилася на карті Києва з вашої легкої руки. Скажіть, як ставляться члени комісії до подібних назв і чи може Київ у найближчому майбутньому розраховувати на провулок Зелених Каштанів або Барвінковий спуск?

— Члени комісії ставляться до таких назв дуже добре, але далеко не завжди вдається назвати так нову вулицю. Я багато років намагалася просувати пропозицію про те, щоб вулиці Києва. по можливості, не називали іменами людей. Мені вдалося дати «природні» назви тільки двом вулицям — Каштановій і Срібно­кільській у районі Позняків. Усі сприйняли їх дуже добре, але, крім мене, аналогічних пропозицій ніхто не висував. На жаль, із кожним роком Київ дедалі більше нагадує своєрідний некрополь, причому в назвах вулиць не так уже й багато імен людей, які справді були з ним пов’язані.

Сьогодні маємо великі проблеми і з перекладом назв. Ка­жуть, що в Москві видали довідник по Києву, в якому назви вулиць не перекладали російською мовою, а просто зробили транслітерацію українського слова. Наприклад, вулицю «Будивельны­кив» так і записали транслітерацією. Зараз у нас планують відкрити метро в районі Красного Хутора і я дуже боюся, щоб його не зробили «Червоним» — адже тут ідеться не про колір, а про красиву місцевість.

— А як тоді бути, скажімо, з вулицею Янтарною? Ця назва однаково пишеться і російською і українською мовою, хоча українською янтар — це бурштин...

— Мені здається, що ті назви, які вже існують, змінювати не треба. Янтарна отримала свою назву ще в XX столітті, а я вважаю, що ті назви, які вже прижилися та узаконилися, чіпати не можна. Адже ми не перекладаємо Нью-Йорк чи Кейптаун?

— Як правильно називати вулицю — тільки за прізвищем чи все-таки додавати пояснення: художник, композитор, професор тощо? Хто має це уніфікувати?

— Вважаю, для пересічного киянина всіх цих преамбул писати не треба. Ці дані слід зазначати в спеціальних довідниках, а на номерних знаках вони не потрібні. Виняток можна зробити лише для особливо видатних особистостей. Але, з іншого боку, я сама була очевидцем такого випадку: колись на Печерську була вулиця Петро-Могилянська (на честь Петра Могили). Пам’ятаю, нею йдуть молоді хлопець і дівчина. І от дівчина запитує в хлопця: «Скажи, а хто такий Петро Могила?», а він їй відповідає: «Напевно, учасник війни». Усе це, звичайно, потрібно якось погодити із вченими і розібратися в тому, чи варто давати таку анотацію до назв. Але починати назву вулиці з «титулу» у жодному разі не можна.

— Ще я помітила, що є провулок Айвазовського, вулиця Димитрова, Глинки і водночас вулиця Анни Ахматової, бульвар Ярослава Гашека, вулиця Вікентія Беретті. Куди ж зникає частина імені?

— Якщо взяти вулицю Анни Ахматової чи бульвар Лесі Україн­ки — тут обов’язково треба давати ім’я, тому що це псевдоніми. Вважаю, що ім’я необхідно вказувати тільки в псевдонімах і ще тоді, коли є кілька знаменитих однофамільців. Наприклад, сім’я Вавилових. Але це питання, яке також потребує ретельного вивчення й наукового підходу, хоча, на мій погляд, імена все-таки не є обов’язковими.

— Є думка, що кожну нову назву слід виносити на широке обговорення, але мені здається, що в такому разі Київ може надовго забути про перейменування. Як ви гадаєте, чи потрібно залучати до цієї роботи широку громадськість?

— Я категорично проти цього. Тому що коли було перше велике перейменування заполітизованих назв, зокрема вулиці Леніна, ми мали необережність помістити відповідний список у газеті «Вечірній Київ». У результаті прийшла величезна кількість гнівних листів, в одному з яких було написано: «Я вас прокляну, якщо ви перейменуєте вулицю Леніна». Тим часом я поки що жива, здорова, працюю і з головою все гаразд. Люди дуже різні. Тому, на мій погляд, такі проекти постанов не слід публікувати. За майже сорок років роботи в комісії я не отримала жодної почесної грамоти, а «ґуль» мені й без того вистачає.

Київ — не Непал, або Феномен подвійних назв

Кажуть, що якщо пройтися вулицями непальських міст, можна побачити на них що завгодно, крім табличок із назвами вулиць. Однак заблукати там складно: хоч би в який бік пішов — усе одно вийдеш на знайому вулицю. Наш Київ, звичайно, не Непал. Ми все-таки європейська столиця. У нас кожну вулицю підписано. Практично до будь-якої площі можемо дістатися хоч наземними, хоч підземними шляхами. Цивілізація, одне слово! Щоправда, буває, прибіжиш із новою картою Києва на потрібну вулицю, озирнешся навкруги і спантеличено ойкнеш — на тонких сторінках видання написано одне, а номерні знаки будинків і дорожні покажчики вперто констатують інше. В одній площині співіснують Смирнова-Ласточкіна і Вознесенський спуск, вулиця Артема і Січових стрільців, провулок Кутузова і Сергія Подо­лин­ського, вулиця Урицького і вулиця Митрополита Василя Липківського, Червоноармійська і Велика Васильківська, вулиця Горького і Володимира Антоно­вича, Нова вулиця і вулиця Ми­хайла Кравчука. І посміхнутися в даній ситуації можуть хіба що ті, хто вивчає неевклідову геометрію. Інша річ — простий киянин, який живе на одній з таких вулиць. Напевно, він єдиний, хто спроможний повною мірою відчути всю принадність життя на перейменовано-неперейменованій вулиці, де стара й нова назви можуть мирно співіснувати цілі десятиліття. Так, мешканець вулиці Червоноармійської тире Великої Васильківської майже завчено вимовляє: «Хм...», починаючи відповідати на запитання: «Де ви живете?». А от київські листоноші вже давно пристосувалися до цієї ситуації. Як повідомила «ДТ» київська міська дирекція «Укрпошти», у поштово-телеграфному довіднику Києва вони записали такі вулиці подвійними назвами. Як мовиться, просто й зі смаком. І добре, якби перейменовували, скажімо, вулицю Сливову на Баклажанну. Однак у нас «узами любові» зв’язують антагонізми. І за цієї ситуації ніхто не згадує про пересічного киянина, який роками живе в цій атмосфері. А дарма.

Щоб раз і назавжди розібратися в існуючій системі перейменування вулиць і зрозуміти, з якими проблемами пов’язаний увесь цей процес, «ДТ» вирішило звернутися до заступника голови Київської міської державної адміністрації Сергія Рудика:

— Насправді ніяких особливих проблем перейменування вулиць не спричиняє. Всі організаційні питання чітко регламентовано. У разі зміни назви вулиці жителі здійснюють процедуру перереєстрації, тривалість якої не обмежена жодними термінами. Перереєстрація може відбуватися і при заміні паспорта, і при поновленні фотокартки, зміні прізвища, тобто тоді, коли в людини виникне необхідність звернутися до паспортиста. Причому ніяких додаткових документів чи довідок надавати не тре­ба. У разі здійснення нотаріальних дій із нерухомістю Го­лов­не управління з питань внутрішньої політики КМДА безплатно видає жителям довідки про перейменування вулиці, кот­рі нотаріуси приєднують до справи. Що ж до табличок, то нині установлюються нові уніфіковані таблички єдиного зразка з обов’язковим підсвічуванням, які виготовляє комунальне підприємство «Київжитлоекс­плуатація», а замовляють і встановлюють їх уже районні державні адміністрації.

— У скільки обходиться перейменування вулиці кожному мешканцеві, юридичній особі і самій адміністрації?

— Для забезпечення житлового будинку новими номерними знаками, покажчиками на під’їздах і дошками оголошень необхідно в середньому 615 гривень. Так, на перейменування такої великої вулиці, як проспект Радянської Ук­раїни (нова назва проспект Георгія Гонгадзе —38 будинків), необхідно 23370 гривень, а на перейменування вулиці Службової на Василя Степан­ченка (7 будинків) — 4305 гривень. Перейменування вулиці Івана Мазепи (колиш­ньої Січне­вого повстання), на якій розташовано 93 будинки, обійшлося в 57195 гривень, а не в 200 тисяч доларів, як заявляли деякі політики. Щодо витрат киян: у разі зміни назви вулиці мешканці мають пройти тільки ту перереєстрацію, про яку я вже розповів. Обійдеться вона у 85 копійок. Звичайно, доведеться витратити цілих півгодини на те, щоб дійти до паспортного столу і ще хвилин п’ять, аби поставити в паспорті штамп. Але я ще раз хочу підкреслити: ніхто не обмежує термінів цієї процедури. Я переконаний у тому, що особливих незручностей вона ні для кого не створить. Якщо говорити про фінансові витрати, пов’язані із внесенням змін до статутних документів та перереєстрацією, то для юридичних осіб — це 51 гривня, а для фізичних осіб-підприємців — 11,20 гривні. Це суми, які, на мій погляд, без проблем може знайти кожний підприємець.

— Якщо перейменування вулиць справді необхідне і дуже важ­ливе для Києва, чому тоді ми і далі ходимо Червоноармійською, хоча її вже дав­но названо Великою Ва­сильківською? До речі, в атласі Києва за 2007 рік Червоноармійська усе ще в списку вулиць, які проходять процес затвердження нових назв, тоді як в офіційних документах уже давно значиться Велика Васильківська...

— Плутанина з назвами деяких київських вулиць виникла після того, як 20 листопада 1997 року Київрада ухвалила рішення «Про повернення деяких історичних назв і перейменування на честь 80-річчя пам’ятних подій української революції 1917—1920 років», відповідно до якого планувалося перейменувати одинадцять вулиць. Наприк­лад, вулицю Артема — на Січових стрільців, Червоноармійську — на Велику Васильківську, Січне­вого повстання — на Івана Мазе­пи. Однак цього рішення не підписав міський голова Леонід Ко­саківський, тому що саме тоді було протистояння між ним і депутатським корпусом Київради, у результаті чого мера усунули від виконання обов’язків. Тобто рішення не набуло чинності, але частина нових назв ввійшла в обіг і стала для нас звичною. Тому наше завдання сьогодні — довести процес перейменування до логічного завершення, як це було зроблено з вулицею Івана Мазепи. Що ж до подальших перейменувань, можу сказати: що це досить клопітна й делікатна робота.

На останньому засіданні комісії з питань найменувань і пам’ятних знаків КМДА було затверджено перелік вулиць, які увічнюють пам’ять про діячів і події, котрі залишили негативний слід в історії України. Він складається з 61 вулиці. Їх ми пропонуємо перейменувати у першу чергу. Якійсь частині вулиць повернемо історичні назви, а якісь назвемо на честь знаменитих українців. Наприклад, вулиці Ульянових буде повернуто історичну назву Лабораторна, вулиці Фрун­зе — Кирилівська, а площі Фрун­зе — Петропавлівська. Крім того, складено список вулиць, правовий статус яких досі не врегульовано. Це вулиці, перейменування яких не було доведено до кінця або, кажучи іншими словами, рішення Київради є, але з тих чи інших причин воно ще не набрало чинності.

— Дедалі частіше від києвознавців і простих киян можна почути, що Київ із кожним роком дедалі більше нагадує некрополь, оскільки кожна друга-третя вулиця в ньому названа ім’ям мертвої людини. «Живі» й по-справжньому теплі назви — це сьогодні щось неактуальне чи надто просте?

— По-перше, за роки незалежності в Києві з’явилася велика кількість чудових теплих назв. Вулиці Шовковична, Златоустів­ська, Боричів тік, Прорізна, Дмит­рівська відомі кожному. І це тільки невеличка частина. Більшість назв — історичні, які повертаються нашим вулицям після сімдесятирічного панування радянських назв. Що ж до найменування вулиць на честь історичних особистостей, то нам не вдасться виховати справжніх патріотів України, якщо ми не шануватимемо пам’яті видатних українських діячів. Петлюра, Коновалець, Чорновіл, Шухевич і багато інших — це справжні герої, діяльність яких десятиліттями замовчувалася й спотворювалася. Настав час відновити історичну справедливість, тому що кожний із них своїм життям підтвердив право бути увічненим у назві столичної вулиці чи площі.

— Як ви вважаєте, чи варто виносити перейменування тієї чи іншої вулиці на громадське обговорення?

— Особисто я прибічник загальноміського референдуму із затвердження загального списку вулиць для перейменування. В обговоренні цього питання раз і назавжди потрібно поставити крапку. Нехай кияни самі доведуть до кінця справу, розпочату й не закінчену депутатами Київ­ради попередніх скликань.

З Києвом у серці

Кажуть, у римського бога Януса було два обличчя: одне молоде, просвітлене, а друге — старе, темне. І хоча, на перший погляд, найдавніше римське божество не має до Києва і його жителів жодного стосунку, насправді такий дуалізм дається взнаки й у наших топонімічних рисах. Якщо поставити пересічному киянинові запитання, яким він бачить своє місто — старим чи молодим, гадаю, однозначної відповіді не буде. Тому що за всієї своєї старожитності та старовини Київ є неймовірно молодим містом. І це усвідомлюєш не розумом, а серцем, що слухає музику дніпровських хвиль, щиро радіє цвітінню київських каштанів і милується чистотою церковного дзвону. Та найголовнішим і, мабуть, найціннішим нашим багатством є, звісно ж, назви, у дзеркальних відбитках яких ми можемо прочитати всю історію нашого народу. Київ дбайливо береже кожний із подібних топонімів, адже тільки вогник генетичної пам’яті спроможний світити вічно. За архітектонікою вулиць нашого міста ховається найдавніше полотно, візерунки якого належать рукам сотень тисяч ткачів із різних періодів та епох. Тому, повертаючи вулицям найстаріші назви, ми його не тільки не старимо, як чомусь вважають чимало киян, а навпаки, омолоджуємо, дбайливо очищаючи тонкі риси від усього штучного та наносного. І як було б добре, якби нашому Києву не завдавали «людських шрамів», а свідомо намагалися б підкреслити дивовижну красу його природи та колорит найпримітніших, ні з чим не порівнянних місць. І тоді всі, хто побував би в нас, киян, у гостях, уподібнюючись нестрункому хору персонажів Булгакова, точно сказали б: «Добре вам, чортам! Із Києвом у серці живете…»