Годинник пам’яті. У липні цього року виповнилося 50 років повоєнному виданню журналу світової літератури «Всесвіт»

Свою нинішню громадську позицію «Всесвіт» почав формувати ще на початку перебудови, а остаточно цей процес завершився 1991 року. Відтоді журнал є позапартійним, незалеж­ним виданням, яке свідомо поставило перед собою мету сприяти національному відродженню незалежної України і вважає за свій обов’язок послідовно викривати на матеріалі міжнародної публіцистики нагромаджені протягом 73 років гори дезінформації та брехні про Україну. Що ж до участі журналу в щоденному політичному житті, то тут ми відходимо в бік і повніс­тю поступаємося цими функціями засобам масової інформації, яким вони притаманні. Якщо говорити про майбутнє «Всесвіту» з економічного погляду, то ми б не хотіли бачити його перспективи в суцільно темних тонах. Журнал 60 років працював в умовах соціалістичної економіки, років із десять живе в перехідний період від економіки планової до ринкової і, будемо сподіватися, дошкульні уроки псевдоринку допоможуть йому належно вписатися у справжні ринкові відносини. Характер і напрям «Всесвіту» як вісника іноземної літератури навряд чи зміниться в наступні десятиріччя, проте до таких дійових засобів журнальної практики, як комерційна реклама, ми намагатимемося вдаватися значно ширше, ніж досі.

Олег МИКИТЕНКО,
шеф-редактор журналу «Всесвіт»

Із цього журналу починалося й моє знайомство зі світом іноземної літератури та багатьма його контекстами. Журнал «Всесвіт» — величезний годинник, який показував, як змінювалося наше життя. На його сторінках знаходило відображення все: і смаки читачів, і політичні погляди, і цензура, і партійні вимоги... Він був своєрідним хронометром, архіваріусом, магнітом, який притягував до себе сот­ні тисяч читачів колишнього СРСР: політика на випередження, запроваджена свого часу в журналі, приносила відповідні плоди. Вперше чимало творів світової класики, чи нові бестселери й детективи можна було прочитати саме в цьому журналі і саме українською мовою. І хай як дивно, українською журнал читали і грузин, і вірменин, і білорус. Політика журналу завжди була спрямована на консолідацію читачів у всьому світі, на формування високоінтелектуальної спільноти людей, які вміють цінувати чи не найбільший скарб — слово, літературу.

«Всесвіт», даючи можливість познайомитися з найкращими здобутками світової літератури, формує культуру читання. Лише за 1995—2005 pp. на сторінках «Всесвіту» в рубриках «Сучасна література», «З літ минулих», «Скарбниця», «Літературні ілюстрації», «На закінчення номера», «Клуб любителів фантастики», «Майстри детективу» було надруковано 83 романи й повісті; 202 оповідання; 8 п’єс; понад 25 трактатів, життєписів, спогадів, есе, легенд, добірок афоризмів тощо; понад 850 віршів і поем без малого 250 авторів — славетних класиків, видатних майстрів початку минулого сторіччя, сучасних відомих поетів, молодих авторів (від одного вірша до великих добірок). Щономера читач може знайти в журналі літературні фрагменти від античності до сьогодення. Впродовж трьох останніх років, працюючи у «Всесвіті», я опікуюся наповненням рубрики «Літературні діалоги» — це розмови з письменниками з різних куточків світу: Нової Зеландії, Великої Британії, США, Македонії, Мальти, Іспанії, Японії тощо. Таким чином наш читач може насолодитися і класикою, і сучасністю, прочитати і самі тексти, й інтерв’ю з їхніми авторами. Але найважливіше сьогодні — донести до читача цю можливість (і без системного підходу, без чіткого адміністрування журналу світової літератури вижити в нинішніх економічних умовах майже нереально).

Але, на жаль, поціновувачів світової літератури дедалі меншає. Причини — в нинішній ситуації в Україні. Наклад, по суті, єдиного фахового журналу світової літератури, аналога відомих польського «Література на сьвєцє», американського «Нью-Йоркер» та російського «Иностран­ная литература», — неповні дві тисячі примірників... У будь-якій цивілізованій країні держава вже давно б забезпечила належне функціонування такого видання (наприклад, росіяни видають «ИЛ» за підтримки мініс­терства освіти). Або мав би знайтися благодійник-меценат, чиє ім’я могло бути вшановане на шпальтах часопису серед тих, хто допоміг його відродити.

Ситуація нагадує мені суперечку (за Григорієм Сковородою) про те, як чоловік і дружина радилися, в який спосіб їм краще збудувати будинок. Вирішили — без вікон. Але коли дружина ввійшла до темної кімнати, все одно не визнала своєї неправоти, а тому змусила чоловіка приносити світло в мішку. Наша політика у сфері культури також часто здійснюється за цим принципом. Говорячи про масову деградацію в суспільстві, про втрату інтересу учнів до книжки, Міністерство освіти чомусь не наважується надати підтримку журналу, який потрібен кожній вчительці зарубіжної літератури: адже учням було б цікаво мати справу не лише з текстами, створеними великими письменниками колись, а й знати, що література твориться і нині, за їхнього життя. Але автори програм з літератури думають лише про те, як би їх спростити, вилучивши якомога більше авторів.

І це лише вершечок айсберга проблем. У нашій країні престижність праці філолога є дуже низькою. Знавець світової літератури, котрий володіє іноземними мовами, може отримати набагато більше пропозицій на ринку праці у сфері бізнесу, але аж ніяк не від наукових інституцій. Робота в журналі «Всесвіт» сьогодні тримається лише на ентузіазмі його керманичів — шеф-редактора Олега Микитенка та головного редактора Юрія Микитенка — та нечисленних співробітників.

У гонитві за матеріальним ми часто забуваємо про духовне. Сліпий не побачить сонця. Перш ніж увійти до раю, герой «Божест­венної комедії» мав промити очі. Так само й у царині гуманітарній. На жаль, ані українська держава, ані Міністерство культури і туризму, ані Міністерство освіти і науки України за всі роки незалежності не звернули уваги на видання, на якому виховувалися мільйони читачів. Склада­ється враження, що люди, які приходять у політику, або нічого не читали й не читають, формуючи покоління споживачів, або є цинічними невігласами, «врємєнщиками», як писав Юрій Мушкетик, для котрих байдуже, яким буде імідж України у світі. Але ж світове визнання починається із самоповаги та шанування своїх здобутків.

Доводиться констатувати, що цінувати себе ми таки не вміємо. Бо як інакше пояснити ситуацію, що журнал, який подарував українському читачеві тисячі романів, поетичних добірок, цікавих статей, розвідок, інтерв’ю, оглядів, і досі залишається без державної підтримки! Жодна перемога на Євробаченні не забезпе­чить такого результату міжнародної співпраці в царині культури, як це може зробити співпраця через часопис із славними традиціями та історією. Сьогодні журнал вирішив створити міжнародну раду, до якої мають увійти автори, перекладачі, науковці багатьох країн світу. Вже погодилися взяти участь Милорад Па­вич і Віра Річ, Олжас Сулейменов і Борис Акунін, тривають перемовини з Марйо Варгасом Льосою, Гаролдом Блумом та іншими.

Можна сказати, що «Всесвіт» сьогодні існує не в руслі культури, а всупереч чиновницькому механізму адміністрування сучасної української культури. Можна сказати, що 16 років журнал функціонує в ситуації опору українському чиновницькому нехлюйству та цинізму. Якщо дер­жаві не потрібні такі журнали, то це означає одне — чиновництво здійснює політику відучування від справжньої високої культури. У повоєнні десятиліття «Всесвіт» зарекомендував себе як журнал, яким цікавляться найрізноманітніші кола читачів на заході й сході, на півночі й півдні України, а також за її межами. Універ­сальність аудиторії «Всесвіту» підтверджується кількома анкетними опитуваннями, проведеними редакцією.

Сьогодні в суспільстві відбуваються обговорення питання вступу до НАТО й можливих у цьому зв’язку загроз. Як на мене, не НАТО чи Росії нам потрібно боятися, а власної нездатності сформувати європейське громадянське суспільство, яке цінує національну культуру в контексті світового надбання. У світі тотального хамства й цинізму в політиці у свідомості людей витравлюється код культури. А це чи не найгірший діагноз, який може поставити історія.

Маємо розуміти, що жоден журнал не в змозі представити всієї повноти світової культури, а тому, говорячи, що «Всесвіт» представляє твори світового літературного канону, новинки культури тощо, даємо собі звіт, що погляд на світ через його сторінки є апріорно селективним, вибірковим. А отже, ми, літературні критики, редактори, мусимо брати на себе відповідальність за формування цього канону. То добре, що, скажімо, професор Єльського університету Г.Блум уже впорядкував у «Західному каноні» найкращі твори з часів Середньовіччя до ХХ сторіччя. Але що робити із сучасною літературою, яка твориться тут і тепер? Чи може журнал перебувати у світовому літературному мейнстримі й подавати оперативно якщо не самі переклади сучасних авторів, то принаймні інформацію про ті, що вийшли у світі останнім часом? Ствердна відповідь багатьом може видатися ілюзією: мовляв, у різних країнах різна книжкова інфраструктура — хтось активніше займається промоцією своєї літератури (зокрема в країнах, де є надпотужні видавничі імперії, як Pinguin або The Random House), хтось майже не показує на світовому книжковому ринку своїх досягнень. Скажімо, літератури Східного регіону, Африки чи Полінезії постають доволі екзотичним субстратом, про який ми сьогодні майже нічого не знаємо.

Дозволю собі поділитися досвідом адміністрування вже згадуваної постійної рубрики «Літературні діалоги». Робота над нею потребує значних зусиль, але натомість дає можливість через діалог дійти розуміння сучасного літературного процесу. У кожному номері знайомимо читачів із думкою письменника з іншого регіону, а, як відомо, думка зовнішня, тобто «чужа», має сьогодні, коли світ дедалі більше розширює культурні кордони, неабияку цінність. У літературі кожної країни відбуваються два протилежні, але взаємодоповнювані процеси: творення національної літератури, в якій закарбовуються національні образи, національні концепти історії тощо; і ознайомлення з численними культурними потоками, в яких, мов у дзеркалі, можна побачити й оцінити рівень своїх здобутків. Журнал «Всесвіт» завжди, незалежно від культурно-історичної, соціально-політичної ситуації, прагнув бути тим джерелом, в якому українська література могла б побачити себе в контексті світової.

Історично журнал «Всесвіт» відіграв і відіграє надзвичайно велику роль у становленні не лише національної культури, а й світової, забезпечує крос-культурні зв’язки. Але варто задатися питанням: яку роль має виконувати журнал у глобалізованому світі? Чи може він бути конкурентоспроможним (на тлі інформаційних технологій) і забезпечувати далі зв’язок української культури зі світовою? А відтак — якою має бути стратегія функціонування журналу «Всесвіт»?

Передовсім маємо розуміти, що кордони між літературами різних країн є досить умовними. Тому завдання кожного номера — наочно демонструвати співпрацю між різними літературами. Бо тільки за такої умови може йтися про те, що журнал є репрезентантом світового літературного процесу, принаймні його мейнстриму. А для цього обов’язковими є співпраця з посольствами в Україні, налагодження системи міжнародної співпраці. Міжнародна рада журналу «Всесвіт» відіграватиме в цьому процесі ключову роль. Важливо також сформувати раду експертів, літературних критиків, науковців, які б могли готувати для журналу панорамні огляди літератури різних країн. Саме така стратегія журналу забезпечить його потужну участь у вивченні сучасного літературного процесу.