Голлівудські клони. «Стиляги» і «Залюднений острів»: післямова і післясмак

Новорічні кінопрем’єри, які так запекло конкурували одна з одною за визнання фахівців і гроші глядачів, відходять у минуле, залишаючи прямо протилежні рецензії та обивательські висловлювання. І середини тут немає. Так масштабно розпіарені «Залюднений острів» і «Стиляги» дістали по заслузі від усіх верств населення. Заслуги оцінювалися як позитивно, так і не дуже.

Велике комерційне російське кіно увірвалося в 2009 рік, гордо демонструючи докризові бюджети та конкурентоспроможність порівняно з Голлівудом у частині технічних досягнень. Уже немало — змусити пострадянського глядача іти в ногу з буйно й абсурдно квітучим капіталізмом. Продавати вітчизняні казки і мрії так само, як непотрібні, але такі традиційні під Новий рік ялинки. Фільми Бондарчука і Тодоровського вже стали подіями нового року, примудрившись, усупереч ставці на інтертейнмент, інту­їтивно домогтися загального звучання ідейного бекграунду — боротьби юнацького максималізму з тоталітариз­мом. Пафосно, зате як ефективно.

«Залюднений острів» і «Стиляги» — це такі два голлівудські клони. Схожі за манерою запозичень і перекомпіляцій голлівудської класики. У випадку з екранізацією Стругацьких — це шик американської фантастики та екшну (від «Блейд-раннера» до «Убити Біл­ла»), «Стиляги» — імітація «Бріоліну» і «Мулен Ружу» (у принципі, як і в пер­шому випадку, можна пригадати ще з десяток першо­джерел). Не дивно, що житель Євро­союзу, котрий переглянув зі мною обидва фільми, розумів усе майже без перекладу. Універсальність кіномови «Острова» і «Стиляг» складно недооцінити. Та все ж, якщо ми граємо на полі інтертейнменту, «Стиляги» Тодоровського з бідною мораллю, але багатою палітрою кінематографічного виражен­ня особисто мені більше до душі. І не тільки тому, що криза актуалізувала роль цього фільму як великого утішни­ка, подібно до мюзиклів часів Великої американської депресії. Із суто кінематографічного погляду, цю «мрію ціною 10 центів» зроблено бездоганно.

«Стиляг» іще довго називатимуть першим справжнім російським мюзиклом (справді мюзиклом, а не музичною комедією, яка замінила жанр пісні-танцю в радянському кіно). Як і належить жанру, саундтрек фільму — головний камінь спотикання. Це перше, про що згадують і недоброзичливці фільму, котрі дивуються, який стосунок мають римейки групи «Нуль» (фан­тастичний дивертисмент «Чело­век и Кошка» від Сергія Гармаша), «Кіно» (лейтмотив усього фільму — «Восьмиклассница», пісня Цоя), «Ко­лібрі» (до місця прийшлася «Ему не нужна американская жена») або «Наутілуса» (перероблені під сюжет купле­ти з вічним приспівом «Скованные одной цепью») до радянської молоді, котра щойно відкрила для себе джаз і бугі-вугі.

Проте тут найголовніше — узагальнення, символи. Класична історія шекспірівського забарвлення: Він (з клану правильних і слухняних) закохується в Неї (з клану вільних і зухвалих) і жертвує комсомольським квитком заради сопілочок, помаранчевої кра­ватки і саксофона. Радянські 50-ті, аж ніяк не обтяжені історичною досто­вірністю, виступають збірним образом заборон (моди, сексу, музики і захоплень від Дядечка Сема), якщо хочете — окремим діючим персонажем, символом великої залізної п’яти. А, як відомо, найгучніше проти неї повстав перебудовний і постперебудовний рок. На ідейному рівні Тодоровський навіть не вгадав, а просто влучив у десятку, поставивши непідйомне завдання — адаптувати звук і текст до свого фільму. Брилу все-таки підняв Костян­тин Меладзе, аранжував відомі хіти на свій глибоко гламурний штиб. Але як можна докоряти гламуром мюзиклу?! Звідси ж і невдоволення глядача одягом «Стиляг», якому закидають несхожість з історичними взірцями. Але ж очевидна абсолютно постмодерністська ностальгія за стилем та елегантніс­тю минулої епохи. До слова, «ретро» — одна з найміцніших платформ мюзиклу. Втім, будь-хто хоч трохи знайомий із класикою жанру знає, що тут бар­ви мають бути на двісті відсотків яскравіші, а голоси вдвічі гучніші. Тим більше якщо герой співає гімн не лише любові, а й свободі. Фінальний номер проходу героїв, котрі вирвалися за рамки часу, по Тверській серед неформалів усіх мастей і епох, цілком зрозуміло завершує нехитру думку автора. «Стиляги» залишаються вірними собі в усі епохи, справжній мюзикл — теж.