Спадщина радянського минулого

Час від часу і в Москві, і в Києві дипломати здувають пил зі стосу папок, у яких зберігаються документи, присвячені багаторічним переговорам щодо закордонної власності колишнього СРСР, його активів і пасивів. У кожної сторони свій інтерес до питання не менш проблематичного, ніж делімітація українсько-російського кордону чи впорядкування функціонування підрозділів Чорноморського флоту РФ в Україні. І якщо для нашої країни сьогодні йдеться про три десятки будинків для українських дипломатичних представництв у країнах Європи і Америки, то для Кремля невирішеність цієї проблеми створює політичні й фінансові проблеми. Адже відмова України визнати Росію правонаступницею активів і пасивів Радянського Союзу означає, що Москва не може в багатьох країнах світу ні продати будинки, ні відремонтувати їх. У результаті будинки старіють і втрачають свою ринкову ціну, а держава зазнає збитків. Тому в Росії не проти при нагоді «дотиснути» Київ і нарешті вирішити з вигодою для себе проблему радянської спадщини.

Ось і цього разу, користуючись тим, що український уряд має намір узяти в Росії держкредит на 5 млрд. дол. для покриття дефіциту бюджету на 2009 рік, у Москві вирішили ув’язати його надання з ратифікацією Києвом угоди про «нульовий варіант» і відмовою України від закордонної власності колишнього Радянського Союзу. Після того як «ДТ» повідомило про переговори, які мали місце, та висунуті росіянами умови, в українському політичному серпентарії спалахнув скандал, на адресу Юлії Тимошенко обрушився шквал обвинувачень. У секретаріаті президента, де радіють будь-якій можливості звинуватити главу уряду в усіх смертних гріхах, довідавшись про вимоги росіян, відразу ж заявили, що про це не може бути й мови, оскільки «нульовий варіант» — це «типово братерський розподіл майна СРСР».

Та чи була готова Юлія Тимошенко заради отримання кредиту погодитися з вимогою росіян ратифікувати цю угоду? Мабуть, про це ми не довідаємося ніколи. Нині прем’єр-міністр заперечує, що умовою отримання кредиту від Росії є повернення до «нульового варіанта» і обурено заявляє, що «про здавання національних інтересів не може бути й мови». А проте хоча пані Тимошенко, яка особисто патронує російський напрямок, і каже, що «в очі не бачила» підписане заступником міністра закордонних справ Юрієм Костенком і заступником міністра фінансів Володимиром Литвином технічне завдання української делегації, але пункт 11 цього документа передбачає обговорення з росіянами перспектив ратифікації угоди про «нульовий варіант».

Однак погоджуватися на російські пропозиції Києву ніяк не можна. І не тому, що, як заявив заступник глави СП Андрій Кислинський, котрий приміряв плащ Нострадамуса, «термін «відмова від майна СРСР» може набути загрозливого звучання» і «експерти не виключають сценарію, за яким статус «майно СРСР» може бути застосований і до газотранспортної системи України». Високопостав­леному українському чиновникові, до речі, перш ніж давати такі коментарі, не завадило б іще раз ознайомитися з текстом договору «Про правонаступництво щодо зовнішнього держборгу та активів СРСР», підписаного в Моск­ві четвертого грудня 1991 року. Адже пан Кислинський висуває такі аргументи, до яких свого часу не додумалися навіть росіяни. Так, стаття 1 цього договору пояснює: «активи СРСР — це нерухома і рухома державна власність СРСР за межами його території, золотовалютні фонди та резерви СРСР, інвестиції за кордоном, будь-які фінансові зобов’язання щодо СРСР іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого іноземного дебітора». Угода про «нульовий варіант» спирається саме на це визначення активів колишнього Союзу, де жодного слова не сказано про українську ГТС.

Тим часом ціна питання для України — нерухомість у країнах Європи, Америки, Азії: за приблизними підрахунками українських експертів, вартість майна колишнього Радянського Союзу за кордоном становить десятки, якщо не сотні мільярдів доларів. При цьому саме в європейських країнах, за неофіційною інформацією, зосереджено близько 50% усієї закордонної власності екс-СРСР. Тому переговори про закордонну нерухомість колишнього СРСР та угоду про «нульовий варіант» і розтяглися на довгі роки, що ставки є такими високими. І кінця цій суперечці поки що не видно.

Донедавна ні Київ, ні Москва не відступали від займаних позицій, обговорюючи список країн, у яких нерухомість буде передано Україні, статус цих об’єктів і строки їх передачі. Сьогодні в Москві готові передати в користування Україні 36 об’єктів нерухомості в 28 країнах. І пропонують українцям орендувати їх строком на 25 років з наступним продовженням оренди. Київ же вважає, що будівлі мають перейти у власність нашої країни і готовий обговорювати механізми їх передачі. Тим паче що в 1992 році Москва брала на себе зобов’язання виділити Києву у власність частину майна колишнього Радянського Союзу за кордоном.

Щоправда, через два роки Росія змінила свою позицію. Мало того, навіть зуміла нав’язати свою думку деяким українським чиновникам. Внаслідок чого в грудні 1994 року українська делегація підписала два дуже невигідні документи — угоду «Про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР» (т.зв. угоду про «нульовий варіант) і міжурядовий протокол «Про передачу Україні до 1 червня 1995 року в користування для розміщення та нормального функціонування дипломатичних, консульських і торгових представництв та їхнього персоналу будинків і приміщень».

Відповідно до угоди про «нульовий варіант», Україна визнавала, що правонаступником колишнього СРСР щодо зовнішньому боргу та активів, включаючи і закордонну власність, є РФ. А міжурядовий протокол передбачав, що РФ передасть Україні в користування приміщення для дипломатичних, консульських і торгових представництв. У цьому списку марно шукати Британію і Францію, Сполучені Штати і Японію, країни, де нерухомість дуже дорога. Зате є Ботсвана, Габон, Ємен, Мавританія, Центральноафриканська Республіка та інші не менш екзотичні держави. До цього часу залишається загадкою, чому українські дипломати погодилися на список будівель у злиденних країнах Африки. Адже посольства Київ там відкривати не збирається: це недоцільно з погляду перспектив як політичних відносин, так і торговельно-економічних. Хіба що хтось з українських політиків захоче пополювати в джунглях Центральної Африки і під це дипломати «підметушаться» з відкриттям нового дипломатичного представництва України...

Лише завдяки парламенту офіційному Києву вдалося дещо виправити ситуацію. У 1997 році Верховна Рада ухвалила постанову «Про порядок ратифікації угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР», у якій, до речі, Україна визнавалася повноправним правонаступником активів колишнього СРСР. Відповідно до цього документа угода про «нульовий варіант» може бути ратифікована тільки після виконання Росією низки умов. А саме: надання повної інформації про розміри золотого запасу та Алмазного фонду СРСР, майнового та вартісного опису активів Союзу в Держбанку, Держсховищі, Зовнішеконом­банку СРСР, закордонрадбанках тощо.

Попри численні ноти МЗС та листи українського президента до свого російського колеги, росіяни так і не надали інформації про активи та пасиви колишнього СРСР. І не збираються й у майбутньому йти на поступки. Якщо, звичайно, Україна, у свою чергу, не поступиться в інших питаннях. І хоча український парламент і не ратифікував угоду про «нульовий варіант», росіяни постійно стверджують: цей документ — основа переговорів.

У відповідь на це Київ тільки й повторює: Україна є не учасницею угоди про «нульовий варіант», а правонаступницею активів колишнього Радянського Союзу. І погрожує, що іще раз підтвердить свою неучасть у «нульовому варіанті». Для цього тільки потрібно, щоб у керівництва країни була політична воля і стратегічне бачення проблеми. Адже питання закордонної власності колишнього СРСР, його активів і пасивів — одне з небагатьох, де Україна може ставити умови Росії.

Проте сьогодні переговори зайшли в глухий кут. І хоча час від часу представники двох країн і порушують на зустрічах питання про закордонну власність колишнього СРСР, але останній раз делегації спеціально збиралися для того, щоб обговорити це питання, восени 2004-го. А за весь час переговорів сторони змогли погодити об’єкти тільки в дев’яти країнах: Австралії, Німеччині, Єгипті, Індії, Польщі, Сирії, Чехії, Румунії та Фінляндії. При цьому зволікання з переговорами об’єктивно грає на руку росіянам. Так, у 1992 році Україна як одна з правонаступниць СРСР, котра претендує на його активи, направила зовнішньополітичним відомствам низки країн ноти з проханням не перереєстровувати нерухоме майно колишнього Радянсь­кого Союзу на Російську Федерацію. І коли росіяни спробували в односторонньому порядку перереєструвати власність у деяких європейських країнах, в яких Україна претендує на частину нерухомого майна колишнього СРСР, то, посилаючись на ноти, відправлені ще в 1992 році, Київ звернувся до місцевих судів.

У 2001 році відразу в трьох європейських країнах — Великобританії, Німеччині, Данії — розпочалися судові процеси. У Великобританії Україна виграла справу. І тепер росіяни в туманному Альбіоні мають на нерухоме майно колишнього СРСР обмежені права: вони користуються ним, але не мають права його відчужувати. Що ж до Данії, то в 2007 році Верховний суд відхилив усі майнові претензії України до Росії щодо десяти об’єктів нерухомості колишнього СРСР у Копенгагені. І для Києва це вкрай неприємний сигнал, який означає, що Москва як добросовісний користувач може за давністю років отримати жадане право власності на спірні об’єкти й у інших країнах. Отже, наша країна, маючи на руках козирі, може знову виявитися стороною, яка програла.