Друга спроба

Українське міжнародне середовище прокинулося. Оголошено про зібрання його активістів навесні цього року для обговорення становища, в якому Україна опинилася на початку другої декади ХХІ століття. Умовна назва — Міжнародний безпековий форум у Львові. Ініціатори — Рада із зовнішньої та безпекової політики, яка на середину січня ще не мала власного сайта, Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД), Центр Разумкова та Західна аналітична група («ДТ», №51, 2009).

Отже — краще пізніше, ніж ніколи. «Не доставало вождя» — то ним виявився сімдесятирічний Володимир Павлович Горбулін. Чому не знайшлося когось серед тих, хто вихований уже в Україні незалежній, нерадянській? Чи не означає це, що Україна радянська була продуктивнішою для виховання розумних і чесних? Та це так, до слова.

Основні свої постулати директор Інституту проблем національної безпеки при РНБОУ В.Горбулін виклав протягом останніх кількох місяців у тижневику «Дзеркало тижня», виступах на телебаченні, у книзі «Без права на покаяние», що вийшла влітку 2009 року. Доктор політології Олександр Литвиненко, що вже багато років працює разом з В.Горбуліним, уміло веде партію віолончелі. Центр Разумкова (послаблений переходом В.Чалого до МЗС), якщо не ототожнювати з ним згаданий тижневик, та МЦПД забезпечують підготовчу пристрілку, хоча спаринг-лідерів поки що не виставили, що загрожує перетворити захід в one-man-show. Звичайно, можуть під’їхати Александр Квасневський та Александр Рар. Знайома картина. Хоча, ймовірно, це тільки з далекого засніженого Брюсселя, де зараз навчаюся і працюю над докторатом, видається, що все погано, бо погано все. А насправді не все так погано у нашому домі, правда ж?

Як учасник українського міжнародного середовища, а також через неможливість фізично взяти участь у майбутньому львівському зібранні, дозволю собі висловити кілька думок щодо потреби обговорення становища і загалом, і зокрема. Отже, ця потреба:

1. Безсумнівна, і є такою вже не перший місяць і не перший рік. Україна, держава в Європі з великою територією і значним населенням, залишилася єдиною, яка не визначилася стратегічно і не належить до жодних безпекових чи інтегрованих пара-безпекових структур (ЄС, НАТО, ОДКБ). При цьому держава змінила в 2007 році трьох (!) міністрів закордонних справ і проіснувала без глави зовнішньополітичного відомства сім місяців у 2009-му. Ця держава понад півроку не має міністра оборони і майже рік — міністра фінансів.

2. Помітна і на рівні громадськості. Тези про обороноздатність країни гаряче обговорюються, зокрема, у зв’язку з російсько-грузинською війною серпня 2008-го, численними трагічними випадками в українських ЗС (падіння ракети на Бровари, збитий російський літак ТУ-154, трагедія у Скнилові, перманентні вибухи на артскладах тощо).

3. Зумовлена існуванням комплексної іноземної військової бази на території України, частини якої розкидані на сотні кілометрів і на озброєнні якої серед іншого — ракетні крейсери і бомбардувальники. Плавають і літають як їм заманеться.

4. Продиктована постійними зазіханнями політичних кіл Російської Федерації і Румунії (Богу дякувати, не всіх) на територіальну цілісність України, а у випадку з островом Коса Тузла, заявами президента Р.Кадирова та переговірною позицією МЗС РФ щодо статусу Керченської протоки — і реальними діями проти національного суверенітету України.

5. Очевидна з огляду на загальний стан Збройних сил України, які не переоснащуються, не навчаються, не модернізуються ні фізично, ні доктринально. Які практично випадають з міжнародних дій з метою підтримання миру під егідою ООН, оскільки дедалі частіше системно порушують відповідні норми і не готові співпрацювати в спільному мовному, технічному та правовому полі з партнерами.

Як бачимо, потреба є. І краще пізно, ніж запізно.

Водночас вкрай важливо не проґавити шансу і дати поштовх вирішенню проблем, а не їх забалакуванню. Потрібно пропонувати реалістичні цілі і правильні орієнтири для учасників зібрання.

У цьому зв’язку, можливо вже зараз, варто почати дискусію щодо деяких тез Заяви про скликання безпекового форуму, розглядаючи їх як пропозиції до обговорення.

1. Не всі погодилися б із такою тезою заяви: «дедалі очевидніше унеможливлюється реалізація європейських і євроатлантичних пріоритетів України в найближчій перспективі». Зокрема в частині Європейського Союзу.

У березні 2007 року ми розпочали переговори про асоціацію з ЄС включно із Зоною вільної торгівлі (ЗВТ). Брюссель давав нам два-три роки на цю роботу, розуміючи, що вільна торгівля — справа непроста. Але при цьому сподівався, що ми проведемо реформи, які б кардинально змінили пріоритети і політичних сил, і бізнесу, і суспільства і дали б змогу органічно сприйняти ЗВТ. Ми ж натомість зайнялися виборіадами і коаліціадами. Не дивно, що сьогодні, через три роки, ми геть далекі від ЗВТ, а разом з нею і від ЄС. Чому? Бо економіка залишилася адміністративною, а бізнес керованим. А таким ЗВТ — гірше за отруту. Оголошуючи, що «реалізація європейської перспективи», де асоціація — перший крок, неможлива, ми засвідчуємо неготовність до змін. Або ми ліквідовуємо адміністративну економіку і звільняємо бізнес від «данини» — або європейська перспектива «унеможливлюється».

Інша грань європеїзації — безвізовий режим для українських громадян. Скільки сил та енергії витрачено на пусті розмови на цю тему за останні роки! Якби хоча б десята їх частина пішла на ухвалення закону про захист персональних даних, ми були б уже вдвічі ближчі до мети. Чому ж ні? Тому що адміністративна політика не хоче захисту персональних даних! Або ми ліквідовуємо посадово-адміністративну політику — або європейська політика «унеможливлюється». І так далі.

Насправді європейські інтеграційні пріоритети поруч. Це довела Сербія, яка в односторонньому порядку почала застосовувати правила вільної торгівлі з ЄС та ініціативно запровадила біометричні паспорти й усе супровідне законодавство. Через 19 місяців після старту Сербія отримала безвізовий режим і подала заявку в ЄС, якої не відкинули.

2. Є дещо сумнівне і в тезі про те, що «потенціал дестабілізації сьогодні формується довкола України та інших держав Центрально-Східної Європи, що не приєдналися ні до ОДКБ, ні до НАТО». Ще більше сумнівів, що Євроатлантика і Росія мають між собою домовлятися про майбутнє цієї території. Автори називають ці держави сірою зоною. Пропонують передбачити «чітко визначений за часом мораторій на вступ держав сірої зони до НАТО і ОДКБ за одночасної фіксації можливостей розвитку співробітництва із цими організаціями згідно з бажанням самих держав». (У більш розвиненому вигляді теза міститься в «Дзеркалі тижня», №43, 2009).

Під сірою зоною, вона ж Центрально-Східна Європа, мається на увазі Східне Партнерство, що його реалізує Європейський Союз. Насамперед Східне Партнерство — вже не сіра зона, оскільки йдеться про формалізоване співробітництво країн-партнерів та ЄС. Причому партнери висловили однозначний інтерес до поглиблення співробітництва в усіх сферах. Але якщо все-таки звертатися до кольорів, то справді «сірих» країн у цій зоні всього дві — крім України, ще Молдова, та й то умовно. Молдова йде своїм шляхом, і хай їй щастить. 12 січня вона розпочала переговори з ЄС про асоціацію включно із Зоною вільної торгівлі і, якщо не зірветься, зможе закінчити все за рік-півтора. Білорусь — в ОДКБ. Усі на Захід, Південь і Північ від України — в НАТО і ЄС.

Окремо слід розглядати і Південний Кавказ. Він, зрозуміло, Європа — хоча настільки ж, наскільки й Туреччина. Азербайджан офіційно повідомив, що нині не прагне в НАТО, не прагне в ЄС, а лише має намір переймати їхні стандарти. Це ж саме, хоча й перебуваючи в ОДКБ, у м’якшій формі задекларувала Вірменія. Не виключено, що невдовзі на певний період їхній приклад запозичить Грузія.

У цій ситуації Україні, мабуть, не варто надто турбуватися безпековими проблемами Східного Партнерства більше, ніж ними турбується ЄС. Не варто влаштовувати колективізм там, де для нього немає грунту. Безпекового діалогу як такого у Східному Партнерстві немає. Тим більше не варто фіксувати якісь мораторії, коли немає можливості домагатися виконання обіцянок.

3. Головний же сумнів породжує теза, що відповіді на виклики доби Україна повинна шукати у «вдосконаленні та фіксації гарантій Будапештського меморандуму» від 05.12.1994 р., який чомусь називають «провідним політико-правовим документом, що визначає безпековий статус України».

Хибність покладання надій на меморандум гранично чітко роз’яснив один з розробників документа, доктор права посол В.Василенко («День», 10.12.2009). Він нагадав, що в автентичному англійському тексті меморандуму йдеться про «запевнення» (assurances), яке українські перекладачі, можливо щоб комусь сподобатися, витлумачили як «гарантії». Це щодо філології. Що ж до змісту, то, на жаль, підписанти меморандуму крім консультацій, та й то коли буде на те їхня добра воля, Україні нічого не обіцяли.

Сподівання мати зиск з меморандуму змушують мене згадати про головну тему всіх українських засобів інформації 1988—1992 рр. — про золото гетьмана Полуботка. Нібито цей розумний і патріотичний гетьман потайки від царя Петра І передав в Англійський банк на зберігання кілька діжок золота, які відтоді обросли такими шаленими відсотками, що ми всі, українці, збагатіємо за одну ніч, як Рокфеллер і Абрамович разом узяті.

Байка про Будапештський меморандум як запоруку національної безпеки в 2010-му — така ж фікція, як байка про золото Полуботка як запоруку національного добробуту в 1990-му. Вона оманлива, бо відводить від справжнього шляху до безпеки, яким є шлях європейський. Який обрали інші православні слов’яни — серби, котрих вороги з НАТО і ЄС закидали бомбами, а потім відрізали «історичне серце» — Косово.

У цьому зв’язку не можна обійти увагою розширений набір пропозицій для обговорення у статті «Європейська безпека: можливий шлях послабити виклики і загрози» («ДТ», №43, 2009). У в цілому бездоганному аналізі стану справ несподіваним дисонансом звучать пункти про те, як цей стан виправляти. Ось, наприклад, пункт дев’ятий цієї своєрідної програми: «Як нам облаштувати простір від Ванкувера до Владивостока і при цьому зберегти незалежність України». В ньому йдеться про укладення «особливого акта» щодо статус-кво згаданої сірої зони для перетворення її на «поле чесного змагання» протягом «визначеного часу». Вище вже зазначалося, що зони не існує, але якби й існувала, то навряд чи прагнула б бути «полем чесного змагання для інших». І потім — що це за «визначений час», протягом якого нужденна «сіра зона» і далі скнітиме під сідницями Великих і Мудрих, аж доки вони за неї змагатимуться? Одного разу «визначений час» уже був — називався він рішенням Стамбульського саміту ОБСЄ 1999 року про виведення військ РФ з Молдови і Грузії.

Не виключено, що «благими помислами» назвуть і деякі інші думки авторів — про спільне використання радарних станцій раннього попередження про ракетний напад у Севастополі та Габалі, про спільне виробництво літаків АН-124 та АН-70 для НАТО тощо. Кому ж не відомо, що станції ті — мало не лампові, жодного сучасного елемента в них немає, і перспективи теж. Так само припускати, що для власних постійних стратегічних перевезень НАТО покладатиметься на «невітчизняного виробника», можуть лише поети-лірики. НАТО купуватиме Боїнг С-17 виробництва США, CASA С-295 виробництва Іспанії та дочекається А-400. От якби ми ходили в кандидатах…

Найсумнівніше у пропонованих ідеях — відкладення проблем сьогодення на майбутнє. Не варто замість демаркування кордонів вести «переговори про визнання кордонів». Хіба російсько-грузинські (чи молдовські, чи азербайджанські) історії з кордонами не є нехтуванням положень Гельсінкського акта про непорушність кордонів? І де гарантії (не запевнення!), що їх не порушать за новим актом?

Не варто покладатися на Енергетичну хартію чи на «документ в її розвиток» замість зміцнення енергонезалежності шляхом швидкого ухвалення національного законодавства «Про ринок газу», створення енергоринку та приєднання до Договору про європейське Енергетичне співтовариство. Хіба газові агресії 2006-го і особливо 2009 року не були очевидним насильством над Енергетичною хартією? (РФ, до речі, не ратифікувала Договору про Енергетичну хартію, відмовилася від Енергетичної хартії 06.08.2009 р.). Треба зґвалтувати ще й «документ в її розвиток»?

Замість послідовно виконувати передбачені в національному законодавстві обмеження на підривну закордонну пропаганду в Україні, замість підтримувати національних виробників медіа та книжкової продукції (так роблять Франція і Греція, Росія і Канада), ми звертаємося до Конвенції про використання радіомовлення 1936 року. Наші сусіди сьогодні повсякчас її порушують щодо України. Так само порушуватимуть і нову, якщо ми не діятимемо. Досвід відносин із Росією показує, що відкладати вирішення питань на майбутнє не можна. Де відклали — там ускладнили. Проблему ЧФ можна було вирішити в 1991 році, але затягнули. Проблему АН-70 можна було вирішити в середині 90-х. Відклали...

Посол України в РФ К.Грищенко наочно пояснив різницю між російським та українським суспільствами («ДТ», №43, 2009). Для першого головне — держава. Для другого — людина. Пріоритет російський не може бути досягнутий без шкоди для пріоритету українського. Тому, щоб уникати конфліктів, країни мають на даному історичному етапі належати до різних організацій. Адже на будь-яку угоду, пакт, домовленість перше суспільство йтиме лише в напрямку досягнення своєї мети — поширити свою державу — і поважатиме не дух і букву документа, а шукатиме виключно свій інтерес. Так само як у Радянському Союзі однією рукою сміливо підписали Гельсінкський акт 1975 року лише для фіксації своїх і сателітних кордонів, а другою чавили права і свободи громадян аж до смертної кари — наш Левко Лук’яненко тому приклад.

Від цієї констатації — лише один крок до висновку: в українському міжнародному середовищі дуже рідко наголошують — і для себе самих, і для оточуючих — на базовій проблемі національної безпеки. Вона — в українсько-російських відносинах. Так само, як і вся проблематика європейської безпеки, — це відносини Євроатлантики і нинішньої Росії.

Директор Московського центру Фундації Карнегі Д.Тренін сформулював її просто: «Двома проблемними питаннями в Євроатлантичному просторі на сьогодні є підозри Москви стосовно намірів і мотивів США щодо Росії (йдеться про розширення НАТО, підтримку Вашингтоном України, Грузії тощо, або пропоноване адміністрацією Буша розгортання протиракетної оборони в центральній Європі) та принаймні настільки ж чорні підозри щодо Росії з боку її сусідів. Обидва набори страхів — реальні, якщо й переважно безпідставні, але обидва потребують глибокого обговорення та реалістичної стратегії...» (E-Sharp, January-February, 2010, p.37). Д.Тренін закликає якнайшвидше розпочати таке обговорення.

В цьому плані львівське зібрання було б надзвичайно корисним, якби подало слушні сигнали. Якщо Україна продемонструє твердий намір стати частиною Євроатлантики у вигляді кандидата в ЄС, реалізуючи відповідну внутрішню і зовнішню політику, вона зможе взяти участь у процесі обговорення — з усією своєю вагою і всіма ідеями. Якщо ні — її голос не буде почутий. Хотілося б, аби у Львові дійшли висновку, що потрібно не власну архітектуру будувати, а придивитися до дій Молдови і влитися до спільної майстерні. Ключ до національної безпеки в тому, щоб зосередитися на європейській інтеграції. Перебуваючи в різних організаціях, Україна і Росія об’єктивно будуть пов’язані правилами цих організацій і не матимуть принципових суперечок та конфліктів за визначенням. В іншому випадку нормальний розвиток Росії постійно порушуватиметься спокусами встановити більший контроль над Україною, а нормальний розвиток України — фобіями щодо такого контролю. А Європу труситиме.

Зрозуміло, питання зовнішньої безпеки є вторинними. Першорядне — домогтися внутрішнього порядку в країні і контроль за його підтриманням, що дасть Україні змогу ввійти до європейської сім’ї. Проблеми сьогоденної України у сфері безпеки, як уже неодноразово зазначалося на всіх рівнях, викликані насамперед політичним безладом та економічним беззаконням у нашій державі. Але одне невіддільне від іншого, особливо у глобалізованому світі і в тісній Європі. Отже, обов’язок українського міжнародного середовища — чітко озвучити для національних політиків, починаючи з нового президента, але не обмежуючись ним, які загрози на нас чекають уже зараз і як вони посилюватимуться, якщо не наведемо лад.

Прикладів наведення ладу — чимало, і більшість із них — доступні. Це національний консенсус у Румунії на початку 90-х, це економічна дисципліна в Болгарії шість років тому, а в Латвії сьогодні, це національне примирення в Іспанії і Португалії у 80-х, це складний процес «самолюстрації» німецького суспільства, що триває і досі. Варто придивитися й до того, що робиться нині в Туреччині і навіть у Молдові. Вони, до речі, всі в ЄС або на шляху туди.

А обране до весни 2010-го українське керівництво прислухається до цих аргументів, якщо буде відповідальним, а аргументи — переконливими. Завдання українського міжнародного середовища — саме так, переконливо, однозначно і одностайно їх сформулювати.