Герої «офісного» часу

Поділитися
Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура! П.Тичина Існ...

Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!

П.Тичина

Існування «офісної культури» в Україні — синкопованої професійною термінологією на кшталт «офісного життя» та «офісного планктону», — а також бідкання з приводу її чужості в умовах вітчизняної ситуації не витримують особливої критики. А все тому, що цей сегмент урбаністичного довкілля, по суті, не відображений у жодному з художніх форматів сьогодення. Загалом складно відображати те, чого немає, принаймні в тому ракурсі, на який сьогодні претендує явище під назвою «українська офісна культура». Українська? Що ж, цілком може бути, але чому таки немає (саме української) — розглянемо трохи далі. З «культурою» теж нескладно визначитися, бо її наявність передбачає трохи більше соціокультурних артефактів, аніж просто називна репрезентативна машкара на кшталт «ділової мови», «особливого гумору» чи «фахового сленгу». Так само як Академія наук України і премія ім. Т.Шевченка — це, погодьмося, ще не вся українська культура. Залишається така чужомовна ознака цієї самої культури, як «офісна», і вона, очевидно, мусить свідчити про урбаністичне підґрунтя того явища, яке, власне, означає. І ось тут починаються проблеми. Оскільки Україна за визначенням — сільська держава, то звідки тут узятися такому «урбаністичному сегменту», як «офісна культура»? Можливо, щось не так зі згаданим вище «сільським» визначенням, і треба відкоригувати існуючу ситуацію?

Харків, Харків, де твоє?..

Хай там як, але життя зазвичай саме вносить корективи в усі ситуації етнокультурного зразка і легко розв’язує вузли будь-якої геополітичної складності. Згадаймо, як свого часу Україна вже двічі пережила «називну» перереєстрацію власних «ментально-економічних» цінностей, і щоразу ситуація складалась аж ніяк не на користь її «урбаністичного сегмента». Так, навіть у «першій столиці» України, себто у пролетарському Харкові, за часів посттоталітарного «дефолту» кінця 1990-х зубожіння і розпад неабияк вразили цей, донедавна могутній, економічний вузол усього українського Сходу. Якось несподівано з’ясувалося, що заводи і фабрики в Харкові не працюють не тому, що немає палива і грошей, а тому, що всі місцеві монстри ще недавно всесоюзної індустрії виявилися не потрібні селянській за своєю природою Слобідській Україні. Усе це колись було вигідно для процвітання Радянського Союзу і аж ніяк не для місцевого аборигена, який, втративши місце на трикотажній фабриці чи на танковому заводі, з легкістю повернувся до свого городу в рідному селі. У повітрі знову запахло землею і недалеким півднем, як писав свого часу Чехов, доїхавши до Харкова. Окраїнний люд збадьорився, припавши до ріллі, й не звертав уваги на парламентську чехарду. Таким чином, в адміністративному плані місто вже вдруге стало провінційним: перший раз тоді, коли перестало бути офіційною столицею УСРР у 1934 році, а другий — за згаданих часів кінця 1990-х, коли міський голова, саме так визначивши місце свого колишнього хазяйнування, перенісся до Києва.

Слід додати, що до образу Харкова, як віджилого Міста, нічого не додалося, окрім малозначущих косметичних моментів на кшталт нової станції метро імені маршала Жукова чи пам’ятника замордованим у 1930-х роках кобзарям. Натомість він втратив, здається, все те, що йому не личило, і насамперед малоросійських культурників, які перенеслися до нових столичних годівниць. Достоту існують міста-герої, які кращають у труні. Утім, у 1990-х ця краса виявилася тимчасовою і нетривкою, за нею крилася страшна картина розпаду і повної дезурбанізації міста. Посеред колишнього засилля архітектурних дрібниць чомусь згадується зникнення саме таких історичних пам’яток, як колишня філармонія, висаджена в повітря, або «масонський будинок», перероблений на сучасний офіс…

Звісно, з’явилось і «офісне» наповнення згаданого вище ринкового механізму. Але якщо й чекали чогось від цього «незалежного» покоління, то замість пропонованого, ба навіть прогнозованого, чуда його представники спромоглися лише на відкриття «кафе». «Незалежне» існування виявилося для них лише можливістю бодай на мить зблиснути в бурхливому потоці сучасного життя, але виключно за рецептом «нацарював рублів сто — і втік». Не дивно, що у феноменологічному сенсі «ринкове» покоління періоду «стихійних дев’яностих» не залишило в сучасній українській культурі особливого сліду. І не лише в культурі. Адже виходячи з визначення українського пана-господаря як особи індивідуалістичної, себто не схильної до колективізму, особливого успіху годі було чекати. Позаяк будь-яка «офісна культура» передбачає координацію, організацію, адміністрування і здатність створювати колективи, які працюють над однією — спільною ідеєю. Будь-який «оригінальний» проект швидко стає ширвжитком, тому що це корпоративне мистецтво існування.

За сусідським парканом

До речі, не так просто з «корпоративністю» в наших ближчих сусідів, але про це принаймні мовиться в художніх творах представників новітнього російського покоління. Наприклад, тамтешній культовий автор Сергій Мінаєв, видавши романну трилогію («Духлless», «Medіa Sapіens» і «Р.А.Б.») у кращих традиціях соцреалізму з його виробничими романами, навіть став засновником такого жанру в історії пострадянської літератури, як «офісний роман». І дарма першу з його книжок називають похмільною сповіддю людини, яка не має за душею нічого, крім цього самого похмілля, плюс невеличкий досвід у маркетингу, а це, мовляв, не дає права позиціонувати себе як представника «втраченого» покоління 1970—1976 років народження, «чей старт был столь ярок и чья жизнь была столь бездарно растрачена». Оскільки в другому романі цього автора вже представлено ідеологію «офісного» покоління, — мовляв, це «ненависть к тем, кто думает, что они умнее меня, и, выходит, ненависть не деструктивное, а созидательное чувство». А в третій книжці цей виробничий сегмент і зовсім розкладено на ментальні складові, ба навіть його недалеке апокаліптичне майбутнє передбачено.

Словом, маємо повний жанрово-стилістичний фарш, а літературному феноменові самого Мінаєва можна лише позаздрити. Найуспішніший комерційний дебют у новітній російській белетристиці, інтерв’ю у «Таймсі» та «Плейбої», півмільйонні тиражі, нереальні суми гонорарів. І це при тому, що сам автор — російський бізнесмен і сибарит — про літературне поприще навіть не мріяв! Просто чужий досвід «випадкового» успіху надто спокусливий, якщо згадати історію бестселера «Generatіon Ікс» Стюарта Коупленда, що виріс із замовленої журнальної статті про покоління дев’яностих. Свій перший роман Мінаєв теж написав випадково: за порадою друзів зібравши докупи власні газетно-журнальні колонки й видрукувавши все це у знайомого видавця. У результаті вийшла тритомна «офісна» сага про циніка-романтика, який стомився змагатися з нудьгою і щоденною корпоративною рутиною, — чумного від кокаїну, випивки, безцільних тусовок, пустих друзів і безмазових вихідних. Із цих «сезонних» книжок ми дізналися, як модно, існуючи в «офісній культурі», удавати, ніби в тебе щодня неділя і пити коктейль з веселощів навпіл із тугою. Нам показали світ столичної богеми, де в клерків більше хтивості, аніж грошей, де прибиральницями працюють кандидати наук, і де головні герої щодня гинуть від власної вульгарності, цинізму та байдужості.

А чи був хлопчик?

На жаль чи на щастя, в Україні нічого подібного не спостерігаємо. Що ж до теми генезису генерацій, то тут досі популярні або родинні саги поколінь — як у «Темі для медитацій» Л.Кононовича, «Солодкій Дарусі» М.Матіос чи в «Музеї покинутих секретів» О.Забужко, або надривні сповіді — як в «Інфекції» С.Процюка, «Клясі» П.Вольвача і «Пациках» А.Дністрового, або малолітражні репортажі «із себе» на кшталт «Депеш Мод» С.Жадана чи «БЖД» О.Ушкалова. Описових ознак «офісної культури» в цих книжках, звісно, немає, хіба що де-не-де знайдемо способи її знищення, як у згаданого «анархічного» Жадана. Загалом така жанрова «одноманітність» — це позачасова іманентна властивість українського світогляду, що засвідчує його безоглядну «хуторянську» стійкість — попри всі можливі моди, канони та «офісні» пертурбації нашого колективного сьогодення.

Вдруге після «дефолту» кінця 1990-х існування в Україні «офісної культури» життя поставило під сумнів під час нещодавньої фінансової «кризи». Згадаймо, як наша столиця швидко позбулася приїжджого «офісного планктону», який змушений був повернутися з Києва до своїх рідних, не обов’язково сільських, але здебільшого таки провінцій. Згадані пертурбації вкотре нагадали, що світ нових соціокультурних стосунків реально існує, оскільки, виявляється, вже підросло, наче драконові зуби на засіяному «демократичними» зрушеннями полі, оте нове комп’ютерне покоління, яке, замість глибокодумних буфетних розмов за пивом чи за чаркою на кухні, вибирає пепсі й інтернет-торгівлю. Звісно, це генерація реально мислячих людей, котрі діють у плані ортодоксії і в руслі живого плаката, але їхній реальний «офісний» світ, на жаль, надто локальний щодо всієї системи «української культури». Навряд чи вони зможуть сподобатися своєму народові, хоч нібито й працюють задля нього. Втім, не знаючи його близько, заледве чи стануть у цьому сенсі універсально-історичним явищем. Хоча це, безперечно, ті самі «нові люди», з яких складається майбутнє, і більшість із них справді належать саме до того містичного сегмента, який сьогодні прийнято називати «офісною культурою».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі