Весілля в Чорнобилі

Фільм «У суботу» (сценарій і постановка Олександра Міндадзе) виходить у всеукраїнський прокат 5 травня. Практично в унісон зі скорботною датою - 25-річчям Чорнобильської трагедії. Ця картина вже побувала в основному конкурсі Берлінського міжнародного кінофестивалю, отримала жваві відгуки світових ЗМІ. Стрічку створено спільними зусиллями Росії і України (продюсери: Олександр Роднянський та Олег Кохан).

Під час перегляду мене «пробило» - ледь не вголос - у той момент, коли героїня Віра, мало того, що втратила шанс врятуватися через зламаний каблук і спізнилася на поїзд, то ще й тягне героя Валеру в ресторан, куди прийдуть музиканти, а в них її паспорт...

Ну, думаю, дурна ти на всю голову! Який ресторан, який паспорт! Ти ж усе знаєш - про вибух на четвертому блоці, про атомний вибух, про радіацію. Тікати треба, тікати! Пароплавом, літаком, хоч пішки, хоч поповзом...

Той самий епізод у сценарії читала спокійно, аналогій не вибудовувала, на себе не приміряла. Але режисер різко скоротив дистанцію між глядачем та екраном. І критичну пиху як вітром звіяло. Я забула, що сценарист всю історію розповів, використовуючи інверсію, ніби вивертаючи навиворіт прості речення, і крізь текст треба було продиратися. Я відреагувала на життєву ситуацію в обхід естетствувань. Усе застогнало: це - про мене. І про тебе. Про нас.

Саме на цій осі міститься феномен нерозуміння і навіть несприйняття фільму людьми іншої ментальності, іншого культурного бекграунду. Їм легше сприйняти цей фільм як сюр. Вони згодні тлумачити його як метафору і навіть як авторську сваволю. Але припустити, що це чи не хроніка фатального дня - ні, культура не дозволяє. У текст рецензії в щоденному фестивальному випуску Hollywood reporter було врізано анотацію на один рядок: «...фільм обіцяє багато, але не справджує очікувань».

Ну, а який сценарій - по житті - можливий був 26 квітня 1986 року в Прип’яті? За радянської ще влади? Два було сценарії: або тікати, коли ти все знаєш, або залишатися на місці.

Перший варіант - лише для керівної верхівки, яка мала персональний транспорт. Для дрібної сошки з привілейованого пулу типу Валери Кабиша, інструктора міськкому, втеча практично нереальна: не факт, що життя врятуєш, але кар’єру партійну зламаєш. А кар’єра - вона, за радянськими мірками, дорожча за життя. Про пересічного обивателя і мови немає, - народ нічого не знає. Тож залишається лише другий варіант, який і ліг в основу літературного сценарію Олександра Міндадзе: залишитися, і хай буде що буде.

Як більшість сценаріїв цього автора, «У суботу» починається з кульмінації. Реактор на Чорнобильській АЕС уже вибухнув. Високе начальство все знає, але далеко не все розуміє. Фізики оцінюють ситуацію як смертельну (400 Хіросім!), чиновники кричать в істериці, мовляв, реактор цього типу безаварійний у принципі. (А плити графіту валяються у внутрішньому дворі станції, і радіація така, що прилад зашкалює на верхній позначці «600».) Місто треба евакуювати, це зрозуміло, але приймати такі рішення - не їхня компетенція, з Москви треба чекати команди. Поки що ж - «знаємо тільки ми, зрозуміло?» І якщо хтось прохопиться - покладе партквиток.

Репліка адресована насамперед Валері Кабишу (Антон Шагін). На АЕС його привів дим над станцією. А свідком таємних переговорів ареопагу він став випадково, пробравшись у бункер. Моментально зрозумів - треба робити ноги.

І він утікав, як божевільний, уздовж набережної Прип’яті, біг за своєю дівчиною, витягнув її з гуртожитку, з душової, рвонули до поїзда. І на тобі - зламала вона каблук! Тому що вихідні туфлі взула - а як же, вихідні ж, субота!

Бігти не вийшло. Зате вийшло купити румунські «лодочки». Віру (Світлана Смірнова-Марцинкевич) як заклинило на примірянні. Не могла відірватися, все міряла і міряла. Валера вискочив на вулицю, на ходу стрибнув у криту вантажівку, а там мужики з радіозаводу: за місто їдуть розім’ятися на громадських роботах, а пляшка вже йде по колу. Піднесли й Валері. Прийняв, але не посмів нічого сказати. Сказати - це паніка, стовідсотково. А що далі робити?

Ніхто не знає, що евакуація розпочнеться через 36 годин за наказом згори, приженуть автобуси, повантажать уже опромінених людей, кудись повезуть... Валера повернувся по Віру і попав-таки на комсомольське весілля. Попав і пропав. Розчинився. Усі були свої, усі одне одного знали. І пішло-поїхало: обмін вітаннями, дружні обійми, поздоровлення молодих, і ось уже в хороводі Валера, летку-єнку танцює. Він - уже частина колективного тіла, і видертися з нього - все одно що подолати силу земного тяжіння.

Карнавал на тлі палаючого реактора - не метафора. Правда. Багатопланова сцена - вона забрала дві третини метражу фільму, якщо не більше, - віртуозно знята ручною камерою румунського оператора Олега Муту (відомого своїми попередніми роботами - «Смерть пана Лазареску», «4 місяці, 3 тижні, 2 дні», «Щастя моє»). Весільне дійство - ритуали, тости на честь молодих, шоу місцевого ВІА, танці, стихійні бійки, п’яні обійми - що далі помітніше невидимим кільцем здавлює якась патологічна, злоякісна втома. Композиція вибудувана так, щоб візуально транскрибувати передсмертну тугу вимушеного колективного суїциду - тугу, яка просочується крізь чумові веселощі з присмаком стронцію в роті.

Здається, тут немає жодного кадру, знятого статичною камерою. Усе хаотично рухається, як інфузорії у візирі мікроскопу, переважають кашировані кадри, зняті інколи наче на похилій площині - ефект полотен Штеренберга. Як же незатишно всілися на траві молодята, взяті крупно, по плечі. Сонна вагітна наречена ухиляється від поцілунків нареченого - поцілунки мають присмак металу.

Віра вже встигла шепнути музикантам про вибух, про радіацію. Лабухи збираються тікати «якнайшвидше», і все не виходить. Спить безпробудним п’яним сном ударник - не залишиш же його. Потім з’являються женихи, вимагають продовження бенкету, але вже під живу музику: «Кінчай борзіти, хлопці!» І Віра винувато признається Валерію, що їй доведеться співати, - аванс заплачено.

Система підсвідомих відмовок, які виправдують бездіяльність людей у згубних обставинах, коли на кону життя, вибудувана з такою старанністю і внутрішньою пластичністю, що неможливо зафіксувати «точку неповернення» - тільки налаштувалися було зникнути з ресторану - а вже стали на свої місця на сцені, вже Валеру посадили за ударні. І пішов драйв. Валера захрипів щось із бітлів, і англійською. Потім братався з музикантами. Колись і він грав разом із ними, був в авторитеті, мав прізвисько Джонні, потім пішов по партійній лінії і гнобив своїх особливо старанно. «Усе ж перекрив, гад, падло! У ресторан загнав». За відступництво й отримав по повній. Бійка була не на жарт, у два раунди. Усі вже добряче випили, повним ходом ішла «дезактивація» болгарським червоним, пили прямо з горла, у продавщиці вилучили ящик заначки... Байки розповідали про червоненьке - мовляв, ним і рятувалися на Білоярській АЕС.

Влада випадковостей, із яких інколи складаються великі події?

Гинуть цивілізації?

Банальний страх прийняти рішення?

Боягузливість?

Копайте глибше - тут править інстинкт смерті, невблаганно підверстуючи одна до іншої подробиці фатального дня.

Не треба так боятися цього вироку. За Фрейдом, інстинкт смерті (один із базових) проявляється, коли в людини немає іншого способу скинути тривалу напругу, яка сягнула піку. Спроектуйте відкриття Фрейда на вітчизняну історію - хай не на всю її товщу, хай тільки на ХХ століття, на російську людину, виліплену безпощадним анонімним Скульптором, - і суїцидальний синдром, як зміст нашого несвідомого, не здаватиметься такою вже екзотикою. Він, цей синдром, даруйте старомодне слівце, детермінований, укорінений у колективній підкірці.

У Берліні режисер намагався стисло пояснити представникам преси (переважно - іноземної) особливості національного характеру. Мовляв, наша людина звикла жити поруч зі смертю. Утворився й генетично закріпився вражаючий феномен - не те щоб не боятися смерті, а просто не звертати на неї уваги. Не заглиблюватися. Ось і у фільмі: не час купувати румунські «лодочки» і грати на барабані. А саме це й роблять герої - ті двоє, котрі знають. Замість того, щоб шукати вихід зі згубної ситуації, вони проводять звичайний у цьому місті суботній день.

Місто Прип’ять не виникло стихійно, а було побудоване навколо АЕС для інженерів та обслуги як «місто майбутнього». Молодь - будівники міста - тут і осіла, пустила коріння. Тієї фатальної суботи ресторани (за свідченням О.Міндадзе) отримали заявки на 86 весіль! І місто гуляло. А реактор горів, і багато людей наважувалися ходили на мостик, щоб із ближчої відстані помилуватися пожежею.

Більшість за цей екстрім заплатили життям, на мостику всі гарантовано одержували смертельну дозу. Але правил безпеки, навіть елементарних, ніхто не знав, зате місцевий фольклор знали всі: «Даже тысяча рентген не положит русский член!» - радісно скандував жених, підхоплений Валерою.

Інколи заздриш західним колегам: розроблена жанрова термінологія - понятійна мова тамтешньої критики, яка орієнтує глядача у його виборі.

Фестивальна преса кваліфікувала картину Міндадзе як «артхаусний варіант фільму-катастрофи».

Що тут заперечиш? Загалом, правильне визначення, яке підверстує роботу Міндадзе до жанрової парадигми, з якої вона - як на мене - випадає. Сценарії цього автора, а тепер і його фільми дають привід стверджувати, що він створив свій персональний жанр, який балансує на межі ірраціонального і реального.

Міндадзе, що вибрав нарешті режисерський шлях (краще пізно, ніж ніколи), представив автентичне авторське кіно. «Відрив» був подоланням самотності, річчю в собі. Потойбічне і посейбічне особисто я не розрізняла навіть після другого перегляду.

«У суботу» - впевнена робота, що обпалює правдою про людину, про незнищенний «совок», який сформувався внаслідок добре спланованої антропологічної катастрофи. Цей дискурс точно є у фільмі про катастрофу екологічну. Я його ставлю в езотеричний ряд фільмів з історичної психології. Схоже, настав момент ревізувати вітчизняну історію, насамперед нову і новітню. Процес пішов: усі найкращі фільми останніх років - флешбеки в близьке минуле. Зворотний рух.