Українська література: про скорочення та державотворче значення - Культура - dt.ua

Українська література: про "скорочення" та державотворче значення

25 травня, 2018, 17:20 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-1 червня

Національно-державні злети і відродження супроводжувалися культурно-літературними зрушеннями та відкриттями. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

Сучасний освітньо-науковий український і світовий простір передбачає переорієнтацію українського літературознавства на модерні рейки, врахування світових тенденцій розвитку. 

Державі ж важливо усвідомити державотворче значення української літератури, яка від часів Києво-Руської держави, правління князя Ярослава Мудрого, гетьманів-державників та культурників-просвітників продовжує виконувати роль державної ідеології.

Історія України свідчить, що всі її національно-державні злети і відродження супроводжувалися культурно-літературними зрушеннями та відкриттями. Золота доба у розвитку середньовічної Києво-Руської держави ознаменована появою "Слова про Закон і Благодать" Іларіона — першої державно-релігійно-культурної декларації Руси-України, а ще — маніфесту держави великого князя Ярослава Мудрого та низкою інших випадних пам'яток. Гетьманська держава часів Івана Мазепи — це розквіт української барокової літератури, поетичних, прозових, історико-політичних жанрів. 

У часи, коли Михайло Грушевський очолював Українську Центральну Раду (1917–1918 рр.), місія якої полягала у відродженні української держави та об'єднанні її народу, він писав (починаючи з 1914 р.) свою знамениту "Історію української літератури" в 6 томах. Епіграфом до неї поставив слова: "Українському народові показати себе таким же сильним в ділі, яким показав у слові!" 

Перший президент України М. Грушевський писав монументальну і масштабну історію української літератури від найдавніших часів та фольклору, аби створити могутнє ідеологічне підґрунтя для молодої держави. У томі 1 (Львів, 1923) він наголошував: "В тяжкій добі, коли велика політична і соціальна криза розвела і поріжнила так глибоко ріжні часті українського громадянства, культура сього тисячолітнього нашого доробку являється тою нивою, на якій сходяться і сходитимуться поріжнені групи нашої культурної верстви, — над працею, що сто літ тому викликала наш нарід з національної летаргії". 

Хоча Центральна Рада швидко припинила своє існування, "Історія української літератури" Грушевського стала визначальним культурно-літературним вектором розвитку національного письменства. Визначальна риса праці — її європейськість, орієнтація на інтеграцію українського письменства у світ.

У світі, де лінгвістика як наука й освітній предмет посідає домінуючі позиції в університетах, від літературознавців вимагається віднайдення своїх шляхів і векторів конкурентоздатного дискурсу власного розвитку. 

Орієнтація історії української літератури як науки й освітнього предмета, звісно, передбачає орієнтацію на Європу і світ, але водночас визначальними тут мають бути національні особливості, усвідомлення того, що тривалий час у бездержавної української нації саме література виконувала роль чинника єднання і збереження нації. Перед літераторами стоять виклики, на які вони повинні дати конкретні відповіді. 

Критично помилковим є тотальне скорочення курсу з давньої української літератури у вищих навчальних закладах. Тут програмною має стати публікація владики Ігоря Ісіченка "Викладання літератури в університеті: досвід і проблеми", який наголосив, що "для викладання історико-літературних дисциплін категорично неприйнятним є спокусливі пропозиції "модернізувати" програму через істотне скорочення розповіді про минулі епохи й насичення її феноменами сучасного літературного життя. 

По суті в такому випадку ми лише повертаємося до радянської кон'юнктурної методики: адже й тоді, за СРСР, в історико-літературних програмах недоцільно домінували твори т.зв. "соціалістичного реалізму". 

Наука потребує дистанції з досліджуваним об'єктом — часової, ментальної, методологічної. Переказ сучасних творів на лекціях виводив би нас у параметри літературної критики й замикав у вузькому просторі досить одноманітного письма, яке не вельми коректно визначається як "постмодернізм"". 

Агресивне привласнення Російською Федерацією спадщини Київської Русі, прямим свідченням чого стало відкриття пам'ятника києво-руському князю Володимиру в Москві, та послідовне визначення книжності ХІ–ХІІІ століть як суто російської ставлять перед українськими вченими і викладачами завдання широко викладати літературу ХІ–ХІІІ і наступних ХІV–ХVІІІ ст. як таких, що репрезентують світові давність української нації, самодостатність її культурно-літературного розвитку, починаючи з доби Середньовіччя.

Правомірно наголошував перший ректор Університету Святого Володимира (нині — КНУ імені Тараса Шевченка) М. Максимовивч у своїй праці "Исторія древней русской словесности", що "якщо порівняти стародавню словесність із сучасним її станом словесності західних народів, то, звичайно, жоден з них не візьме переваги перед нами; принаймні нам невідомо нічого в ХІ і ХІІ століттях на західноєвропейських землях, що переважало б літописання Нестора, слова Кирила Туровського і Пісню про полк Ігоря". 

Нині перед українською державою та університетськими вченими стоїть актуальне завдання видати повний корпус текстів ХІ–ХVІІІ століть — від "Правди Руської" Ярослава Мудрого до творів Григорія Сковороди й "Історії Русів" трьома мовами — мовою оригіналу, сучасною українською та англійською. 

Таке видання засвідчить Європі та світові стару-молоду Русь-Україну. З доби Середньовіччя, як наголошував М. Грушевський, "вся Русь, в широкім розумінні слова, — вся східна Європа, яка входила в круг політичних і культурних впливів нашого українського центру, жила його політичним і культурним змістом. Та центр був таки український…" 

На часі адекватне наукове перепрочитання всієї української класики. Необхідне її поширення в народі, видання масових тиражів творів Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Панаса Мирного, Миколи Гоголя та багатьох інших. 

І такі видання зі стислими просвітницькими передмовами, орієнтованими на широке коло читачів, мають бути підготовлені університетськими вченими з ініціативи держави. 

Особливо актуальним є формування нового українського науково-освітнього шевченкознавства, орієнтованого не тільки на український науковий простір, а й на європейський. 

У 2014–2016 рр. у межах наукової теми КНУ імені Тараса Шевченка "Художня індивідуальність Тараса Шевченка і світовий літературний контекст" було видано однойменну монографію у двох томах українською та англійською мовами — вперше в історії українського шевченкознавства (автори — Оксана Сліпушко, Ірина Приліпко, Анна Шаповалова). Це поки що єдиний такий приклад українсько-англійського шевченкознавчого видання. А їх має бути багато. Тоді українське шевченкознавство вийде за власні кордони і стане доступним англомовному читачеві.

Важливо по-новому поглянути на українську літературу часів тоталітарного режиму. Європейськими були явища українських поетів "Празької школи", неокласиків, футуристів, шістдесятників, які потребують масового поширення як такі, що формують картину національного культурного ренесансу. 

Потребує перепрочитання спадщина українських письменників, які, працюючи у складних умовах радянського тоталітаризму, зберігали вірність українській національній традиції. 

Так, істотний крок у цьому напрямі зробив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, його Інститут філології, коли не тільки провів до 100-ліття Олеся Гончара, фактично, найбільше в Україні зібрання митців, учених, освітян на пошану письменника і як вияв сучасного гончарознавства, а й, за підтримки ректора академіка Л. Губерського та директора ІФ професора Г.Семенюка, відкрив Музей Олеся Гончара у стінах Інститут філології — унікальний своїми архівними матеріалами, переданими родиною Гончара.

Сучасна літературознавча наука й освіта невпинно модернізуються, відповідаючи на виклики та вимоги часу. Конкуренція у колі інших гуманітарних наук передбачає вироблення і запровадження власних технологій. А головна технологія і місія літератури як мистецтва слова — це збереження й передання від покоління до покоління як історичної пам'яті та сучасної форми буття державної ідеї. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
  • Iryna Kovalenko Iryna Kovalenko 26 травня, 08:03 Оксано Миколаївно, щиро вдячна, що відстоюєте думки всіх філологів-літераторів!!! Саме глибокі знання української літератури формують правильні світоглядну та громадянську позиції людини. У часи активного зближення з Європою ми повинні зберегти свою унікальність та неповторність, не розсіятися безслідно серед інших народів - саме літературні тексти від ІХ до ХХ ст. розкривають усю багатогранність та самобутність української культури, думки. Ознайомлення з корпусами текстів давньої, ренесансної, барокової та класичної української літератури допоможе українцеві віднайти себе справжнього, пізнати своє коріння. Завдяки поширенню української літератури серед інших народів наша держава зможе заявити про себе на весь світ. згоден 5 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво