Пам'ять, яку повернули

Повертається у вигляді таблички на вулиці його імени, меморіяльної дошки на будинку університетської бібліотеки, скромного обеліска на сільському путівці в Одеській області.

190 років тому, 16 вересня 1829 року в Москві помер дійсний таємний радник і сенатор - граф Северин Йосипович (Антоній) Потоцький. Москва не була його містом. Містами, через які проліг його життєвий шлях, були Лозанна й Женева, Варшава й Санкт-Петербург, Одеса і…Харків. Саме в Харкові його талант і здібності організатора, адміністратора й поборника народної освіти проявилися найбільш яскраво й промовисто. 14 років він очолював Харківський навчальний округ - величезну освітню структуру, що включає в себе всі навчальні заклади окружної території, починаючи з парафіяльних шкіл і закінчуючи Імператорським університетом.

граф Северин Антоній Потоцький

Утім, створення університету було ще попереду. На 24 січня 1803 року (дата створення Харківського навчального округу) в Російській імперії було три університети - Московський, Дерптський (у минулому шведська Academia Gustaviana) і Віленський, чиєю колискою була єзуїтська академія Стефана Баторія.

У планах щойно створеного Міністерства народної освіти імперії значилися майбутні університети в Петербурзі, Казані, Воронежі, Великому Устюгу, Тобольську й Харкові. Однак брак фінансів і викладацьких кадрів скоротили цей список до двох міст - Казані й Харкова.

У витоків Харківського університету стояло троє: 30-річний Василь Каразін, правитель справ Головного правління училищ Міністерства народної освіти, 30-річний Ілля Тимковський, чиновник Міністерства юстиції, а пізніше професор університету, а також 42-річний польський сенатор, граф Северин Антоній Потоцький. Творча роль на ниві освіти не була для них чимось новим і незвіданим. Саме Василь Каразін, який заслужив (щоправда, ненадовго) довіру молодого імператора, став ініціятором створення Міністерства народної освіти, автором проєктів університетських статутів і програм. А Северин Антоній Потоцький з його досвідом навчання в університетах Швейцарії, який знав особливості їхньої структури й викладацького складу, продовжив свою діяльність у Петербурзі як член міністерської комісії у справах училищ, а також як член Урядового сенату - вищого законодавчого органу Російської імперії.

Северину Антонію Потоцькому була близькою позиція англійського історика Томаса Маколея: "Обов'язок доброго уряду - захищати особу і власність. Головна ж небезпека, що загрожує особі й власності, - це невігластво народних мас. Тому для того щоб добре правити, потрібно поширювати освіту в народі".

Між батьками-засновниками університету був чіткий розподіл функцій. Як єдиний з них корінний харків'янин, Каразін очолив рух місцевих патріотів за збирання коштів для майбутнього навчального закладу. Саме завдяки його зусиллям харківський губернатор поступився своєю резиденцією і канцелярією, де новонароджений університет прописався на наступні 160 років, давши своє ім'я найстаршій вулиці міста.

Іллі Тимковському випала доля опікуватися конкретними господарськими питаннями: облаштуванням навчальних корпусів, авдиторій, кабінетів і лабораторій, квартир для професорів і гуртожитку для студентів.

Призначений царським указом 24 січня 1803 року куратором Харківського навчального округу, Северин Антоній Потоцький присвятив цій діяльності 14 років свого життя, ввійшовши тим самим в історію народної освіти країни. Нам важко нині уявити завдання, яке стояло перед ним, якщо врахувати, що округ займав величезну територію від Орла й до передгір'їв Кавказу, від Херсона й до Волги. (Можливо, як полякові Потоцькому імпонував розмах цієї діяльности "од можа й до можа"!) У підпорядкуванні округу були всі навчальні заклади його 11 губерній і семи областей. Історик Дмитро Багалій зазначає: "Університет був центром управління всіх шкіл в окрузі, від нього залежало безліч осіб педагогічного персоналу".

Польський історик Людвік Яновський у книжці "Харківський університет на початку свого існування (1805–1820 рр.)" підкреслює, що "найважливіша заслуга Потоцького - це вдалий добір педагогічних кадрів, які склали фундамент наукової школи". Як людина світська, він був допущений у вищі кола, був товариським і легким на підйом, об'їхав не одне місто в Європі, і "всюди, де був, не втрачав нагоди "придбати" нового діяча для університету і його округу".

Василь Каразін

Він запрошував до Харкова російського історика Ніколая Карамзіна й німецького філолога Августа Вольфа. Він звернувся до видатних німецьких письменників Йоганна-Вольфганга Ґете й Фрідріха Шиллера з проханням рекомендувати йому професорів німецьких університетів. Ґете виконав його прохання, забезпечивши Харків вченими у сфері філософії, психології, хімії, медицини й ветеринарії. Вдячні харків'яни обрали його 1827 року почесним членом Ради університету.

Отже, до відкриття 1805 року першого на українській землі університету на його кафедри були готові зійти 47 професорів, 29 з яких були іноземцями (зокрема 17 німців, п'ять французів і три серби). За словами сучасника, "не тільки Харків знайомився з Європою, а й Західна Європа знайомилася з Харковом".

Історик Д.Багалій, який присвятив чимало сторінок своїх праць історії Харківського університету, зазначав: "Професори іноземного походження принесли значну користь університету: вони принесли з собою хороші академічні традиції старих західних університетів, вони знайомили учнівську молодь і з наукою, і практично з новими мовами, якими читали лекції… Молодь, не виїжджаючи за кордон, мала можливість познайомитися в особі цих діячів з носіями західноєвропейської культури". Минуло близько двох десятків років, і картина кардинально змінилася - тепер вітчизняні професори становили переважну більшість викладацького складу.

Крім запрошення професури, Северин Антоній Потоцький опікувався забезпеченням навчального процесу всім необхідним: пожертвував університету близько двох тисяч книжок, цінну колекцію стародавніх монет і медалей, багато займався облаштуванням ботанічного саду, кабінетів мінералогії, ботаніки й зоології. З його допомогою з-за кордону виписали астрономічні прилади й друкарське обладнання. Він хотів бачити харківських юнаків усебічно розвиненими людьми, запровадивши заняття з фехтування і верхової їзди.

Звісно, діяльність графа Потоцького не обмежувалася тільки Харківським університетом. З його ініціятиви було відкрито інститути шляхетних дівчат у Харкові й Одесі, разом із герцогом де Рішельє він заснував там само комерційне училище і Шляхетний інститут, який згодом став Рішельєвським ліцеєм, підтримав ідею відкриття ліцею в Ніжині.

25 березня 1817 року незгодний із політикою нового міністра освіти Александра Голіцина Северин Антоній Потоцький подав у відставку з посади куратора. Імператор надав йому довічне право носити університетський мундир, а також подарував шість тисяч гектарів орної землі під Одесою, де він заснував свій маєток Северинівка. Пізніше його увагу привернуло курортне містечко Лівадія, яким його нащадки згодом поступилися царській родині Романових.

Лояльний до Росії її вищий сановник Северин Антоній Потоцький залишався поляком. Замолоду він клопотав перед царем Павлом I про звільнення з Петропавлівської фортеці керівника Польського повстання 1794 року Тадеуша Костюшка, про пом'якшення долі його учасників. У Харкові на його пропозицію відкрили в університеті кафедру польської мови - першу в імперії.

Історія ХХ століття, на жаль, внесла свої корективи, і, як зазначають історики, "надзвичайно яскрава постать Северина Потоцького ніби причаїлася в тіні його великого соратника Василя Каразіна".

В останні десятиліття знову спалахнув інтерес до його особи. 2010 року на будинку університетської бібліотеки з'явилася меморіяльна дошка з його портретом, у селі Северинівка Одеської области відкрили скромний обеліск її засновникові, й нарешті 2016 року харківська вулиця 17-го партз'їзду стала вулицею Северина Потоцького.

Северин Антоній Потоцький повернувся в рідні пенати…