Він усього себе віддав доброчинности та меценатству - Історія - dt.ua

"Він усього себе віддав доброчинности та меценатству"

18 жовтня, 16:40 Роздрукувати Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня

Це заголовок нарису-некролога Володимира Короленка в газеті "Киевская мысль" у зв'язку з кончиною Семена Семеновича Могилевцева 10 серпня 1917 року.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Історія багата на імена людей-творців, людей-будівничих. Про життя та діяльність одних ми знаємо більше, інших — менше, а про когось невідомо майже нічого. Забуття найсильніше торкнулося тих, хто не належав до числа знаменитих громадських і державних діячів, полководців, мислителів, письменників, артистів, художників. Однак створити об'єктивну картину минулого не можна, залишаючи без уваги тих, хто не був "на авансцені історії", але робив добрі справи, став прикладом людяности, милосердя та доброчинности. 

У всіх виданнях "БСЭ", у різних радянських довідниках поняття "доброчинність" узагалі немає. Це природно. Вікову слов'янську й християнську традицію громадського піклування в 1920-х було перервано. Сліпа віра у всемогутню державу, яка всіх нагодує, утішить і обігріє, спричинилася до того, що перестали помічати, як багато навколо людей слабких, хворих, скалічених, самотніх, тих, хто просто збився на манівці, втратив дах над головою і роботу, тих, хто без сторонньої допомоги вже не зведеться на ноги.

А до революції багато хто жив керуючись знаменитими словами з Повчання Володимира Мономаха: "А найбільше — убогих не забувайте". І віддавали кошти, час і енергію нужденним, організовували благодійні товариства, відкривали дитячі притулки, богадільні й лікарні, будували школи й ремісницькі училища, засновували громади сестер милосердя. Саме такою людиною був промисловець Семен Могилевцев.

Народився в Брянську, у великій родині старообрядників. Закінчив гімназію і юридичний факультет Петербурзького університету. Працював нотаріусом у Брянську, був обраний почесним повітовим суддею, а потім Урядовий Сенат затвердив його на цій посаді. Невдовзі Семен Семенович приєднався до батьківської справи — почав торгувати лісом.

Багато зробили брати Семен і Павло Могилевцеви для рідного Брянська. Подарували жінкам міста пологовий притулок і жіноче училище. В училищі навчали (безоплатно!) основ ремесла швачки, куховарки й няньки. Для місцевого техучилища брати купили за кордоном більш потужні машини та обладнання. Побудували дві лікарні, Спасо-Гробівську церкву… 1909 року Брянська міська управа підсумувала все, що побудували й подарували брати Могилевцеви місту. Виявилося, загальна сума пожертв становила 1 млн 28 тис. рублів!

Переїхавши до Києва 1881 року і торгуючи лісом, Семен Могилевцев побудував перший у місті паровий лісопильний завод. Був членом Київського сирітського суду, директором-скарбником Міського кредитного товариства, головою ради старійшин Київського купецького зібрання, очолював численні комітети й комісії з питань спорудження різних громадських будівель, широко займався благодійністю. 

Серед добрих справ Семена Могилевцева — участь у створенні Київського політехнічного інституту та Жіночої торговельної школи. Він — один із засновників і головний опікун Комерційного інституту. Керував реконструкцією будинків на Бібіковському бульварі, у яких згодом розмістився Педагогічний університет ім. М.Драгоманова. Мецената обрали почесним членом комітету Київського художньо-промислового музею, скарбником Товариства старожитностей і мистецтва.
1914 року Семен Могилевцев подарував Міському музею дві золоті підвіски (колти) великокняжої доби. Його коштом побудовано лікарню на 40 місць (на розі Великої Васильківської вулиці та Лабораторної). У ній у роки Першої світової війни був шпиталь Червоного Хреста. Над шпиталем підприємець узяв повну опіку: спеціяльно їздив до Німеччини, купив там обладнання й відкрив у Києві перший в імперії рентгенівський кабінет у дитячій лікарні. Допоміг із придбанням приміщення для станції швидкої допомоги (вул. Володимирська, 33) і з будівництвом лікарні на 30 ліжок у Микільській Слобідці, брав участь у спорудженні Введенського храму на Подолі… На гроші Семена Семеновича 1895 року було змонтовано "диво сучасної техніки" — електричне освітлення піднятого над Дніпром хреста на пам'ятнику князеві Володимиру. Цю подію відтворив Михайло Булгаков у романі "Белая гвардия": "Сверкал электрический белый крест в руках громаднейшего Владимира на Владимирской горке. И был он виден далеко, и часто летом, в черной мгле, в путаных заводях и изгибах старика-реки, из ивняка, лодки видели его и находили по его свету водяной путь в Город, к его пристаням…"

У роки незалежности на хресті знову з'явилися електричні лампочки, але нещодавно їх прибрали. А дарма. "Електрифікація князя Володимира", що відбулася набагато раніше за ленінську, безперечно, могла вважатися однією з міських історичних пам'яток — того передового й процвітаючого Києва кінця XIX — початку XX ст., який був першим або одним із перших багато в чому. Першим в імперії запустив електричний трамвай, другим в імперії — фунікулер, у числі перших пізнав принади залізничного сполучення…

С.Могилевцев 1899 року оселився в центрі Києва у власному особняку. Городяни назвали його "Шоколадний будиночок" (проєкт друга Могилевцева — архітектора Володимира Ніколаєва). У пишному декорі використано елементи палаццо епохи Ренесансу, а у внутрішньому оздобленні кімнат поєднано багато стилів — готику, бароко, модерн, мавританський і російський класичний. Фасад оздоблено ліпниною — головами левів та кадуцеями (крилаті зміїні жезли бога торгівлі Меркурія натякали, що тут мешкає купець 1-ї гільдії).

Особняк був надзвичайно гарний, але жив у ньому Семен Семенович самотою. Легенда каже, що дамою його серця була брянська дворянка Зінаїда. Замолоду в неї були закохані обидва брати Могилевцеви — старший Павло і молодший Семен, але вона обрала першого і стала його дружиною. 

"Шоколадний будиночок" обріс безліччю легенд. У перші роки революції тут мешкав голова Одеської Надзвичайної комісії Християн Раковський, який перший поверх перетворив на тир, а другий — на катівню. 1925 року в особняку оселився "керівник України" Лазар Каганович, який звелів усі картини на стінах, позолоту й розпис італійських майстрів покрити "глухою чорною фарбою". Потім у "Шоколадному будиночку" розміщався НКВС, з 1960 року — ЗАГС…

І остання легенда, що з'явилася вже в нові часи, — про чарівне дзеркало в залі одружень. У молодят існувало повір'я: щоб шлюб був щасливим, треба разом подивитися в те саме дзеркало в білій залі…

З іменем Семена Могилевцева пов'язана в Києві не одна вулиця чи будинок. Наприклад — Педагогічний музей…

Будинок вчителя
Василь Артюшенко, DT.UA

Спорудженню цієї будівлі передували досить бурхливі події. Будувати народну авдиторію царська влада заборонила. Але С.Могилевцев вирішив замість "небезпечної" народної авдиторії побудувати заклад, благопристойно названий "Педагогічний музей". Він казав: "Народна освіта завжди була близька моєму серцю, і в ній я бачу запоруку майбутнього благоденства нашої великої Росії. І я тим охочіше піду на жертви, чим більше користи можу очікувати для народу".

Він асигнував на будівництво 300 тис. рублів, а потім іще 200 тис. Єдине його прохання — щоб Педагогічний музей носив ім'я цесаревича Олексія та був відкритий 1911 року — до 50-річчя звільнення селян, з яких походив і сам (дід Могилевцева був кріпаком).

Педагогічний музей став окрасою міста. Саму будівлю виконано у формах неокласицизму. Вишуканий різьблений фриз на тему історії освіти оповиває споруду по третьому поверху. Архітектура вирізняється загальною ясністю композиції, новаторським підходом у використанні історичних деталей.

1917 року в цьому будинку розмістилася Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Тут у ніч із 24 на 25 січня 1918-го було ухвалено IV Універсал, яким проголошено незалежність України. З 1921 року тут був Пролетарський музей, з 1924-го — Музей революції, з 1937-го — Центральний музей Леніна. Це вимагало перебудови та розширення будівлі майже вдвічі, але фасад залишився у первісному вигляді. Після визволення Києва 1943 року тут знову відкрився музей Леніна, а з 1982-го — міський Будинок учителя.

Заслуги С.Могилевцева було відзначено. 1893 року його нагородили золотою медаллю з написом "За усердие". 1896-го і 1901-го він отримав другу й третю  медалі "За усердие". 1903-го — нагороджений орденом Св. Станіслава 3-го ступеня. 

У відомій книжці "Киев в 80-е годы. Воспоминания старожила", що вийшла 1910 року, її автор — адвокат і журналіст Сергій Ярон — пише: "На нужды киевского отдела Императорского русского исторического общества Могилевцевым С.С. недавно пожертвовано 10 тысяч рублей. О сравнительно мелких пожертвованиях я не упоминаю, хотя и этих "мелких" пожертвований наберется на много-много тысяч. В настоящее время господин Могилевцев состоит председателем Киевского биржевого комитета, имеет звание коммерции советника, и нет ни одного общественного и благотворительного учреждения, членом коего он не состоял бы".

С.Могилевцев належав до тих чудових людей, які, за словами відомого українського мецената Євгена Чикаленка, "любили Україну не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені". І впродовж усього свого життєвого шляху він жив на благо суспільства, не чекав, коли хтось прийде й зробить, а сам ніс творчі зміни у світ своїм вибором, рішеннями та вчинками.

"Могилевцев помер на диво вчасно, лише за два місяці до тих страшних і фатальних днів, коли "місто прекрасне, місто щасливе" зануриться в пітьму, а його меблі, картини та чудову бібліотеку книжок з історії та мистецтва розкрадуть або просто кинуть у грубку", — писав Володимир Винниченко 1923 року.

Сьогодні можна почути, що благодійних фондів і так уже забагато. Але ж  порівняно з дореволюційним часом у нас мізерно мало і фондів, і коштів, і людей, готових узяти посильну участь у подвигу милосердя. Для багатьох наших політиків, підприємців і банкірів доброчинність — це щось на кшталт макіяжу, щоб мати гарний і з користю для себе вигляд у суспільстві. Але є, на щастя, й ті, кому чуже самозамилування, хто не словами козиряє, а робить таку потрібну для найнужденніших членів суспільства справу. 

Усе, що людина створює на землі, не минає без сліду. Недарма кажуть, що там, де раніше був цвинтар, не можна ставити будинків для живих, а там, де багато років тому стояла церква, ніколи не станеться вбивства…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво