Придністровське врегулювання: процес заглух всерйоз і надовго

Останні кілька тижнів позначені досить високою активністю провідних міжнародних гравців на молдовському напрямі. Наприкінці серпня Молдову вперше в історії відвідала федеральний канцлер ФРН Ангела Меркель. 11-12 вересня молдовський прем’єр Влад Філат здійснив офіційний візит до Росії, провівши зустрічі з її вищим керівництвом. (Володимир Путін, до речі, вперше прийняв у себе керівництво Молдови після 2003 року, коли тодішній її президент Володимир Воронін зірвав підписання так званого меморандуму Козака.) На цьому тлі майже ординарною подією видавався черговий раунд переговорів із придністровського врегулювання у форматі «5+2», що відбувся 12-13 вересня у Відні. За словами одного з іноземних дипджерел DT.UA, більшість учасників віденського раунду, швидше, очікували результатів сочинської зустрічі Путін-Філат, ніж сподівалися на досягнення прогресу власними силами.

З метою поїздки Меркель у Кишинів усе досить очевидно - підбадьорити Молдову як лідера Східного партнерства (хай навіть багато успіхів цієї країни існують лише віртуально в умах ряду єесівських дипломатів) і пропіарити молдовського прем’єр-міністра Влада Філата як «єдиного проєвропейського» політика в цій країні. Усі «качки» у пресі про те, буцім Меркель їде вмовляти молдован на федералізацію країни, розвіялися як дим, - німці, схоже, не плекають особливих ілюзій з приводу можливості вирішення придністровського конфлікту в середньостроковій перспективі, як і можливості відновлення територіальної цілісності Молдови.

А ось чому Володимира Філата вирішив прийняти сам господар Кремля, до кінця не зрозуміло, - адже ще кілька тижнів тому молдовські дипломати чули від росіян мало обнадійливі фрази, що можливість зустрічі з президентом РФ ще вивчається, мовляв, остаточного рішення не прийнято. Відповідно до однієї з версій, зустрітися з Філатом Путіна нібито попросила Меркель. Схоже, Москва банально приревнувала обласканого Заходом молдовського прем’єра й вирішила запропонувати йому свою альтернативну картину світу. Щоб молдовське керівництво ще більше оцінило міру кремлівської великодушності, в чергову річницю створення невизнаної придністровської республіки (2 вересня) Дмитро Рогозін, спецпредставник РФ з Придністров’я, вилив чергове відро холодної води на Молдову, публічно підтримавши тираспольський режим у своєму вітальному зверненні до його лідера Євгена Шевчука. Після цього Філату, ніби нічого й не сталося, запропонували зустрітися з Рогозіним у рамках його візиту до РФ (мовляв, спробуй тільки відмовитися).

Путін, схоже, прямо не пропонував Філату федералізацію, - росіяни вже давно говорять на переговорах представникам Молдови, що російська позиція в цьому питанні добре відома (план Козака на основі федеративного устрою майбутньої об’єднаної держави): мовляв, надумаєте - приходьте. З газом також усе гранично прозаїчно: «вранці гроші - увечері стільці» - спочатку оплата Кишиневом тримільярдного газового боргу, накопиченого Придністров’ям (переважно російськими підприємствами в цьому регіоні), і відмова від імплементації третього енергетичного пакета Євросоюзу («Газпром» має мажоритарний пакет у Молдовагазі й, по суті, є не тільки монопольним постачальником блакитного палива, а й власником розподільних мереж у Молдові) в обмін на зниження ціни на газ для молдовських споживачів. Після цього трохи потішно читати припущення ряду молдовських експертів, що Москва могла б вибачити Кишиневу пеню за несплату газових боргів Придністров’я, заплативши таким чином свою ціну за врегулювання придністровського конфлікту. У Кишиневі все не хочуть зрозуміти, що ціну за реінтеграцію країни насамперед мають заплатити вони самі, а ніяк не Росія, яка, здається, сама до кінця не склала для себе ціну за можливі поступки в цьому питанні.

Отож можна сказати, що Молдові і Росії й цього разу не вдалося знайти спільну мову з принципових питань - ціни на газ та Придністров’я. Одна не готова оплачувати рахунки, інша - не може запропонувати нічого привабливого, від чого було б реально важко відмовитися. У цих умовах Москва, очевидно, продовжить свою політику «батога і пряника» стосовно Кишинева, щоб остаточно не кинути його в обійми Заходу.

Однак у Кишиневі, за словами місцевих інсайдерів, ще до початку візиту Філата в Москву особливо не вірили в його успіх, а коли так, не дуже-то й засмутилися. Ціна на російський газ для правобережної Молдови (де немає енергоємної промисловості ) не настільки критична, як, наприклад, для України. А придністровський газовий борг у Кишиневі сприймають, швидше, як знущання, і погашати ні тепер, ні колись не збираються. Ну, а придністровське питання в Молдові давно стало насамперед розмінною картою внутрішньополітичної боротьби, а вже потім - питанням національної безпеки. Хто візьметься всерйоз за врегулювання конфлікту, ризикуючи стати зручною мішенню для політичних опонентів, які тут-таки звинуватять у зраді національних інтересів (на користь Москви), ну або, у гіршому разі, в корупційних зв’язках із придністровським бізнесом? І для більшості населення країни, яке ментально вже розлучилося з Придністров’ям, тема врегулювання давно не становить особливого інтересу. Отож кишинівським елітам, принаймні до пори-до часу, вигідніше особливо не заморочуватися спробами врегулювати конфлікт, показувати пальцем на неконструктивну позицію Кремля й воювати з вітряками, привертаючи до себе увагу Заходу. Критично питання може стати тільки у разі готовності Молдови і ЄС перейти до вищої стадії відносин.

Тираспольські еліти така ситуація також цілком влаштовує. Придністров’я продовжує вдавати з себе форпост Росії в Чорноморському регіоні, отримує під цю «велику мету» фінансову й політичну підтримку з Кремля, ну й під шумок заробляє величезні гроші завдяки неврегульованості конфлікту.

Таким чином, якщо ще навесні нинішнього року багато хто демонстрував бодай обережний оптимізм з приводу успіхів у переговорах із придністровського врегулювання, то тепер усім очевидно - процес заглух всерйоз і надовго. Не виключено, що це питання в найближчій перспективі взагалі залишить порядок денний Росія-ЄС. Причому зовсім не тому, що заморожений конфлікт більше не становитиме загрози безпеці на європейському континенті. Як кажуть обізнані люди, вся річ у тому, що Володимир Володимирович Путін поки що не призначив ціну за вирішення цього питання (створення комітету з питань зовнішньої політики і політики безпеки Росія-ЄС, лібералізація візового режиму Росія-ЄС тощо). Можливо, все ще банальніше, - Москві просто потрібний «цвях» у Чорноморському регіоні, який би стирчав у бік Заходу (особливо з урахуванням цілком реальних шансів республіканців повернутися в Білий дім уже через кілька місяців).

Для Києва, який проголосив придністровське питання пріоритетом №1 свого головування в ОБСЄ у 2013 році і доклав чимало зусиль до відновлення переговорів у форматі «5+2» наприкінці минулого року, такий розвиток подій у регіоні, як мінімум, здається малоприємним. Однак чи підштовхне все це Україну до активніших дій на зазначеному напрямі, велике питання...