Українська політика національної безпеки України: актуальні виклики — адекватні відповіді - Політика - dt.ua

Українська політика національної безпеки України: актуальні виклики — адекватні відповіді

27 березня, 2009, 17:48 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-4 квітня

Безпековий аналіз у його стратегічному вимірі має виходити насамперед із адекватної оцінки і прогнозу основних тенденцій розвитку обстановки у світі та викликів і загроз...

Безпековий аналіз у його стратегічному вимірі має виходити насамперед із адекватної оцінки і прогнозу основних тенденцій розвитку обстановки у світі та викликів і загроз. Для цього викорис­товуємо матеріали доповіді директора Національної розвідки М.Мак-Конелла на п’ятому симпозіумі GEOINT-2008, організованому Фундацією геопросторової розвідки США, спеціального звіту щодо імплементації Європейської стратегії безпеки під назвою «Забезпечення безпеки у світі, що змінюється» (грудень 2008-го) та виступу віце-президента США Джо Байдена на Мюнхенській конференції з питань безпеки 2009 року.

За цими оцінками, система міжнародних відносин кардинально змінюється у напрямі формування багатополярного світу. При цьому відбувається:

1. Зростання потужності нових центрів сили та поглиблення глобалізаційних процесів.

2. Переміщення центру економічного впливу із Заходу на Схід, що не виключає перенесення промислових потужностей та цілих економічних галузей до країн Азійського регіону.

3. Значне загострення глобаль­них проблем людства. Йдеться передусім про загострення конкурент­ної боротьби за енергоносії, продукти харчування та пит­ну воду, ускладнення демогра­фічної ситуації (людство зросте на 1,2 млрд. протягом прогнозованого періоду), глобальні кліматичні зміни, поширення небезпечних хвороб.

4. Зростання потенціалу конфліктності у світі, що насамперед пов’язано зі зростанням роз­риву між багатими та бідними, збереженням високого рівня терористичної активності й неконтрольованого розповсюдження зброї масового ураження та технологій подвійного при­значення, міжетнічної ворожне­чі, радикального фундаменталізму.

Останніми місяцями провідним чинником змін стратегічної ситуації у світі стала глобальна фінансово-економічна криза, яка, за оцінками багатьох чільних експертів, триватиме не один рік. Пока­зовим є виступ Дж. Со­роса 22.02.2009 року в Колумбійсь­кому університеті. За його, і не лише його, прогнозами, наслідком кризи стане суттєва перебудова світової фінансової системи й економіки загалом, що, у свою чергу, визначить істотні транс­формації політичної системи.

Фінансова економічна криза поступово змінює як позиції провідних міжнародних гравців, так і їхній потенціал. Причому оцінити такий вплив як однозначно негативний чи позитивний — неможливо. Обмеження фінансових можливостей стримує політ фантазії політиків, а отже зробить реальнішими і більш обмеженими цілі й завдання політики окремих дер­жав, хоча водночас подальше падін­ня, не виключено, призводитиме до агресивності та відчаю.

І першим наслідком економіч­них проблем стало зростання національного егоїзму. На світових перехрестях провідні світові лідери, включно з надто далекими від лібералізму, клянуться у вірності й відданості високим ідеалам свободи та вільної міжнародної економічної конкуренції. На­томість на практиці вдаються до протекціоністських заходів.

Отже, відбувається відносне послаблення міжнародних структур на користь національних. Після багаторічного розмивання суверенітету тенденцією часу стає певне зміцнення національної держави. Зазначене насамперед позначається на сфері безпеки. Отже, слід очікувати посилення важливості двосторонніх відносин, безпекових гарантій тощо.

Проектуючи ці чинники на Балто-Чорноморсько-Каспійсь­кий регіон, провідне місце в якому посідає Україна, слід усвідомити, що в окресленій перспективі це вже далеко не центр світу, а, швидше, певна геополітична провінція. На щастя, і велика дуга нестабільності, що протягну­лася від Близького Сходу (Ліван) через Ірак та Іран до Афганістану і Пакистану, оминає цей регіон.

Отже, безпекове середовище навколо України, зберігаючи гостроту й конфліктність, може втратити пріоритетність для країн Заходу в контексті першочерговості вирішення своїх проблем.

У цьому середовищі наявна й низка специфічних викликів для України. Серед них основні такі:

1. Міжнародна правова систе­ма підтримки загальноєвропейської та світової безпеки перебуває у стадії руйнування. У час, коли засади нової системи ще не визначені, простежуються спроби демонтувати основи наявної. Зокрема Росія ініціює питання про створення нової системи безпеки шляхом як перегляду основоположних рішень ОБСЄ, так і ревізії договорів у сфері контролю над озброєнням, повноправною учасницею яких є Україна.

2. Членство України в ООН, ОБСЄ, Раді Європи, партнерські відносини з НАТО і ЄС не створюють надійних механізмів захисту національної безпеки. Гарантії, отримані Україною у зв’язку з відмовою від ядерної зброї у 1994 році, інституційно не оформлені і фактично не виконуються.

Ядерні держави — постійні члени Ради Безпеки ООН або ігнорують свої гарантії, надані Україні, або трактують їх як юридично необов’язкові, суто політичні декларації. Консультації з зазначених питань, що ініціювалися Україною на міжнародних форумах і на двосторонньому рівні протягом 2008 року, дали обмежені результати.

Виняток становлять лише США, які підтвердили свої гарантії підписанням 19 грудня 2008 року у Вашингтоні українсько-американської Хартії про стратегічне партнерство. Діалог з іншими країнами триває.

3. Загальмувався процес приєднання України до Євро­атлантичної системи колективної безпеки, хоча це завдання протягом останніх років було і є головним зовнішньополітичним пріоритетом. Провідні країни Європи та США на самітах країн НАТО під час газового конфлікту продемонстрували неготовність до ускладнень у відносинах з РФ заради підтримки інтересів України. Для Києва це, попри всі запевнення, обумовлює стан невизначеності і необхідність пошуку дій, адекватних ситуації.

На наш погляд, останні заяви Генерального секретаря Яапа де Хооп Схеффера у Кракові щодо продовження розширення альян­су із врахуванням інтересів Росії свідчать про відсутність нових підходів і певний інтелектуально-вольовий вакуум у Брюсселі. Тим більше, не можна не помічати, що, попри наявні проблеми, посилюється трансатлантична солідарність.

Про це свідчать як дані соціологічних опитувань у країнах Європи, посилання на які наводилися у «Дзеркалі тижня», так і дії провідних європейських політиків. Ідеться, зокрема, про рішення Н.Саркозі повернути Францію у військову організацію НАТО та його заяву про НАТО і ЄС як два стовпи Європи (Мюнхенська конференція 2009 року).

4. Щодо Євросоюзу. Основною проблемою східної політики Європи є неспроможність ефективно узгоджувати у режимі реального часу безпекові вимоги і проблеми, пов’язані з розвитком процесів демократизації в країнах-сусідах. У середньостроковому вимірі ЄС потребує від східних держав насамперед безпеки, а отже — передбачуваності. Водночас фундаментальні інтереси Європи вимагають демократизації, яка у тактичній перспективі призводить до стрімкого зростання викликів. Поки що примирити й збалансувати ці дві складові не вдається, але від них суттєво залежатиме ефективність подальших дій ЄС на своїх східних теренах.

5. Досить реальна загроза воєнної ескалації поблизу кордонів України через наявність так званих «заморожених» конфліктів у регіоні. Підтвердженням таких реалій стало російсько-грузинське збройне зіткнення. Не тотожною за формою, але близькою за змістом стала і друга російсько-українська газова війна 2009 року. Показово, що в цих випадках Кремль грав за своїми правилами, визначав час, напрямок і місце удару, володів стратегічною і тактичною ініціативою.

Особливо наголосимо на масштабності цілей Росії: контроль над Кавказом, над українською газотранспортною системою, просування проектів Північного і Південного газових потоків — достойні завдання.

Аналіз конфліктів доводить, що керівництво РФ готове боротися за відродження свого домінування на території колишнього Радянського Союзу всіма доступними засобами, із застосуванням воєнної сили включно. А по-друге, на жаль, мусимо дійти й такого висновку: США та ЄС наразі не мають бажання і не володіють необхідними інструментами, застосування яких унеможливило б реалізацію Кремлем своєї стратегії щодо приборкання непокірних країн на теренах СРСР.

І нині, після практично повного відновлення відносин між Росією та НАТО, можна констатувати: Кремль свої завдання блискуче виконав. А, відповідно, російські апетити зростатимуть, і річ не в якійсь сутнісній зіпсованості Москви, все набагато простіше: Росія всю свою історію робила тільки те, що їй дозволяли, а межі дозволеного завжди визначалися дослідним шляхом.

6. Поширення традиційних та формування нових глобальних ризиків і загроз (тероризм, наркотрафік, розповсюдження ЗМУ, піратство, торгівля людьми тощо).

Україна — одна з найактивніших транзитних країн, яка пов’язує країни Сходу і Заходу. Це створює серйозні загрози того, що її транзитний потенціал використовуватиметься для нелегальної міграції, постачання наркотиків, діяльності міжнародних злочинних угруповань, які займаються торгівлею людьми, розповсюдженням ЗМУ. Появі й існуванню цих проблем сприяє невирішеність питань прикордонного режиму, демаркації і делімітації кордону з Молдовою, РФ та Білоруссю.

Звідси: слід інтенсифікувати співпрацю у цій сфері з країнами-партнерами, вдосконалення міграційного законодавства відповідно до міжнародних норм, зміцнення режиму функціонування кордонів, особливо на північно-східній ділянці, створення баз даних щодо перебування на території України мігрантів і членів міжнародних кримінальних угруповань.

Варто використати досвід, отриманий під час виконання Меморандуму про взаєморозуміння між урядами України та Молдови і Європейською комісією щодо надання нею допомоги в питаннях кордону в Україні та Республіці Молдова.

7. Але найбільшою проблемою постає Росія. Нинішня ситуація дає Москві останній шанс для імперської силової політики. За оцінками американського розвідувального товариства для сенату США від 12.02.2009 року, призовні ресурси російської армії скоротяться вдвічі уже в період між 2005 і 2018 роками.

Про загальні демографічні проблеми, про Сибір, Далекий Схід і Китай, який, дуже ймовірно, протягом найближчих десятиліть буде змушений через внутрішні проблеми перейти до територіальної експансії, можна не говорити.

Те, чого Росія досягне найближчими роками, стане її ресурсом на тривалу перспективу. А отже, слід очікувати рішучого російського наступу на всіх лініях. І жодна фінансова чи економічна криза не зупинить цього маршу. Можливі тільки тактичні зміни.

Між Росією та Україною точиться «війна заяв». І, хоча для цього використовуються різні приводи, деякі з них можуть призвести до серйозної кризи у відносинах двох країн. По приклади не треба далеко ходити. Газові протистояння 2006 і 2009 років супроводжувалися такими інформаційними кампаніями, які, без перебільшення, можна зарахувати до інформаційних війн.

Аналізуючи поведінку Росії, слід звернути увагу на дату —
25 грудня 2008 року
. Саме тоді відбулося закрите засідання Державної ради та Ради безпеки РФ, на якому обговорювалися питання стратегії РФ щодо країн СНД. Нам нічого не відомо про ухвалені там рішення, проте показово, що жодного витікання інформації із засідання не сталося.

Понад те, російська офіційна преса, яка зазвичай дуже розлого коментує всі дії Кремля, на цей раз обмежилася передруком вступного слова Д.Медвєдєва. Не хочеться здаватися поганими пророками, але вважаємо, що 25 грудня минулого року в Кремлі було прийнято рішення, масштаб яких стане зрозумілим тільки згодом.

І ще один дуже важливий момент: останнім часом істотно змінилися тон і теми російської пропаганди. Знову активно тиражуються міфи про доброго, хоч і хитрого телепня-українця-малороса і підступну католицьку Галичину, яка вводить добрих малоросів у «шатость», підбиває їх на підступні дії проти Москви.

Водночас у пресі, на телебаченні й насамперед в Інтернеті активно мусується тема «неминучої вже у 2010 році війни між американською маріонеткою — помаранчевою Україною та Росією». Лише протягом першого тижня березня 2009 року в Росії і в Україні на російські гроші вийшло чотири книжки на цю тему.

Вважаємо, що ймовірність такого розвитку подій низька. Такі сценарії можливі, але їх причиною буде не лихий намір, а помилкова оцінка ситуації або нездатність прорахувати наслідки, хоча кризи, як відомо, розвиваються за власною логікою. Проте це не знімає питання — для чого роздмухують такі речі?

Але було б необ’єктивно у відносинах між Росією і Україною вбачати лише «руку Москви». Внутрішня нестабільність робить Україну вразливою на міжнародній арені, шкодить її національній безпеці. Деякі політичні сили у пошуках зовніш­ньої підтримки та на догоду кон’юн­ктурним електоральним настроям схильні ігнорувати законодавчо визначені національні інтереси.

Для прикладу можна згадати як відверто віктимну поведінку частини українських еліт під час газового конфлікту на користь російських інтересів, так і показову реакцію так званої опозиції на абсолютно позитивне для Києва рішення Гаазького міжнародного суду у справі про розподіл морського шельфу в районі острова Зміїний між Україною і Румунією. Окремі висококомпетентні критики добалакалися до того, що йдеться начебто про переділ кордонів у Європі.

Усе це накладається на недостатню спроможність демократичних інститутів, їхню корумпованість. На засіданні ради з прав людини ООН 09.03.2009 року прозвучала занепокоєність із приводу «нестримної корупції в Україні, що просякнула всю правоохоронну систему». А слабкість, як відомо, провокує. Проте про зазначене, про проблеми української еліти і демократичних інститутів уже говорено-переговорено, у тому числі й авторами статті.

Наголосимо лише, що проблемою є неспроможність багатьох представників українських правлячих сил сприйняти національні інтереси і поставити їх вище за особисті, їхня нездатність думати більш ніж на два кроки наперед. Зазначене практично унеможливлює стратегічне планування у державних інститутах, а отже — докорінно ускладнює діяльність із забезпечення національної безпеки Української держави у сьогоднішніх надскладних умовах.

Важко сподіватися на принципову зміну ситуації в Україні найближчими роками. Вибори 2010 року не змінять українську еліту, а отже, інститути влади не стануть набагато ефективнішими. Найкраще, що можна зробити, — змінити виборче законодавство. Певний консенсус із цієї проблеми починає складатися.

Для швидкого вступу до НАТО втрачено час. Як свого часу зазначав Брюс Джексон, Україна може вступити до альянсу між 2004 і 2008 роками. Тепер практичних можливостей для ефективного руху на цьому напрямі немає, як через внутрішні проблеми України, так і через проблеми самого НАТО.

У цих умовах слід сказати чітке «ні» деклараціям, а натомість активно вести пошук інших шляхів співробітництва з альянсом.

По-перше, це ширша участь України у виробленні стратегічних концепцій альянсу та водночас повніше врахування цих концепцій у безпековому плануванні України.

По-друге, розвиток практичних можливостей для України співпрацювати з НАТО, насамперед США, а також країнами ЄС у оборонній і безпековій площинах. Україна як повинна отримати реальні результати для своєї безпеки, так і бути реальним контриб’ютором євроатлантичної безпеки. Йдеться і про логістику, і про планування, і про пряму взаємодію не лише військ, а й спецслужб.

По-третє, необхідно продовжувати інформаційну кампанію щодо НАТО, змінивши акценти від часто недолугої пропаганди відверто радянського штибу до реального інформування населення про те, що таке альянс. Використати для цього можливості Національної щорічної програми.

Водночас слід відмовитися від уявлення про безальтернативність можливих напрямів національної безпеки (або позаблоковість, або нейтральність, або система колективної безпеки). В умовах невизначеності раціонально, хоча б протягом 2009—2012 років, орієнтуватися на інший підхід, який передбачає паралельне вжиття заходів за кількома напрямами, без відмови від законодавчо визначених пріоритетів:

1. Зміцнення власних оборонних можливостей, зокрема шляхом створення неядерних стратегічних сил стримування.

2. Посилення зовнішніх гарантій України, які надані їй «де-юре» ядерними країнами у зв’язку з приєднанням до ДНЯЗ і зафіксовані у Будапештському меморандумі 1994 року.

3. Підтримка ініціативи Східного партнерства, яке можна розглядати як певний паліатив, запропонований ЄС для розвитку України та інших країн Східної Європи. Наповнення цієї рамкової пропозиції конкретним змістом, зокрема у безпековому вимірі, має стати пріоритетним завданням політики нашої дер­жави на найближчі роки.

4. Підсилення рівня співробітництва з ЄС у рамках Євро­пейської політики безпеки і оборони. Йдеться, у тому числі, про участь України в миротворчих місіях, зокрема на Балканах, Європейській політиці з протидії актуальним загрозам (тероризм, бізнес-злочинність, енергетика, кібер-загрози і т.ін.).

5. Поглиблення співпраці з Радою Європи у рамках роботи Групи Помпіду (група співробітництва у боротьбі проти зловживання і незаконного транспортування наркотиків) і GRECO (група держав з протидії корупції РЄ).

6. Відновлення і розвиток діалогу з Російською Федера­цією з усіх актуальних проблем двосторонніх відносин, одним із механізмів якого може стати використання відповідних положень Великого договору 1997 року.

7. І насамкінець. Неефективність, а подекуди і відверта неспроможність державних інститутів, хоч як боляче про це писати, вимагають від громадянського суспільства посилити свій вплив. Наявність неабиякого потенціалу доводить Талліннська оцінка безпекової ситуації, підготовлена організаціями третього сектору під орудою Центру О.Разумкова.

Загалом, українська безпека неможлива без суспільної і політичної злагоди, без серйозної ролі неурядового сектору. Отже, перед нами довга дорога до безпечної європейської, демократичної України. Пройти її необхідно всьому суспільству разом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво