Про систему цінностей і цінність науки

У DT.UA (№29, 2012 р.) знову прозвучала тема реформи Національної академії наук України. Цього разу в контексті наявності-відсутності в Україні національної еліти. Владислав Кириченко - людина досить освічена й успішна, що тривалий час працює на благо науки, у тому числі й вітчизняної, - у своєму інтерв’ю спробував пов’язати неспроможність сучасної України з відсутністю в нас інтелектуальної еліти. Владиславу, який працює, мабуть, у найбільш болючому секторі науки - науковому приладобудуванні, звісно, добре відомі труднощі, з якими зіштовхуються сучасні дослідники, обладнуючи свої лабораторії. Тому багато в чому з ним можна погодитися. Водночас логіка пояснення причин неблагополучного становища нашої науки, на жаль, інколи кульгає, а звідси - й досить приблизні судження про причини соціально-економічної деградації України.

Добре було б, звісно, створити такі умови, аби вчені й висококваліфіковані спеціалісти, котрі виїхали за кордон, почали повертатися в Україну. Однак, як цілком справедливо зазначив Владислав Кириченко, «сучасної індустрії, яка б потребувала постійного підживлення науковими розробками і технологіями, у нас немає». Він поставив цю причину на друге місце серед перешкод, котрі не дозволяють спеціалістам світового рівня повернутися на батьківщину. Але насправді саме це і є головною причиною занепаду науки в Україні, а не те, що «в нас на всіх рівнях немає розуміння цінності науки і освіти». Невже можна всерйоз сподіватися, що розуміння цінності науки в умовах відсутності сучасної індустрії може щось змінити? Особливо коли говорити про НАН України, яка в колишньому СРСР була визнаним центром технологічного розвитку в найпередовіших галузях саме тому, що її розробки були більш ніж затребувані.

Відповідно до даних статистики, кількість науковців зменшилася з 295010 у 1991 році до 84969 у 2011 році і продовжує зменшуватися. Це вкладається в уявлення про відплив інтелекту, як зовнішній, так і внутрішній. Але парадоксальним є той факт, що за цей самий період кількість кандидатів наук в економіці в Україні зросла з 57610 у 1995 році до 84979 в 2011-му, а докторів наук - із 8133 у 1991 р. до 14895 (2011 р.). Промисловість занепадає, конкурентоспроможність економіки падає, інноваційна активність прямує до нуля, а кількість наділених ступенем в економіці країни нестримно зростає і вже на 17,6% перевищує загальну кількість науковців. Хіба не дивно? Гадаю, це свідчить саме про розуміння цінності науки (правда, своєрідне), особливо у владних та навколовладних структурах. Але користі від такого розуміння науці як соціальному феномену - жодної. Усе це нагадує ракову пухлину на тілі українського соціуму.

Слід сказати, що незначне зміщення акцентів, яке простежується в інтерв’ю, - що поставити на перше місце, а що на друге, - характерне взагалі для оцінки Українським науковим клубом (його засновник - Владислав Кириченко) НАН України. Усе, що говорить керівництво УНК на адресу НАНУ, безумовно, правда, але зі зміщеними акцентами. Це скидається на напівправду, про яку відомий письменник-гуморист і заодно вчений-економіст Стівен Лікок сказав, що вона, на відміну від повної правди, так само, як половинка цеглини - на відміну від цілої цеглини, завжди є сильнішим аргументом переконування (в оригіналі: A half truth, like half a brick, is always more forcible as an argument than a whole one). Тому напівправда - добрий прийом переконування, але все ж таки переважно необізнаних із предметом обговорення людей. Гадаю, УНК своїми «зміщеннями акцентів» істотно сприяв переконанню тих, хто далекий від розуміння місця та ролі науки в суспільстві, але визначає сьогодні соціальні й економічні пріоритети розвитку України в тому, що не тільки українська наука погано організована, а й НАНУ як центральна ланка наукової системи України не хоче реорганізацій, а отже її не тільки можна, а й треба зжити, наприклад шляхом фінансового задушення. Що ми й спостерігаємо сьогодні наочно.

Але важлива не так наявність фінансових важелів впливу на інституційну структуру науки, як «відлучення» Національної академії наук від розв’язання багатьох соціально важливих проблем нашої країни, зокрема і в плані виховання нової національної еліти.

Сьогодні ми, до речі, є свідками появи указу президента України від 5.04.2012 р. №246/2012 «Про Президентський кадровий резерв «Нова еліта нації» і указу президента України від 23.05.2012 р. №340/2012 «Про персональний склад Комісії з питань Президентського кадрового резерву «Нова еліта націй». Тобто адміністративне рішення формування «еліти нації» в Україні начебто знайдено.

Керувати формуванням еліти нації доручено комісії з 18 членів, 11 із яких перебувають у прямому підпорядкуванні адміністрації президента, а сім інших хоча й незалежні, проте, мабуть, умовно.

Звісно ж, проблема національної еліти, її генерації - питання не просте. Але якщо звернутися до Питирима Сорокіна, ми побачимо, що «соціальна стратифікація - це постійна характеристика будь-якого організованого суспільства». Таким чином, хочемо ми того чи ні, еліти в нашій державі не може не бути. У нас же є достойні й талановиті письменники, композитори, вчені. Вони ж і є еліта. До них годилося б прислухатися, їхню думку треба було б враховувати. І не тоді, коли вони потрапляють у владу, а коли перебувають у своєму природному середовищі проживання.

Завершити свої міркування хотів би цитатою зі статті Любомира Гузара, єпископа Української греко-католицької церкви, опублікованої в одному з чисел DT.UA: «Якщо щиро бажаємо докорінно змінити напрям розвитку нашого суспільства, мусимо змінити систему цінностей. Мусимо це робити всі разом. Перед нами стоїть велике питання: чи всі ми насправді цього бажаємо? На жаль, складається враження, що ні».