СВІТЛА ЛЮДИНОЛЮБНА ПАМ’ЯТЬ - Соціум - dt.ua

СВІТЛА ЛЮДИНОЛЮБНА ПАМ’ЯТЬ

13 серпня, 2010, 15:11 Роздрукувати Випуск №29, 13 серпня-20 серпня

Про українсько-єврейські відносини не скажеш, що вони завжди були безхмарними, — тут вистачало і позитиву, і негативу...

Про українсько-єврейські відносини не скажеш, що вони завжди були безхмарними, — тут вистачало і позитиву, і негативу. Інколи здається, що негатив людська пам’ять зберігає охочіше. Але в усі часи були люди, які намагалися зміцнити саме гуманістичне підгрунтя відносин. Хтось робив це підсвідомо, проте земля народжувала і цілеспрямованих подвижників. Про таких зазвичай кажуть: «І один у полі воїн», до того ж добрі справи мають властивість об’єднувати добрих людей.

Справжнім відкриттям стала для мене стаття Віктора Мельника «Село праведників» («Україна Молода», 25 лютого 2010р.).

Ішлося в ній про те, як мешканці села Яруги Вінницької області організувалися в ім’я порятунку євреїв. Цікаво було б докопатися до першопричин, вивчити мотивацію людських вчинків. Чому в сусідів були погроми під час громадянської, а в Яругах панувала злагода? Чому під час Другої світової війни тут навіть поліцаї відводили біду від євреїв-односельців? Хотілося б дослідити питання глибше, але боюся, що тепер це надто складно зробити: втрачено час, та й свідків подій майже не залишилося.

Зерна солідарності

Мешканці Західної України знають, що під час війни чимало євреїв перебувало в лавах УПА. Але тут з підґрунтям усе ясно: ще на початку ХХ століття на теренах Австро-Угорщини з’явилися перші ознаки україно-єврейського зближення.

Ще в 1903 році представники єврейського об’єднання «Veritas», які прибули на свято української патріотичної організації «Сокіл», виступили за спільні дії українців та євреїв.

Спливло чимало літ, і вже в 1994-му відомий український правозахисник Євген Сверстюк у своїй статті «Зерна українсько-ізраїльської солідарності» писав: «В СРСР місце зустрічі людей національно і духовно розкріпачених — політичні табори. Я ж думаю, що українсько-єврейський політичний альянс, визначне зближення українців і сіоністів у таборах — це, скоріше, давня традиційна позиція українців, продовжена в таборах».

* * *

Можна згадати імена багатьох євреїв, які тією чи іншою мірою закладали фундамент злагоди. Це передусім Володимир (Зеєв) Жаботинський, який пишався своєю співпрацею з Петлюрою й водночас був великим патріотом свого народу. Це Михайло Френкен, Мойсей Фішбейн, Йосип Зісельс, Леонід Фінберг, Мартен Феллер, Михайло Хейфец та багато-багато інших. Є невідомі для широкого загалу постаті, але кожного з цих людей я міг би назвати своїм братом. Скажімо, торік познайомився з Аркадієм Натаріусом. Вихідець із Чернігівщини, тепер живе в Ізраїлі. Чи не найважливішою справою свого життя вважає популяризацію поетичної спадщини чернігівського поета Леоніда Тереховича, який рано пішов із життя. На батьківщині його мало знають, тому Аркадій Семенович надсилає вірші земляка на різні українські сайти, а там аудиторія чимала. Щороку приїздить в Україну і неодмінно відвідує могилу Леоніда Тереховича в селі Кучинівка Щорського району.

А вони ж навіть не були знайомі… Просто Аркадій Семенович полюбив вірші чернігівського бунтаря і правдолюба:

Нам треба свідомо
ставати на муку,

Порвать по живому,
щоб вийти з пітьми.

Лише б не забути
святої науки —

В нелюдських умовах
зостатись людьми…

Леонід Терехович загинув майже так, як і Василь Симоненко. Як один з перших рухівців, був жорстоко побитий міліціонерами, а невдовзі помер. Чомусь українці про нього мало згадують, а ось єврей-емігрант, у минулому — також рухівець, пам’ятає. Може, якби в українському суспільстві тереховичів було більше, то не довелося б йому, Аркадію Натаріусу, емігрувати до Ізраїлю?

«Критична маса» для маленького дива

Звісно, цілком справедливо вінницьке село Яруги називають сьогодні «селом праведників». Може, воно таке єдине в Україні?

Але на тепле слово заслуговують і мешканці міста Тараща, що на Київщині. Тут знайшлася «критична маса» інтелігенції, яка спромоглася на маленьке диво: без будь якої підтримки держави, без будь яких поштовхів із-зовні таращанська громада створила меморіальний ландшафтний парк на місці розстрілу євреїв у 1941 році. Здається, для України це прецедент — щоб отак спонтанно… А може, й не спонтанно? Знаю, що на початку горбачовської відлиги місцеві краєзнавці почали записувати спогади деяких старожилів. Тоді вдалося зібрати матеріал як щодо Голодомору, так і щодо Голокосту. Останніми роками особливо цілеспрямовано працювала творча група вчителів, учнів та батьків Таращанської районної гімназії «Ерудит». Весь виховний процес цього закладу в 2009 — 2010 роках був спрямований на організацію краєзнавчо-пошукової роботи, проводилися також науково-практичні конференції. Директор гімназії Лариса Скаба всіляко сприяла цьому. Далеко не в кожній середній школі педагоги та учні можуть дозволити собі так «розпилятися». Проте схоже, що Лариса Петрівна в усьому намагається брати приклад зі свого великого попередника Івана Захаровича Пилькевича, — той директорував до 1973 року, і при ньому школа взагалі посідала помітне місце в житті невеликого міста. Минуло майже сорок років, а таращанці цього не забули. Чому? Очевидно, тому, що добрі справи не забуваються, а «епоха Пилькевича» була епохою гуманізму: блискучий педагог зібрав колектив однодумців і досить ефективно сіяв розумне, добре, вічне. Не кожне районне містечко могло похвалитися таким кліматом, у пошані була людина, пропагувався культ добра, справедливості, служіння державі. Сотні, тисячі людей увібрали в себе цей дух. Гадаю, що без того «гуманістичного» періоду в житті міста могло б і не бути нинішнього парку в Глибокому Яру. Адже ідейні натхненники меморіального комплексу — це або вихідці з тієї епохи, або ж їхні молоді однодумці. Останніх тепер небагато, і без ветеранів вони б сприймалися як «білі ворони». А так вийшов органічний альянс.

Що послужило додатковим поштовхом? Гадаю, значною мірою — клімат, який панував у державі впродовж останніх п’яти років. Адже багато говорилося і про Голодомор, і про Голокост. Працівники Інституту національної пам’яті недаремно їли свій хліб, — у суспільстві почало змінюватися ставлення до своєї історії. Тож було б зовсім дивно, якби таращанці не згадали про розстріли євреїв, — останні до війни становили майже чверть мешканців міста. Можна зрозуміти ентузіазм як пошуковців, так і творців меморіального парку. До того ж будь-яка краєзнавча праця значно розширює кругозір, це також багатьох захоплює. Уявіть собі, місцеві краєзнавці зафіксували для історії навіть слова пісні, з якою в’їхали до міста радянські визволителі:

Копав, копав криниченьку неділеньку-дві,

Любив, кохав дівчиноньку німцям, не собі…

Це зі слів таращанки Галини Синьківської, 1928 р. н. Саме таку пісню вона почула після потужного артобстрілу 4 січня 1944 року. А вже потім побачила перших червоноармійців, — судячи з непоганого знання фольклору, це були українці. До речі, саме чоловік пані Галини ще хлопчаком бачив розстріл євреїв у таращанському Глибокому Яру. Таких зірвиголів, що позалазили на високі дерева, було чимало, тож картину розстрілу вдалося відтворити більш-менш точно. Всі знають, що першими німці розстріляли жінку з двома хлопчиками-близнятами років десяти. Діти кричали, що не хочуть помирати, але мати трималася мужньо, а може — просто заціпеніла від страху… Достеменно відомо, що того ж дня втратив двох сестричок-близняток десятилітній Семенко Селітреник. А ще розстріляли його 37-річного тата і 29-річну маму. Тато був палко, ні — просто безмежно закоханий у математику і блискуче викладав цей предмет у Таращанській середній школі №1.

Звідки відомі такі подробиці? Річ у тому, що Семенкові дивом вдалося уникнути розстрілу, — єврейські діти інколи залишали гетто, аби щось виміняти. Коли повертався назад, то помітив силу-силенну німців і поліцаїв. Зрозумів, що це кінець…

Не поспішаючи, аби не викликати підозри, хлопчик дійшов до лісу. Потім переховувався у найближчих селах. Певний час жив у місті Рокитному, — його прихистила родина Петренків. Понад два роки рано змужнілий Семен Селітреник залишався «поза законом». Навчився бути спостережливим, прокидався на найменший шум, добре засвоївши, що тільки пильність та обережність можуть врятувати його від смерті. А відразу після визволення Таращі він узяв зі схованки 20 золотих карбованців, які заховав перед втечею, і передав на будівництво танкової колони «Таращанський колгоспник». Після вияснення таких подробиць (тут варто ще раз добрим словом згадати пошуковців) уже не важко було організувати місцевих українців на створення ландшафтного меморіального парку — першого в Україні, створеного руками ентузіастів.

Добром за добро

Втім, з такою оцінкою — «неважко» — я, мабуть, поспішив. Глибокий Яр недаремно в народі назвали яром, він і був яром, без жодних натяжок: схили тут до 50 градусів, творити в таких умовах ландшафтний парк можуть тільки справжні професіонали. На щастя, такі в Таращі знайшлися, все таки багата земля українська на таланти… Не перевелися й «трудоголіки», всім вистачило роботи, бо сміття зі схилів яру не вивозилося багато років. Довелося просити трактор з причепом, — місцева влада в усьому пішла назустріч, — а проте робота з вивезення сміття тривала три дні. Творячи меморіальний парк, цей своєрідний пам’ятник трагічним подіям Другої світової війни, таращанці відчули себе європейцями і працювали як європейці. Якби ж отак усе сміття з околиць Таращі прибирали! Але тут випадок особливий — заговорила пробуджена пам’ять міста, а може, й отой інтернаціоналізм, про який ми останніми роками не любили згадувати, бо він нібито готував грунт для асиміляції українців у радянську епоху. Може, й готував, але як тепер було важко втримати толерантну українську душу від бажання бодай у такий спосіб віддячити всім тим жаботинським, фішбейнам, феллерам, натаріусам, які любили не лише багату українську землю, а й самих українців. А тут раптом така нагода! Добрим організатором проявила себе корінна таращанка Валентина Куклишин, — саме її уміння запалювати людей відіграло не останню роль, саме вона змогла залучити до справи фахівців: Віталія Кармана, Віру Вітрогон, Віру Лемешко, Анатолія Кушніра та багатьох інших. Не всі вони вихідці з Таращі: скажімо, кандидат біологічних наук Анатолій Іванович Кушнір народився на Волині, а тепер мешкає в столиці. За плечима науковця — великий досвід озеленення сакральних місць у Німеччині та Польщі. Ось такі люди долучилися до справи! І все ж реалізувалася саме таращанська ідея, більшість учасників усвідомлювали свою відповідальність перед історією. Та й кожен міг щось добре сказати про євреїв, бо таки було це добро, — не лише Мойсей Фішбейн по вкраїнській землі ходив… Скажімо, вірним побратимом «буковинського соловейка» Назарія Яремчука був відомий композитор Олександр Злотник, який народився в Таращі. Старожили пам’ятають батьків Олександра Йосиповича, кажуть, що ті були непоганими людьми. А їхній син, втративши друга, зробив усе, аби сини Назарія отримали належну музичну освіту, змогли продовжувати справу батька. Одне слово, давно падали на родючий грунт найрізноманітніші інформаційні зернятка, а ось тепер вони проросли.

Про старожилів я навіть не кажу; та ж таки Галина Синьківська емоційно розповідала: «Перші євреї, які повернулися в Таращу, приходили до моїх батьків як рідні. Вони були обдерті й голодні. Печена картопля була для них святом. Але ми ділилися усім, жили дружно, одне одного захищали й поважали…» Ось і виходить, що нинішньої весни на схилах Глибокого Яру творився не просто меморіал, а своєрідний парк Людяності.

Відповідь на виклики часу

У Глибокому Яру розстрілювали не лише євреїв, але таращанці усвідомлювали, що йдеться передусім про єврейську пам’ять, адже в роки війни було знищено майже всю їхню місцеву громаду. Врятувалися лише ті, хто встиг евакуюватися, та ще ті, кого сховали люди. Одна єврейська дівчинка з Потоків навіть щонеділі носила на продаж молоко в Таращу. Одягалася в українську вишиванку, проте ні для кого з односельців її національність не була таємницею. Знали, та не видавали.

Коли розстрілювали євреїв Ківшовати, то до колони став і росіянин Данилін — лікар місцевої лікарні. Вчинив як справжній мужчина, адже на смерть вели його кохану дружину, також медика. Певний час у людей переховувалася Марія Альтман, але згодом її вистежили і через два тижні розстріляли. Проте жінка змогла передати записку Олені Самбор, у якій просила врятувати й доглянути її дітей. Її останню волю було виконано, — Олена виростила діток Марії Альтман, а ті доглядали свою рятівницю до останнього дня життя…

Кожна з цих історій — повчальна, на таких прикладах жертовності і патріотизму варто виховувати молодь. Людяність у наших непростих нинішніх умовах може бути чи не єдиною зброєю, — тут чернігівський поет Леонід Терехович мав рацію на всі сто… Чудово усвідомлюючи це, мешканці Таращі розпочали створення народного Парку пам’яті, якого в Україні ще не було.

* * *

На спомин про двох перших розстріляних хлопчиків-близняток таращанці посадили дві топольки. Вони ж можуть символізувати і сестричок Семена Селітреника, — під час розстрілу їм було по два з половиною роки… Взагалі, над концепцією парку працювали довго, — все задумано так, щоб тут постійно, впродовж року, щось цвіло... Посадковим матеріалом допомагали Богуслав, Канів, Умань, — це вже Валентина Куклишин постаралася, а підвезення організували брати Петро та Леонід Шерепенки. Ось і ростимуть тепер у парку: бук лісовий, платан кленолистий, липа серцелиста, дуб звичайний, ялівець козацький, обліпиха крушинова, барбарис звичайний і барбарис Тунберга, хеномелес японський, тамарикс галузистий, гортензія деревоподібна, виноград амурський, сніжноягідник білий, свидина криваво-червона, кущі бузку та ще багато-багато створених Богом прекрасних рослин. Певною мірою це рослинне розмаїття відбиває непоправні людські втрати, бо не один талант тут загинув, не одне яскраве життя обірвалося у Глибокому Яру. Звісно, красою новоствореного парку цього не компенсуєш. Та ще й через сім десятиліть… І все ж таращанці відчувають, що парк потрібен. Культура пам’яті й справді може бути високоактивним вірусом, якщо дати йому поштовх. Як вважає відомий філософ Мирослав Маринович — світла, креативна, людинолюбна пам’ять модерних українців може бути нашою відповіддю на виклики часу. Добра справа таращанців підтверджує цю думку.

Р.S. Коли стаття була вже готова, я несподівано отримав листа від Семена Селітреника — останнього живого представника довоєнної єврейської громади Таращі і єдиного, хто тоді врятувався, уникнув розстрілу. Років двадцять тому мій батько, учитель Таращанської середньої школи №1, написав про нього статтю; тоді ж вони й зустрічалися, але я, львів’янин, мало знав про цю дружбу. Виявилося, що тепер Семен Михайлович живе в Російській Федерації, у великому місті на березі Волги — Самарі.

Розшукував я його давно і тому був дуже радий звістці, що той Семенко, який віддав усі родинні заощадження на будівництво танкової колони «Таращанський колгоспник», досі живий! Не могли не схвилювати теплі рядки його листа: «Дорогий Сергію! Ваш батько був першим, хто описав ті трагічні події. Після його смерті обірвався мій останній зв’язок із Таращею. Тепер ні з ким листуватися, — час не шкодує нікого… Про Україну дізнаюся з Інтернету, радію успіхам, тривожуся, коли дізнаюся про ваші негаразди, адже Україна — це моя Батьківщина… І Таращу згадую ледь не щодня. І ось що я скажу: рукотворний парк, створений місцевими ентузіастами, — це справжній подвиг! Передайте велике спасибі всім цим людям…»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво