«ТАК, СКІФИ — МИ»

Поділитися
У 44-му номері «Дзеркала тижня» за минулий рік було опубліковано статтю Олександра Булавіна — дуже публіцистичну та емоційну, хоча присвячену культурологічним питанням...

У 44-му номері «Дзеркала тижня» за минулий рік було опубліковано статтю Олександра Булавіна — дуже публіцистичну та емоційну, хоча присвячену культурологічним питанням. Звичайно, дуже образливо та соромно щодня бачити торжество й самовдоволення «нікчем від влади», безумовне панування в суспільстві «культури бандитської сходки», практику «управління стадом» як єдиний політичний інструмент та інші принадності, перелічені в статті. Образливо не лише Олександру Булавіну, а ще, може, сотні чи тисячі інших людей. Та більшості не образливо й не соромно. Чому?

Проблема, яку можна коротко охарактеризувати як «стадо під управлінням бандитів», у Булавіна виглядає суто українським нещастям. Насправді ситуація зовсім інша. Те, що ми бачимо щодня поруч, це тільки загальне явище, яке існує в культурі людства не одне століття. Щоб розібратися в цьому, необхідно почати з того, що у філософській думці XIX—ХХ століть отримало назву «культурно-історичний тип» чи «тип цивілізації».

Загальноприйнято типологію цивілізацій розпочинати з Освальда Шпенглера, хоча за кілька десятиліть до нього цю саму ідею сформулював Микола Данилевський. Проте книжку Данилевського помітив мало хто, а Шпенглер своїм «Занепадом Європи» викликав інтелектуальну бурю. Людства як єдиного цілого не існує, це чиста абстракція. Реально ж є група народів і держав, об’єднаних схожими умовами життя, релігійними, правовими нормами, навіть побутовими формами поведінки, які разом становлять єдиний культурний тип. Ця культура живе, розвивається та вмирає поруч з іншими культурами, які мають відмінні від неї ознаки. Те, що так огидно в нашому житті Булавіну, є елементом нашої культури, а не елементом культури західної.

Таким чином, проблема в тому, до якої культури (цивілізації) належить наш народ і з позиції якої культури оцінюється його спосіб життя. Можу запевнити: ми не належимо до західної культури, хоча й маємо Міністерство з питань європейської інтеграції. Також не належать до західної культури Росія, Казахстан, Іран і безліч інших країн та народів.

Глобальний культурний вододіл між Заходом і Сходом — давно очевидне і загальновизнане явище (згадайте віршовані рядки Кіплінга про це). Культури доколумбової Америки і, приміром, Китаю теж мають дуже мало спільного. Та якщо ми не європейці чи принаймні не західноєвропейці, то хто ж? До якого культурно-історичного типу належимо?

Хоча щодо української культури з цього питання немає великої філософської літератури, воно має майже 200-літню літературну традицію того типу цивілізації, до якого ми належимо. Цей культурно-історичний тип називають по-різному, приміром євразійський, східноєвропейський, східнослов’янський, але в будь-якому випадку він не належить до західної цивілізації, до якої належить Західна Європа, Північна Америка, Австралія. Він не належить і до східних культур, приміром, ісламської чи китайської. З останнім твердженням сперечатися ніхто не стане, та відокремлювати себе від європейців погодяться не всі українці. У зворотному напрямі, я думаю, все очевидно — західноєвропейці не вважають нас частиною своєї культури. Навіть наші найближчі сусіди — поляки або угорці — сприймають нас як далеке культурне тіло, і сприйняття це на побутовому рівні особливо загострили за останні роки нелегальні українські емігранти.

І що там масова свідомість! У «Занепаді Європи» Шпенглер на жодній із багатьох сотень сторінок не згадує нашу культуру, більш того, він однозначно класифікує всю тодішню Росію як іншу культуру стосовно Європи (нагадаю, що «Занепад Європи» написаний у 1910—1918 роках): «Варто було б викреслити слово Європа з історії. Не існує історичного типу «європейця», — пише Шпенглер. — Слово Європа і комплекс уявлень, що виник під його впливом, були єдиною причиною, яка змушувала нашу історичну свідомість об’єднати Росію та Європу в одне ціле, що нічим не виправдовується... Схід і Захід — поняття, сповнені справжнього історичного змісту, «Європа» — порожній звук... Усе, що має ім’я європейської культури, виникло на просторі між Віслою, Адріатичним морем і Гвадалквівіром».

Проблема культурної самоідентифікації групи народів, які населяють східну частину географічної Європи, на філософському рівні вперше поставив, напевно, Петро Чаадаєв. «Ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу», — твердо й однозначно заявив Чаадаєв. Потім було багато авторів, серед яких найкрупніші мислителі — Костянтин Леонтьєв, Володимир Соловйов, Микола Бердяєв. Московське видавництво «ЭКСМО-Пресс» цього року зробило подарунок аматорам такого роду літератури, зібравши під одною обкладинкою найзначніші твори на дану тему (збірник «Византизм и славянство. Великий спор»).

Особливістю нашого культурного типу є його проміжне становище між європейською й азіатськими культурами. На самому початку однієї зі своїх найцікавіших книжок «Російська ідея» Бердяєв постулує факт: «Російський народ є не чисто європейський і не чисто азіатський народ. Росія є ціла частина світу, величезний Східно-Захід, вона з’єднує два світи. І завжди в російській душі боролися два початки, східний і західний». Повністю те саме можна сказати й про український народ, і про інші народи, які належать до «євразійського культурно-історичного типу».

Як відомо, корінна відмінність цих культур полягає у ставленні до людської особистості: для західної культури особистість окремої людини — це самостійна цінність, а для східної окрема людина — тільки засіб для цілей держави, суспільства, роду. В. Соловйов пише: «Основа східної культури — підпорядкування людини в усьому надлюдській силі; основа культури західної — самодіяльність людини... Виходячи з підпорядкування надлюдському ідеалу, східна освіта виробила свій певний моральний ідеал, головні риси якого — суть смиренність і повна покірність вищим силам. Легко бачити зворотну сторону цих чеснот: рабську суть, відсталість і апатію... Чесноти західної людини — незалежність й енергія; пороки — особиста гордість, схильність до самоправності і розбратів» (В. Соловйов. «Велика суперечка та християнська політика»). У більшості випадків зневага особистості характерна для російської, української, білоруської культури. У цьому явно видно вплив східного типу цивілізацій. Так було завжди, так є і нині, у великому та у малому. Коли наші ракетники збили пасажирський Ту-154, Президент Кучма сказав, що не варто з цього робити трагедію, мовляв, були помилки й гірші. Це спонтанне, отже щире висловлення, яке шокувало європейців, — тільки маленький, але дуже характерний штришок до повсякденної картини нашої «неєвропейськості» стосовно людського життя. Колосальний диктат державної бюрократії над народом, повне презирство чиновника до прохача, Голодомор 30-х років, воєнні перемоги над фашистами ціною десятиразової переваги у втратах солдат — це десятки й сотні проявів одного глобального культурного феномена, суть якого «окрема особистість — ніщо».

«Хоча б під час виборів народ не можна ігнорувати», — пише Булавін у статті як про явну істину. Так, це безперечно, однак лише в західній культурі. І зовсім не безперечно — у східних культурах, в яких влада може ігнорувати народ цілком спокійно. Століттями становище, що існувало, привело до затвердження в масовій свідомості переконання, що влада, держава — це ворожа, далека сила, яку потрібно боятися, а з першою нагодою — обманювати та обкрадати. За цих умов влада може однаково безкарно знищити мільйони громадян чи прибрати одного неугодного й настирливого. За цих умов цар, президент чи генеральний секретар може бути страшенним п’яницею чи патологічним садистом — народ не обуриться і не повстане, правителю загрожує лише двірський переворот. Люди, які думають, що особистість самоцінна, у східній та у нашій культурі є дисидентами. Переслідує їх влада за це чи ні — не має значення, у будь-якому випадку вони становлять незначне вкраплення чужої культури в іншу культуру, яка вважає можливим бомбити житлові будинки, музеї та театри міста Грозного через те, що десь там (а може, й не там) сидить десяток терористів.

Заяви про те, що нашим народам усе життя не везе з правителями: вони, мовляв, жорстокі, нерозумні, неосвічені тощо — крайнє спрощення. Адже ці володарі не заслані до нас з інших цивілізацій, вони частина нас, нехай і не найкраща частина. Не лише влада, а й масова свідомість не цінує людську особистість. Порівняйте два явища: єврейський Холокост і український Голодомор. Кількість жертв — приблизно однакова, обидві події — не стихійні лиха, а організоване людьми вбивство, обидва відбулися приблизно одночасно — 60—70 років тому. Та Холокост розглядається євреями і західною культурою як усесвітня трагедія, а Голодомор навіть українським народам так не сприймається, інші ж народи нашої культури, приміром, білоруси, його взагалі слабко пам’ятають.

Візьмемо інший аспект життя — демографічний. Сучасна українська демографічна картина, а також і російська, дуже схожа на західну: дітей мало, старих багато. Нікому не спадає на думку обмежувати народжуваність в Україні, не лише директивно, а й методом переконання. Зовсім інша демографія та сім’я на Сході, навіть колишньому радянському, приміром, у Туркменістані чи Узбекистані. Наявність кількох поколінь в одній сім’ї — єдине, чим наша сім’я схожа на східну. Та якби рівень доходів дозволяв, то українська сім’я жила б як західна, тобто дорослі діти окремо від батьків.

Подивимося, приміром, на чисто побутовий рівень культури. Кілька років тому мені довелося летіти з Делі в Ашгабад. На сусідньому кріслі в літаку сиділа індуска родом з Аурангабада, яка летіла до чоловіка, котрий працював кілька років на індійському підприємстві спочатку в Казахстані, потім у Туркменістані. На просте запитання, чи подобається їй жити в колишніх радянських містах, вона відповіла з непідробним і несподіваним для мене ентузіазмом: «Дуже подобається, тому що дуже чисто». Порівняно зі страшенним брудом східних міст наші міста дуже чисті, треба побачити який-небудь Менхенгладбах, щоб зрозуміти, що таке справді чисте західне місто. Це той випадок, коли проміжне становище нашої культури виявляється з повною наочністю.

Інший випадок цього самого ряду. Нещодавно, напередодні чемпіонату світу з футболу, міжнародна федерація футболу звернулася до Кореї з закликом утриматися від вживання в їжу собак, оскільки це не прийнято в людей західної культури й псуватиме імідж Кореї в їхніх очах. Ми собак не їмо. Однак фільм про те, як ставляться до бездомних собак у Києві, шокував західне суспільство більше, ніж убивство Гонгадзе. Вбивати собак палицею по голові, із західної точки зору, може лише психічнохвора людина, а в нас це повсякденна робота комунальних служб.

Наводити приклади можна довго. Порівняльне дослідження культурного типу українського народу й взагалі східноєвропейських (євразійських) народів, на жаль, не отримало належного розвитку. Дуже цікава книжка «Византизм и славянство» Костянтина Леонтьєва, який через перебування на дипломатичній службі довго жив серед багатьох слов’янських народів і отримав конкретний матеріал для порівняльного аналізу, написана понад 100 років тому і, на жаль, не має сучасних продовжень. Основний висновок цієї книжки в тому, що народ Росії тільки за походженням і мовою пов’язаний із європейськими слов’янами, культурно-історично європейські слов’яни, особливо західні, — складова частина західної культури, а не нашої. Сьогодні цей висновок ще очевидніший і підкріплений політичною та економічною інтеграцією західних слов’ян у західне суспільство.

Мені неодноразово доводилося бувати в Польщі — і за радянських часів, і опісля. Різниця в культурі й економіці була завжди. Після 1991 року, коли Україна отримала можливість розвиватися самостійно, багато хто наївно думав (і не тільки в нас, а й на Заході), що Україна наближатиметься до західної культури. Насправді все сталося навпаки: відмінність збільшилася й стала прірвою. Насильницьке відторгнення Польщі від західної культури, що стало неможливим після 1991 року, привело до її стрімкого повернення в рідне культурне середовище і, як наслідок, — до зростання відмінностей між Польщею та Україною.

Проміжне становище євразійської цивілізації особливо очевидне, і навіть болісне, для українського народу. Видатний російський філософ Бердяєв, який народився і третину життя прожив у Києві, згадував: «Наша сім’я, хоча й московського походження, належала до аристократії Південно-Західного краю, із дуже західними впливами, які завжди були сильними в Києві. Особливо сім’я моєї матері була західного типу, з елементами польськими і французькими. У Києві завжди відчувалося спілкування з Західною Європою». Західна частина України, кілька століть перебуваючи у державних і культурних структурах західноєвропейського типу, неорганічна для євразійської цивілізації. Ломка західного типу культури йде в Західній Україні вже понад 50 років, але дотепер не закінчена. Убивство Гонгадзе сколихнуло західну частину України незрівнянно більше, ніж східну. І не лише тому, що Гонгадзе родом із Західної України. Реакція різних частин України була немов відбитком реакції Заходу та Росії на цю подію: для російської та української масової свідомості вбивство якогось журналіста не є екстраординарною подією, навіть якщо припустити, що воно інспіровано владою. Збережена різна соціально-культурна реакція на ті самі події в західній і східній частині України за певних обставин може послужити детонатором політичних дій.

Всі приклади, які наведені в статті Булавіна, від організації адміністрацією Президента України концерту Доліної до нахабності водіїв машин із «крутими держномерами», неприйнятні в західній культурі, та цілком органічні в нашій. Обурюватися ними все одно що з позицій ісламського фундаменталізму обурюватися тим, що в Києві жінки ходять без паранджі. Культурно-історичні типи визначені та стійкі: і Шпенглер, і Данилевський думали, що ці типи зовсім не можуть сприймати риси один одного. Те, що ми бачимо сьогодні — історичний процес включення народів одного типу цивілізації в іншу. Цей процес «європеїзації» задекларований на рівні політичних лідерів, але зовсім непомітний на рівні масової поведінки, навіть на рівні побутової поведінки цих самих політичних лідерів. Якщо так триватиме й надалі, то Міністерство європейської інтеграції доведеться знову перейменувати на Держплан. Як ми знаємо, усі попередні спроби, найяскравішою з яких була спроба Петра Першого, західну культуру в нас не створили.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі