Дурні та реформи - Соціум - dt.ua

Дурні та реформи

21 червня, 16:00 Роздрукувати Випуск №24, 22 червня-25 червня

Еквівалентом психофізіологічних функцій у нас виступає робота державної машини, так званих органів влади. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

"Чому ми намагаємося вирішувати проблеми, не переглядаючи й не оптимізуючи те, що є, а створюючи нові, непотрібні інституції? Хто сказав, що нове — обов'язково хороше?"

"Чому ми намагаємося вирішувати проблеми, не створюючи нове, а вічно порпаючись у безнадійно застарілому державному механізмі? З містичною вірою в те, що цей мотлох можна полагодити раз і назавжди".

Українська суспільна думка гарячково метається між цими двома оберемками інтелектуального сіна. І, схоже, ось-ось сконає від дистресу.

Якщо звичайне підбадьорення ніякому організму, в тому числі й соціальному, особливо не шкодить, то дистрес якраз погіршує перебіг психофізіологічних функцій. Це цілком можна застосувати до того, що відчуває наше суспільство зараз.

Еквівалентом психофізіологічних функцій у нас виступає робота державної машини, так званих органів влади. І те, що від душі промовляють люди з приводу ефективності цієї роботи вже майже тридцять років, словами описати неможливо — з усіх зрозумілих причин.

Дистрес працює за замкненим циклом. Спочатку політики в процесі виборів створюють народу завищені очікування. Всі подальші гнівні зауваження народу, що ним (народом) підступно маніпулювали й підло обдурили, цілком ігнорують той факт, що народ сам обдуритися дуже навіть любить. 

По-перше, це красиво.

По-друге, це завжди про реформи. Будь-які зміни, навіть випадкові чи природні, оголошуються позитивними. І це завжди особиста заслуга чергового топ-реформатора. Від каденції до каденції казки дедалі вишуканіші, віра в них — усе фанатичніша, розчарування — дедалі болісніше. 

Виробляється стійке звикання до гіперболізації, до завищеної оцінки всього (починаючи з себе, певна річ), наче в голові вмикається такий собі "капслок".

Якщо політик не обіцяє на старті негайного вступу в усе, процвітання всього і всіхповішання, то він нудний якийсь, нерішучий. 

Повернімося до вищезгаданих проклятих питань. 

Більшість чула, що капітальний ремонт будинку часто коштує дорожче, ніж знесення й побудова нового. На підставі цього евристичного підходу й робиться висновок про недоцільність "ремонту" державних інституцій. І справді: кожна гучна заява про їх реформування оберталася черговим роздуванням штатів та збільшенням видаткової частини бюджету. 

Але, зауважте, коли ми виголошуємо слово "інституції" та інші розумні терміни, які позначають архітектуру держави, ми не говоримо про людей, із яких це політичне "лего" складається. Така дегуманізація дуже зручна. Можна таврувати що завгодно, не зачіпаючи нікого особисто, хоча кожна проблема має ім'я й прізвище.

Таке політологічне безглуздя дозволяє легко жонглювати термінами, і в результаті у слухачів складається враження, що "інституції" — це якісь коробки та ящики в гаражі, їх можна запросто поміняти місцями, непотрібне викинути на смітник. Ну ще, може, підмести трохи. А так — усе, які проблеми?

Проблеми в людському матеріалі, яким наповнені всі ці "коробки". Річ не в тому, хороший він чи поганий, розумний чи дурний. Соціальна й політична культура українців — дуже побутова. Зв'язки і знайомства, кумівство й рідня, земляцтво й зобов'язання — все це набагато значущіше і важливіше, ніж кваліфікація й компетенція. Цього можна не помічати або критикувати (доки сам не опинишся в інституції), але наше суспільство так побудоване.

Всі спроби надати йому якогось унітарного псевдоєвропейського лоску — це апофеоз вульгарності, що викликає лише стримані посмішки західних партнерів при спогляданні наших політичних селфі.

Люди та їх взаємини визначають ефективність групової діяльності. Якщо інституція працює, на нашу думку, погано (а іншої думки в нас бути не може), то це означає, що людям у ній так зручніше. І постійна заміна цих людей (уже просто інше покоління прийшло) показує точно такий самий результат. Люди виконують свою роботу не так, як це зручно вам, а як зручно їм. 

Тому що їм гроші платите не ви особисто, а така собі анонімна "держава", це механічний процес. А всі західні кліше про "гроші платників податків" не працюють як метод переконування з тієї ж причини, що податків ніхто платити не хоче, але вимагає, щоб інші платили.

Тобто людей всерйоз чіпати реформами не можна — вони образяться, інших чіпайте, а нас за що? Але інституції — можна. В результаті, реформи цих нещасних інституцій стають схожими на потворні засклення й утеплення балконів у багатоповерхівках. Народні умільці, що виросли на віртуозному добудовуванні радянських дачних будиночків, можуть до наших інституцій присобачити будь-що — і не відпаде. Погано, але ж якось працює?

Але, як згадувалося, в цих людей є високі очікування з приводу країни та своєї долі в ній. Ці очікування мають виправдати якісь політики, які мусять десь знайти багато грошей на народні хотілки, одночасно знижуючи тарифи й ціни. Очікування не виправдовуються, ціни підвищуються, влада грізно й водночас ласкаво дивиться на народ, як на небезпечних душевнохворих, і запобігливо — на кредиторів. Був би у влади хвіст — вона б ним навіть виляла.

Що роблять інституції? Встановлюють правила й стежать за їх виконанням. Тобто стережуть межі дозволеного. Приторговуючи дозволами на порушення меж. 

Але ХХІ століття, принаймні в його євроатлантичному сегменті, прагне до стирання будь-яких меж та граней. До тотальної свободи, гарантованої максимальним наглядом.

Раніше був метод наукового пізнання, що вважався універсальним і для природничих наук, і для гуманітарних. Правила, закони, межі були непорушні, бо їх необхідність доводилася раціоналізмом та логікою.

Потім виявилося, що закони науки відносні, і це рикошетом ударило по гуманітарній сфері. Етика й мораль більше не апелювали до релігій і стали теж відносними й навіть досить туманними категоріями. Світогляд як такий перестав існувати, замінившись плюралізмом приватних суджень. 

І якщо в науці повторюваний експеримент залишився все ж таки стійким критерієм науковості, то в соціальній сфері експерименти щоразу оберталися великим лихом для людей і підсумковим знесмисленням результатів. Тому що, наприклад, на історичних помилках ніхто ніколи не вчився і вчитися не буде. Це культурний міф та заклинання політологів-початківців. Навпаки, люди люблять свої помилки, цінують їх, оплакують і ставлять їм пам'ятники, до яких носять квіти, щоб не забути, як наступного разу програти так само достойно.

Реформування інституцій, побудоване на класичному раціоналізмі, з упевненістю можна назвати диктатурою. Ось Китай, комуністична диктатура, що раціонально оплатила своє нинішнє економічне процвітання десятками мільйонів людських жертв, починаючи з усунення корупційного Гоміньдану та приходу маоїстів до влади.

Реформування інституцій, побудоване на домінанті духовного чинника, етнічної моралі та історичної справедливості, — це, в підсумку, мракобісся. Це Талібан, ІДІЛ, Корпус вартових ісламської революції і закони шаріату Über alles in der Welt.

Ми не намагаємося вирішувати проблему, бо ми самі і є проблема. 

Як мозок — інструмент пізнання — не може пізнати сам себе, так вирішення проблем не може бути знайдене самим джерелом цих проблем.

Поки що очевидно, що сяк-так принаймні працює лише механізм шантажу, коли кредитори обіцяють не дати чергового траншу, якщо не буде зроблено чергового кроку до реформ. За гроші ми, звісно, не те що крок, ми фламенко станцюємо. Але, пам'ятаючи дідів, що вишукано ліпили прибудови до курників, ми й не таке ліпимо нашим західним друзям під виглядом реформ.

У результаті, стався й невпинно збільшується розрив між галюцинаторною реальністю української політики та сучасністю взагалі. 

Ми штучно втримуємо себе у ХХ столітті, бо нічого іншого без втрати ідентичності прийняти не в змозі. Гуманітарні науки стали схожими на богослов'я, а церква, за рівнем конфліктності й інтриг, перестала відрізнятися від політичних партій. Творча еліта нагадує переляканих дітей, що заплуталися в постмодернізмі й шмарклях, а маси цілком комфортно деградують морально й духовно. Ну навіщо їм реформи, коли є Гугл і Сірі?

Деградація не означає зменшення рівня знань. Навпаки, рівень знань сучасної середньої людини вищий, ніж був у наших предків. Але знання зовсім не означає обов'язкової наявності інтелекту. Це не одне й те саме. Інтелект — це основа цілепокладання, планування ресурсів і побудова стратегії досягнення мети. 

Тобто в реформуванні інституцій можуть брати участь (і хотіти самих реформ) лише люди, котрі мають інтелект. Не розум, не знання, а саме — інтелект. Із цим, звісно, катастрофа. Дике невігластво більше не засуджується. Навпаки, воно культивується, заохочується як риса індивідуальності, а система освіти — ну це ж інституція, там же люди, і всі вони хороші. Як у будь-якій іншій інституції. 

"Ducunt volentem fata, nolentem trahunt". Фраза, вперше висловлена грецьким філософом-стоїком Клеанфом, згодом перекладена римським філософом-стоїком Сенекою ("Моральні листи до Луцілія"). Мені більше подобається вільний переклад цього вислову: "Розумних доля веде, а дурнів — тягне". Хоча ось цього останнього слово, "трахунт", можна й не перекладати, і так красиво й зрозуміло.

Клеант був відомим філософом, за однією з версій — його цитує апостол Павло в "Діяннях". Але, на мою думку, важливіше те, що Клеант приблизно до 50 років був кулачним бійцем, античні ж грецькі єдиноборства — заняття дуже жорстке. Що треба робити з дурнями, він знав не з чуток. 

Одне слово, доки нас не потягли реформуватися за комір, є ще час. Ні, не порозумнішати. Це навряд чи. Але можна спробувати не бути дурнями.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво