Самозмовники

Поділитися
Самозмовники
Різноголосі критичні вигуки щодо поведінки нинішньої влади поступово складаються в гармонійні злагоджені звуки оркестру на "Титаніку".

Той факт, що айсберг майбутнього хоча й чималий, але пінопластовий, аж ніяк не скасовує наростання паніки. Макет дуже схожий на оригінал.

Скидається на те, що замовляли і паніку, і айсберг, але підрядники щось наплутали. І паніка вийшла справжньою.

Перше явище, яке спричиняє паніку, - "мир в обмін на території". Байдуже, в які гарні європейські папірці це загортають. І навіть не має значення, що провина й відповідальність за Мінські угоди повністю лежить на попередній владі. Якщо ця колишня влада за "Мінськ" та інші криваві договірняки досі не сидить у в'язниці, то вона в змові з нинішньою. Отака напрошується логіка. Ця теза про мир за будь-яку ціну сприймається як зрада.

Друге явище випливає з попереднього. Між відведенням військ і виведенням військ є принципова різниця.

Одна річ, коли попередній президент напередодні виборів імітував безглузді "переможні наступи", змушуючи скорочувати дистанцію на лінії розмежування іноді до 50 метрів, полегшуючи роботу снайперам противника і як мінімум унеможливлюючи мінометний і артилерійський загороджувальний вогонь.

Зовсім інша - коли говорять про виведення військ на сотні кілометрів у тил. Це означає остаточне визнання воєнної поразки й одну з умов капітуляції. Знову ж, байдуже, в які гарні папірці загортають слово "капітуляція".

Те, як, зрештою, намагаються врегулювати ситуацію представники влади, більше скидається на конкурсний відбір диригентів для оркестру "Титаніка". Невичіткуваність заяв упереміж із не вельми виправданою зарозумілістю й недоладними піяр-спробами здаватися "своїми хлопцями з району" викликають побоювання.

Програну війну ще можна пробачити. Тим паче якщо не при тобі її програли. А ось капітуляцію - ніколи.

Найбільш категоричні й найбільш невичіткувані заяви щодо першого і другого форматів якраз роблять не офіційні представники влади, а казна-хто (включаючи й нас із вами, якщо бути самокритичними).

Вичіткуване - це прийнятне. Неприйнятне - отже невичіткуване. Пояснення, що, мовляв, "невдячний народ не той" і ще більш мерзенні різновиди цього пояснення - то направду маркер політичних лузерів та їхніх підспівувачів-невігласів.

Раніше ми отримували інформацію в перекрученому вигляді, але близькі до керівних тіл журналісти препарували її і подавали у вигідному для спонсорів вигляді.

Громадянське суспільство навчилося робити поправки на вітер, політологи й інші розмовляючі голови в телевізорі надавали багатий матеріял для охочих декодувати урядові сигнали. У підсумку інформація виходила корисною для психічного здоров'я, хоча впливати на її першоджерела й не випадало.

Те, що ми отримуємо тепер, поступово породжує страх перед майбутнім.

Страх - дитя невідомости й невігластва з підгороддя Содому.

Невігластво не є саме по собі якимось особливим недоліком. Людині зовсім не обов'язково знати те, що її у принципі не має стосуватися. Але кожні 18 місяців кількість інформації у світі подвоюється, і нагромадження знань перетворюється на безглузде й трудоємне заняття. Знання застарівають, перш ніж ми встигаємо ними скористатися. Знання про політика - теж.

На порядок зросла агресивність інформаційного простору. Вона агресивна не тільки через фейковість та іншу рукотворність, про яку вже написано чимало.

Це і є прототип справжнього штучного інтелекту, а не казки про гуманне ставлення залізяк до людині. Хоч як ми ізолюємо себе та своїх близьких у надії захистити розум, стосунки й культуру, інформаційні міязми однаково проникають до нас, немов потойбічний туман Стівена Кінга.

Таким чином наша природна обмеженість перетворюється на критичну уразливість. Інстинктивна спроба вдихнути побільше знання з природним бажанням уникнути ядухи призводить до ще більшої інтоксикації організму.

У цій, на жаль, глобальній когнітивній кризі роль держави в підготовці й захисті своїх громадян мала би бути провідною. Але ж - ні.

По-перше, український інформаційний простір найвищою мірою грайливий і кокетливий. Це така вульгарна національна традиція.

На відміну від класичних підходів до описування процесів в інформаційному середовищі, де домінують Йоган Гейзинга, теорія ігор та стратегічні комунікації, українська політична реальність постійно пропонує нам настільні ігри від національного виробника. Щось середнє між "монополією" і "лото" із затертими до невпізнання цифрами.

По-друге, демонстративна змова мовчання молодих представників молодої влади була б доречною і навіть тактично зрозумілою, якби вони не робили це так демонстративно.

Тобто якби вони взагалі мовчали, не зважаючи на будь-що, було б набагато краще. Недруги могли б вільно інтерпретувати це по-своєму, прибічники - по-своєму, і всі були б щасливі. Може, для справи це було б і погано, але для нервів - добре.

Однак функціонал змушує публічних політиків говорити. І от саме з цього місця починається паніка.

По-третє, процес перетворення людини на депутата - явище досить болюче. Кафка позаздрив би. Учора ти ще був яскравим громадянським активістом, зухвалим інтелектуалом, успішним менеджером. Міг нести будь-яку патетичну "пургу" і сам вирішувати - бути тобі сьогодні в телевізорі розумним чи гарним.

Аж раптом лафа закінчилася, і ще навіть імперативний мандат не настав. Тобі в перші дні показали досьє не тільки на тебе, а й на всю країну.

І якщо від хисту пишномовності відняти реальні факти, які знаєш, але на які спиратися вже (безкарно) не можеш, виходять з людей оці самі "начальники паніки" (як казали колись у Кривому Розі).

Суспільство влаштоване так, що йому не потрібні складні відповіді на прості запитання. Понад те: що складніші відповіді, то більше приводів для остраху. У нас так історично склалося й підкріплено гірким досвідом.

Зрозуміло, якісь істеричні теми генерують і утримують у цьому великому просторі штатні й позаштатні прибічники попередньої влади. Дивно, якби цього не було. Але списувати невдоволення виключно на порохоботство можна було ще місяць після виборів, але не зараз. Якщо якась тема, крім старанних пояснень і коментарів, і далі залишається джерелом роздратування і невдоволення, то щось не так із самими поясненнями.

До влади прийшли молоді, успішні люди (що вже само по собі добре з погляду політичної зоології). Їхній успіх є продуктом менеджерського мислення. Такий тип мислення передбачає миттєву реакцію, гнучке реагування на загрози, нестандартні рішення. Передбачає, зрештою, високу конкурентоспроможність.

Що ж до конкурентоспроможности, то ми спостерігаємо вже цілком неозброєним оком люту дружбу й нещадну єдність політичних мажордомів і дворецьких при несміливому ремствуванні слуг. І це теж упевнености не додає.

У менеджерського мислення, за всіх його незаперечних тактичних переваг, є одна істотна вада. Таке мислення за визначенням не є стратегічним. Менеджер називає стратегією суму тактик, яка в короткостроковій перспективі приносить йому виграш. Але будь-яка кількісна послідовність тактичних дій не є стратегією. З гори мишей не зробиш лева.

Додамо сюди ще пострадянську методологічну травму, за якої стратегічним горизонтом планування є максимум три роки.

Попередній політичний режим вибудовував систему управління громадянським суспільством. Не будемо говорити про моральність чи аморальність такого механізму, але він функціонував. Противники цього механізму, які брали активну участь у його ламанні, справедливо вважали його недемократичним і боролися за апгрейд відносин у цивільно-державне партнерство.

Візьмімо, наприклад, сектор національної безпеки. У Сполучених Штатах після атаки терористів на "вежі-близнюки" було ухвалено Патріотичний акт, згідно з яким участь громадянського суспільства в усіх його формах і видах у справі забезпечення національної безпеки (і без того чимала) зросла в десятки разів.

Це не рекрутування службовців у державні структури, як вважають у нас. А саме партнерські відносини, регульовані ухваленим федеральним законодавством США, що постійно оновлюється.

Нинішня українська влада погано розуміє ту обставину, що рекрутування вихідців з громадянського суспільства і комплектування ними органів влади зовсім не є прийнятною формою спілкування з громадянським суспільством.

Це взагалі ніяка не форма спілкування з суспільством. Просто більш-менш вдала спроба вирішити катастрофічну кадрову ситуацію.

Утім, якщо у вас немає стратегії, то з кадрами можна взагалі не заморочуватися. Від зміни місць доданків сума стратегічного становища не зміниться.

Питання лише в тому, звідки саме прискаче біле пухнасте звірятко, зі Сходу чи з Заходу. А може й усім виводком, судячи з того, які схожі звуки лунають, здавалося б, із цілком протилежних сторін.

Підсумуємо ще раз. Ми бачимо судомні спроби різних груп, які на одній хвилі прийшли до влади, наглухо закритися як одне від одного, так і від суспільства.

Ми бачимо, як ці судоми мають тенденцію перейти в конвульсії, що може бути дуже погано для всього опорно-рухового механізму держави. Тобто для нашої з вами особистої безпеки в підсумку.

Спроби виїхати на авторитеті або через спеціяльно найнятих людей теж не дають бажаного результату. Спроби послати всіх подалі або пояснити все самим призводять до протилежного ефекту.

Спроби гратися в складні кадрові ігри з викопними монстрами української політики взагалі приречені на гучний провал, тому що ці хижаки-довгожителі таких ефективних менеджерів десятиліттями на сніданок їли.

Кажуть, що курка з відрубаною головою може пробігти ще скількись там кроків, перш ніж упаде. Так от - це саме той випадок.

В української держави, як і будь-якої іншої, якщо говорити серйозно, не може бути жодних друзів у вигляді інших країн. Дружба народів - це пострадянські вигадки для сентиментальних провінціялів. У нас можуть і мають бути союзники, коли союз включає в себе безумовну і зрозумілу вигоду для союзника. Цю вигоду ми повинні розуміти й забезпечувати на засадах взаємности. А не триматися істеричних вимог безповоротної військової, гуманітарної та правової допомоги в обмін на доморослий політичний фольклор.

Та друзі у влади можуть бути. У вигляді громадянського суспільства.

У жодній країні, де ця зв'язка працює, така взаємодія зовсім не виглядає гармонійною. Подивіться на Ізраїль (який часто ми самі ставимо собі за приклад як зразок країни громадян, котрі вміють ефективно її захищати). Там щойно відбулися вибори, хайп на них вирував нітрохи не менший, ніж у нас. Але тандем влади й суспільства там - працездатна постійно діюча структура, яка захищена основними законами і судовою системою країни. Таких прикладів досить багато.

Якщо влада не розуміє, що її єдиний друг - саме суспільство, а не закордонні дядечки й тітоньки, то така влада - просто купка молодих і талановитих самозмовників, які поводяться так, ніби надивилися голлівудських фільмів. І не має значення, що вони ці фільми можуть дивитися мовою оригіналу. Життя пропонує зовсім інші сценарії, і тим паче інші, ніж мріялося, ролі.

Як казав генерал-дисидент Петро Григоренко, "у підпіллі можна зустріти лише пацюків". Поки ще не пізно повернутися від квазізмов до реальности.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі