Сонце на плацу - Соціум - dt.ua

Сонце на плацу

20 вересня, 17:16 Роздрукувати Випуск №35, 21 вересня-27 вересня

Перед центральним входом на територію Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного зранку почали збиратися люди. Багато людей.

Гуло як у вулику. Настрій — тривожно-піднесений. Перехожі, що йшли повз академію, поглядали на те сходьбище і йшли собі далі — народ уже звик до всіляких зібрань. А до воріт навчального закладу люду підходило й підходило, і невдовзі пройти там можна було лише перейшовши через дорогу — до Стрийського парку. 

У юрбі стояла жіночка років сорока п'яти у святковій сукні кольору молочного шоколаду і з букетом жовтогарячих дрібних соняшників. Вона поглядала то на годинник, то на будівлю академії, то на небо.

— А в Інтернеті писали, що мусить дощ падати. Але погода нівроку, мовила вона ніби сама до себе.

— Та так, і я вчора одно думала, як воно діти присягу складатимуть під дощем, — несподівано відповіла бабця, що стояла поряд.

— Я теж думала, — зітхнула панянка з соняхами. — Колежанці своїй навіть бідкалася. А вона мені — то вже не діти, то офіцери, хай звикають при всякій погоді бути. Що тут скажеш? Та мені однаково свою дитину шкода.

— Та так же ж, — погодилася бабця.

За кілька хвилин до неї швидким кроком підійшла пара — жінка і чоловік. Вона, схожа на вчительку, в скромній сукенці й тоненькому літньому кардигані, він — у військовій формі. Обнялися з бабцею по черзі. Напевно донька із зятем. 

— Мамо, чого ви так рано прийшли? — спитала вчителька.

— А як же ж? — браво відказала бабця, — раптом маршрутка зламається в дорозі чи ще якась холера трапиться, тож я раніше й вийшла. Онук же присягу складає. А то буває раз у житті. Хіба можна спізнитися?

Людей дедалі більшало, вони поглядали то на будівлю академії, то в телефони на годинники.

— Вже час, скоро ворота відкриють, — полетіло з вуст у вуста. 

— Паспорти виймайте, прохід на територію академії тільки за паспортами, — люди почали шпортатися в сумках, барсетках, кишенях...

— І списки гостей складали, — покотилося хвилею в натовпі.

— А якщо я не записався? — почувся стурбований чоловічий голос. — Випадково приїхати вийшло. Що робити? 

— Хто знає. Чекайте. Може, впустять.

— А може, й ні.

— Молодці. Зараз так і треба. А як інакше? Кругом нечисті ворожої вистачає.

— І сумки перевірятимуть.

— І сумки?

— Так. Напевно, аби вибухівку не пронесли. Кажуть, якогось року було таке, що хтось зателефонував прямо на присягу і повідомив про мінування. От і перевіряють. Бо хто зна…

Невдовзі на воротах стали двоє хлопців в одностроях і справді почали перевіряти сумки в кожного охочого потрапити на територію академії. Люди посунули через ворота на плац до переносного металевого паркана. 

— Он, дивіться, "швидка" приїхала, — люди повернули голови до карети швидкої допомоги, що зупинилася недалечко біля воріт під деревами. 

— Може, кому зле? — люди напружились, оглядаючись довкола.

— Та то чергувати. Раптом кому допомога знадобиться. Торік під час присяги двоє дітей знепритомніли, — почулося з натовпу.

— Та так, треба чергувати. Сонце ж так безбожно припікає. 

— Добре, хоч тут затінок.

— А дітям, мабуть, припікає… 

Сонце піднімалося й пекло нещадно. Жодної хмаринки на обрії. Інтернет про дощ безсоромно збрехав. Люди потомилися.

Брава бабця сперлася обома руками на залізний паркан. Ніби аж закуняла. А тут, прямо коло неї, між прутами огорожі протиснулося дівча років п'яти з двома тонесенькими білявими кісками, прикрашеними синьо-жовтими атласними квіточками. 

— А де мама? — спитала дівчинка в літньої жінки, яка, напевно, була її бабусею.

— Он, за цим великим будинком, — відповіла жінка.

— А що там роблять, у тому будинку? — спитала дівчинка.

— Вчать бути хоробрими воїнами, — відповіла бабуся без натяку на пафос. 

— Як тато? — не вгавала дівчинка.

— Так, як тато, — зітхнула жінка. 

Розмову перервали звуки оркестру, що вишикувався перед парадним входом військової академії. Гості примовкли. 

— О, йдуть. Дивись, дивись, наш Тарас! Ойййй… — панянка, котра схожа на вчительку, смикнула за рукав чоловіка-військового. Той, витягнув шию і, примруживши очі, видивлявся сина в строю...

— Бачу я. Бачу!

500 майбутніх офіцерів крокували парадним розрахунком, демонструючи неабиякі досягнення стройової підготовки, — рівнесенькі коробки, гордо підняті голови, чеканні кроки. 

— Гарно ж як, — жінка з соняхами пригорнула до себе квіти обома руками. — І мій он іде. Синочок...

— А я своєї не бачу, — захвилювалася бабуся, яка тримала за руку онуку із синьо-жовтими квітками в кісках. — Казала, в третій коробці йтиме. Немає…

Люди поряд перейнялися: "Може переставили?" — "Не можуть переставити". — "Та все може бути".

— Ой! Є! Йде! Бачу! — жінка заусміхалася і, пригорнувши онуку, показувала їй на шеренгу, в якій крокувала її мама. — Дарусю, он мамця марширує! 

— Тихо, зараз слово казатимуть, — шикнув хтось. — Погано чути.

Але натовп не вгавав: 

— От торік добре було. У мене племінник присягу складав. Поламалося, напевно, щось.

— Та тихіше ви, почути ж хочеться, — вже трохи сердилася бабця, що прийшла на урочистість до онука. Люди навколо примовкли.

— Дякую вам за навчання, за ваш вибір стати офіцером, за готовність стати захисником українського народу, — лунав голос представника керівництва академії. — Закликаю вас завжди бути вірними військовій присязі й своєму конституційному обов'язку. Я вірю у вашу мужність, відвагу, у вашу відданість…

Бабуся уважно дослухалася голосу, що луною котився широким плацом. А як щось недочувала, перепитувала в доньки й зятя.

Інші гості теж вслухалися в промови-привітання, але хвилин за двадцять потомилися.

— Ну і як оце мені маму для дитини сфотографувати, га? — літня жінка підняла телефон над головами, аби хоч так знайти ракурс, з якого буде видно доньку. — Сказала, щоб ми стали навпроти третьої коробки. Стали. Так хлоп же попереду геть її затуляє. Треба нам було десь збоку ставати — по діагоналі. Було б видно.

— Ба, що таке діагональ? — онука підвела оченята до бабусі, Але бабусі було не до пояснень.

— Потім розповім.

— Не забудеш?

— Нє, не забуду. Дивися оно на військових і мамі помахай ручкою.

— Ага, — дівчинка почала завзято вітати воїнів, розмахуючи рученятами.

Нарешті виступи-привітання керівництва-командирів-викладачів-гостей завершилися. На кілька секунд запала тиша. Перед коробками поставили столи, вишикувалися командири. Найурочистіша частина заходу — складання військової присяги молодих офіцерів українському народові — розпочалася.

— А чого вони присягу читають не до нас, а до академії? Вони ж присягають українському народові, — прошепотіла пані з соняхами ніби сама до себе.

— Та так же ж, дивно якось, — підтримала бабця.

— Їм видніше, як треба. У них же все за статутом. Не так що хто як захотів, — вагомо зауважила вчителька. Її чоловік-військовий мовчав.

— Бачу маму! У неї квіточки у волоссі як у мене! Жовті й сині! — скрикнула дівчинка з кісками.

— Ага, гарні. І в неї, і в тебе, — усміхнулася літня жінка.

— А довго ми ще тут стоятимем? — не вгамовувалося дівча.

— Ні, ще трохи. 

Залунав Гімн України. Перші акорди — і серце підстрибнуло до горла, і щось стисло в грудях, і на очі — сльози. Як його витримати ті слова-акорди, коли стільки всього з ними в душі переплелося, і кожне слово, кожна нота торкаються зболілого серця, ніби голками по оголеному нерву. Літня жінка хитнулася, але таки виструнчилася і поклала руку на серце.

— Пігулку дати? — спитала вчителька.

— Вже випила. Дякую, — жінка спробувала усміхнутися. — Все добре.

Гімн відлунав.

— О, і батюшка тут, — прокотилося натовпом. — Рясно так освячує дітей. Молодець. Ой, а на нашу ж не попаде. Її за хлопцями й не видно. Та всім попаде. Ой, гарно ж як окропив. 

— Віку та здоров'я ж вам, отче. В ім'я Отця і Сина і Святого Духа, — дрібно хрестила молодих вояків брава бабця.

— Всьо, зараз знамено заноситимуть, — видихнула літня жінка, а до малої усміхнулася. — Зараз вже можна буде до мами йти. Вітати.

— Урааа! — тихенько ніби проспівало дівча.

Заграв військовий оркестр. Хлопці й дівчата, які щойно присягнули українському народові бути його захисниками, виструнчилися. Хтось став офіцером запасу, бо ще згодиться, хтось — тому що війна, хтось уже чекав наказу, аби прийняти посаду в бойовому підрозділі. Кожному своє. 

Почесна варта урочисто пронесла знамено повз стрій молодих офіцерів. 

— Шановні гості, урочисту церемонію завершено, — прокотилося луною над плацом. — Ви можете привітати офіцерів, які щойно склали військову присягу. 

Люд рушив. Плац академії перетворився на гігантську модель броунівського руху. 

* * *

Жінка з соняхами припала до сина — височезного хлопа, якому ледь сягала до плеча, і щось скоромовкою йому промовляла, ніби даючи якісь вказівки.

— Ну мам, — усміхався він.

— Не мамкай, — ніби сердилася жінка з соняхами, а сама усміхалася й іще міцніше припадала до сина, ніби хотіла набутися з ним подовше.

Раптом хлопець зробив великі очі. 

— Ти? Прийшла?

Перед матір'ю і сином стояла рудоволоса красуня у вишиванці:

— Прийшла.

— Ти ж мала їхати.

— Не поїхала.

— Сонечко моє…

Мить вони просто стояли й дивилися одне на одне. Мить — дівчина зробила крок назустріч. Мить — хлопець пригорнув її. І нехай весь світ зачекає… 

Мати з соняшниками пішла роздивлятися військову техніку на території Академії сухопутних військ…

* * *

— Тарасе, я тобі ось що скажу. Військова присяга має бути одна. На все життя, — урочисто промовляла брава бабця онукові. — Так твій дід казав. І я тобі так кажу. Ще він казав, що, виконуючи свій військовий обов'язок, кожна людина тримає випробування на громадянську й моральну зрілість. Офіцери — особливі люди. Май честь, Тарасе. Дід тобою зараз пишався б.

Вчителька і військовий стояли поряд. Слухали. У бравої бабці в очах забриніли сльози.

— Ох і підступне ж сонце, — старенька нишком зморгнула вологу. 

— Звісно, сонце, мамо, — жінка-вчителька вже шукала в сумочці, — зараз дам валідол.

* * *

— Доню, вітаємо тебе, — жінка з онукою підбігла до усміхненої молодої жінки у військовому однострої.

— Обніми маму, — підштовхнула бабуся дівча. Мала підбігла, обняла маму наскільки сягав її зріст: 

— Ма, ти така гарна! Ти вже хоробрий воїн? — защебетала. — Ти тепер до тата поїдеш?

— Так, — усміхнулася жінка у військовому однострої.

— А як же я? 

— Будеш із бабусею. А ми з татом скоро повернемося. Разом.

— Добре, — усміхнулося дівча. Мамина відповідь її цілком задовольнила. І поки бабуся з мамою щось заклопотано обговорювали, вона знайшла дрібненький шматочок рудої цегли і навприсядки почала щось креслити на асфальті.

— Йой, Дарусю, що тим там малюєш? Тут же не можна! — сплеснула в долоні бабуся.

— Сонце, — відповіло дівча.

Молода жінка в однострої обняла літню жінку, усміхнулася.

Мала, наморщивши носика, старанно виводила цеглинкою руді лінії. І на плацу, серед камуфльованих одностроїв, уже променилося майже рівними промінчиками майже кругле руде сонце.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво