Знак біди

Давно, у перші мої журналістські роки, довелося почути, як працівник обкому партії, зайшовши до редакції напередодні 22 червня, бовкнув: країна, мовляв, на порозі святкування стільки-то-річчя початку війни...

Тоді ми похихикали над недолугим партійцем, а ось тепер (я, напевно, скажу жахливу річ) ця дата великої біди є нині чи не єдиним, що об'єднує пострадянські народи…

Так, не лишилося в нас сьогодні спільних дат, у кожного народу - свої. Розділені політичними переконаннями, національними героями, а тепер, після анексії Криму й агресії Росії, ми вже ніколи, здається, не зберемося за спільним столом. А проте нас досі ще об'єднує день біди! Біди, якої ми за сімдесят вісім років так до кінця й не усвідомили. Соромно, але ж ми навіть не знаємо, скільки тоді втратили. Усе порахувати не спроможемося. Страшно, але досі ще не зібралися поховати їх, полеглих. Скільки ще непохованих лежить по лісах, горах і болотах - від Заполяр'я до Кавказу й Криму, від Долини смерті в М'ясному Бору до Полісся!

Війна не тільки в трагедії останніх її ветеранів, які під кінець життя стали жебраками. Війна в кожному з нас. У нашому вмінні (або невмінні) постійно пам'ятати про той страшній, потворний, протиприродний час, коли рвалися живі зв'язки між людьми, коли людина переставала належати собі, коли вона назавжди прощалася з близькими, коли не встигали ховати вбитих, коли люди пухли від голоду, а діти лишалися сиротами, коли в повітрі чигала смерть і людина ходила по землі, втягнувши від страху голову в плечі… Адже кожен має право прожити стільки, скільки йому відпущено, і ніхто не сміє відмовляти йому в цьому праві - живе народжується, щоб жити.

Гортаю підшивки головної партійної газети республіки "Радянська Україна" і головної комсомольської газети - "Сталинское племя".

Ця доба сформувала особливий тип виконавців - енергійних, дисциплінованих, чесних і позбавлених непотрібної інформації. "Залізна завіса", що відокремила шосту частину суші від решти цивілізації, якраз і давала ідеальну можливість брехати й доводити, що ідеї Леніна-Сталіна перемагають в усьому світі, що зовнішня політика радянської держави - най-наймиролюбніша.

"Радянська Україна", 17 серпня 1939 року. "Становище трудящих у країнах капіталу. В Англії близько трьох мільйонів безробітних. Їм доводиться працювати, інакше голодна смерть. У США економічна криза продовжує поглиблюватися. Кількість безробітних сягає 18 мільйонів, що разом з їхніми сім'ями становить 60–70 мільйонів людей".

"20 серпня. На кордоні з Польщею сконцентровано понад два мільйони фашистських солдатів".

"22 серпня. Запровадження німецької мови в Чехії і Моравії як обов'язкової".

"23 серпня о першій годині дня до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп. 23 серпня о 3 годині 30 хв. по полудні відбулася перша розмова голови Раднаркому й Наркомзаксправ СРСР тов. Молотова з міністром закордонних справ Німеччини паном фон Ріббентропом з питання про укладання пакту про ненапад. Розмова проходила в присутности товариша Сталіна й німецького посла пана Шуленбурга і тривала близько трьох годин. Після перерви о 10 годині вечора розмова поновилася і закінчилася підписанням договору".

"Радянська Україна" від 25 серпня передрукувала статтю з "Правды". "Десятирічний строк договору свідчить про те, що обидві країни виявляють прагнення закріпити мирні відносини між обома країнами на тривалий період часу… Ворожнечі між Німеччиною і СРСР покладено кінець. Братня дружба народів СРСР і Німеччини віднині повинна отримати необхідні умови для свого розвитку й розквіту".

Позачергова четверта сесія Верховної Ради 29 серпня ратифікувала радянсько-німецький договір.

"Берлін. 8 вересня. Щойно отримано повідомлення про те, що доблесні німецькі бронетанкові частини сьогодні об 11 годині 11 хв. увійшли до Варшави".

17 вересня з промовою по радіо виступив Молотов. Він казав про те, що "радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії".

"18 вересня командуючий Українським фронтом командарм 1 рангу Тимошенко і член Військової Ради Українського фронту Хрущов відвідали міста Тернопіль, Теребовля, Підволочиськ. Скрізь їх вітав радісний народ, звільнений від кабали польської шляхти доблесною Червоною Армією і великим Сталіним".

"У всіх містах і селах Західної України, де проходять частини Червоної Армії, населення просить у політруків і червоноармійців портрети вождя трудящих усього світу товариша Сталіна, голови Радянського уряду тов. Молотова і наркома оборони тов. Ворошилова. "Книгокульторг" м. Києва днями відправив на Західну Україну першу партію - один мільйон портретів керівників партії та уряду".

Газета "Радянська Україна" від 6 жовтня 1939 р. На другій шпальті надруковано велику рецензію на книжку Л.Фейхтвангера "Москва, 1937", видану українською і російською мовами. Видатного письменника, історика і філософа Ліона Фейхтвангера запросив особисто Сталін "побачити на власні очі, як проходять процеси над "ворогами народу", і написати про це". Тепер, коли ми знаємо про звірства сталінської репресивної машини, дивують слова письменника, що піддався чарам вождя. Газета наводить рясні цитати з книжки: "Сталін - тип російського селянина і робітника, що піднявся до геніяльности… Сталін - плоть від плоті народу, зберіг зв'язок з робітниками й селянами… Говорить мовою народу. Надзвичайно щирий і скромний, не присвоїв собі ніякого титулу, бере близько до серця долю кожної окремої людини, не дозволяє публічно святкувати день свого народження, близько знає потреби своїх селян і робітників, він сам належить до них…"

Якої ж неймовірної сили набрала тоді влада слів! Слів, які розпоряджалися долями цілих народів, керували життям і смертю… Пам'ятаєте, як на початку перебудови партноменклатура нападала на тих, хто казав про злочинну змову Сталіна з Гітлером. Мовляв, якщо не виявлений секретний протокол - додаток до договору, то змови між ними не було, як не було й поділу Європи. Але ж варто було будь-якій неупередженій людині зазирнути в будь-яку радянську тогочасну газету (усі вони друкували повідомлення ТАРС), щоб побачити, як після підписання договору змінилася сама тональність пропаганди. Не можна було зрозуміти, хто на кого напав - Німеччина на Польщу, чи навпаки. І вже 24 серпня, у день від'їзду Ріббентропа з Москви, газети почали розповідати про тяжке становище трудящих Західної України і Західної Білорусії…

Так, писати правду було не можна. Читаєш газети тих років і щиро жалієш колег, які вважали тоді, як і ми сьогодні, газету - своєю газетою і теж вірили в значущість журналістської роботи, у вагомість друкованого слова. Вони були високими професіоналами, може, навіть більшими, ніж ми. І не їхня провина, що жили в той час і разом з країною зобов'язані були виводити: "Мы кузнецы, и дух наш молод, куем мы счастия ключи…" І кували. Не так ключі, як кайдани. І для тіла, і для духу.

Потім, у період воєнного лихоліття, радянські люди, які кров'ю своєю і горбом здобували перемогу, будуть з особливою теплотою згадувати ці передвоєнні роки, мирне життя з його радощами, трудовими буднями, пам'ятними датами, звершеннями…

"Доповідь тов. М.С.Хрущова на республіканській нараді передовиків сільського господарства УРСР 8 лютого 1940 року".

П'ятдесятиріччя Молотова. Указ про перейменування міста Перм на місто Молотов. Стаття Вишинського про Молотова: "Улюбленець партії і народу".

"24 березня - вибори депутатів до Верховної Ради СРСР від Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей".

"Присвоїти Всесоюзному піонерському табору "Артек" ім'я тов. Молотова".

"Великий Сталін у гостях у червонофлотців крейсера "Червона Україна"… Товариш Сталін підвівся, ласкавим поглядом обвів червонофлотців, які оточували його з усіх боків. М'яка усмішка трохи прорізала його рот. Повільно, ніби в розмові сам на сам з близьким своїм другом, почав говорити товариш Сталін, і кожне його слово глибоко проникало в серце. Якась особлива простота була в цих мудрих словах…"

"Указ про включення Північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР".

"Рада Народних Комісарів СРСР прийняла пропозицію Раднаркому УРСР про спорудження у Львові пам'ятника В.І.Леніну. Закладку пам'ятника вирішено приурочити до річниці визволення трудящих Західної України з польського ярма - 17 вересня цього року. Будівництво пам'ятника має бути закінчене 1942 року".

"Наркомат Оборони СРСР повідомляє: усі 100 відсотків призовників 1940 року вчасно й організовано з'явилися на призовні пункти. Призов пройшов як усенародне свято. Порівняно з минулим роком, радянська молодь стала ще здоровішою, фізично міцнішою".

"За 12 годин нового 1941 року у пологових будинках Києва народилося 26 дівчаток і 20 хлопчиків - нових громадян нашої великої країни".

"Указ про присвоєння Донецькому індустріальному інституту імені Хрущова".

3 лютого 1941 року - 60 років Ворошилову. Віднині шістнадцять міст і селищ, три інститути й Академія Генштабу носитимуть ім'я Ворошилова.

"Про використання курей у боротьбі з буряковим довгоносиком. Постанова ЦК КП(б)У від 1 березня 1941 р.".

"Про випуск Державної позики третьої п'ятирічки. Постанова Раднаркому СРСР від 2 червня 1941 р.".

18 серпня 1940 року урочисто відзначили річницю радянсько-німецького договору, а за півтора місяця газети публікують великі матеріяли про перебування Молотова в Берліні.

"Відвідування Молотовим рейхсмаршала Герінга і заступника Гітлера Гесса".

"Прийом Гітлера на честь Молотова".

"Друга розмова між Гітлером і Молотовим, яка тривала понад три години". На фото - усміхнені обличчя й підпис: "Молотов і Гітлер у новій імперській канцелярії".

"Телеграма: Рейхсканцлеру Німеччини пану Гітлеру. Берлін. Залишаючи кордони Німеччини, прошу Вас, пане Рейхсканцлер, прийняти слова подяки за теплий прийом, влаштований мені в Німеччині. Молотов".

Зрозуміло, читачі тих газет не могли не помітити, що відносини з Німеччиною стають дедалі теплішими.

І справді, з осені 1939 року в СРСР було повністю припинено антифашистську пропаганду. Радянські керівники майже беззастережно виправдовували дії гітлерівської Німеччини як країни, яка нібито зазнала агресії з боку Англії і Франції. Виступаючи на п'ятій сесії Верховної Ради СРСР, Молотов казав: "Відомо, що за останні кілька місяців такі поняття, як "агресія", "агресор", набули нового конкретного змісту. Тепер, якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина перебуває в становищі держави, що прагне якнайшвидшого закінчення війни та миру, а Англія і Франція, які вчора ще ратували проти агресії, стоять за продовження війни і проти укладення миру. Ролі, як бачите, міняються… Не тільки безглуздо, а й злочинно вести війну "за знищення гітлеризму", прикриваючись фальшивим прапором боротьби за "демократію".

Після цієї доповіді Берія навіть дав розпорядження адміністрації ГУЛАГу, яке забороняло охороні таборів називати політичних в'язнів "фашистами". Це розпорядження було скасоване тільки після 22 червня 1941 року. Усім комуністичним партіям розіслали директиву з вимогою згортати боротьбу проти німецьких фашистів (насправді - нацистів).

У той час у радянській пресі часто публікуються виступи Гітлера. Так, 27 лютого 1940 року в "Радянській Україні" і "Сталинском племени" було опубліковано велику промову Гітлера, присвячену 20-й річниці націонал-соціялістичної партії Німеччини.

Улітку 1940 року надруковано повідомлення: "Закінчено встановлення прикордонних знаків на всій протяжності близько 1500 км радянсько-німецького кордону. Усього встановлено 2820 прикордонних стовпів".

"Дружба дорожча за все. Згідно з договором про Дружбу та Співробітництво між СРСР і Німеччиною, а також взаємовигідною Торговельною угодою між двома країнами, Радянський Союз у січні-березні 1941 р. відправив у дружню Німеччину півмільйона пудів зерна, 16 тисяч тонн м'яса…"

Сліпота Сталіна та його оточення була безпрецедентною. Якщо німецьке посольство в Москві систематично скорочувало кількість своїх співробітників, то в радянське посольство в Берліні прибували нові співробітники з сім'ями.

20 червня в Одеському порту шістнадцять німецьких суден раптом вирішили знятися з якоря, чотири з них навіть не почали розвантажуватися. Начальник порту наклав заборону на вихід суден у море і доповів про це в Москву. Наркомзовнішторг доповів Сталіну, Сталін розпорядився зняти заборону, а начальника порту розстріляти. У той самий час радянські кораблі продовжували розвантажуватися в німецьких портах і 22 червня були захоплені як воєнний трофей.

Газета "Сталинское племя" від 22 червня 1941 року була звичайним недільним випуском - літературна сторінка, клуб вихідного дня, поради рибалкам, шахи, кросворд, рецензія на оперу ("головними дійовими особами опери молодого композитора Бориса Мокроусова є сам Василь Іванович, його сподвижник Фурманов, ординарець Петька і чудова кулеметниця Анка"). Є в номері передова стаття "У праці на благо Батьківщини провести літні канікули!". І повідомлення: "Сьогодні відкриття Республіканського стадіону ім. М.С.Хрущова. Розмова з головним інженером будівництва".

Усе в номері було звичайним (він верстався і друкувався напередодні), незвичайними були його читачі. Вони вже стали учасниками ВІЙНИ.

Війна - трагедія народу (ця фраза якихось 30–40 років тому викреслювалася цензурою). Спільне лихо, трагічна раптовість нападу й визначили норму моральної поведінки мільйонів і мільйонів людей. Цю норму не вигадували в урядових верхах і не спускали вниз як наказ. Вона складалася і діяла стихійно, знизу. Насамперед там, де в народній масі, багато разів обдуреній і приниженій, але яка ще вповні не усвідомила державного обману, зберігалися (не були до кінця розтоптані) свої, традиційно народні уявлення про життя - про правду і кривду, про лихо ворожої навали і подвиг, про солдатський обов'язок і військову честь.

Газети почали друкувати повідомлення з фронту.

"Указ про відповідальність за поширення у воєнний час неправдивих чуток, що збуджують тривогу серед населення… За пораженські чутки і розмови про те, що Червона Армія відступає, - від 2 до 5 років в'язниці з конфіскацією майна та позбавлення всіх громадянських прав".

Замість швидких перемог, до яких народ був підготовлений і привчений довоєнним вихованням, на нього впало щось неймовірне. І він мав не просто спостерігати, він мав безпосередньо брати участь у війні, знайти в ній своє місце. Звичайно, і в найтяжчі часи народ вірив у перемогу. Але вища доблесть полягає не в тому, щоб у трагічних обставинах зберегти віру в перемогу, а в тому, щоб побороти себе, подолати розпач, страх і чесно робити свою справу. Відома безліч ситуацій, коли, здавалося, усі надії були вичерпані, але люди мужньо й чесно виконували свій обов'язок.

Письменник Іван Стаднюк, описуючи у своїх книжках цей страшний перший рік війни, розповів мені епізод, свідком якого він був особисто: "Сталося це в Західній Україні 16 липня. Німецькі танки відрізали нам відступ, і наша частина зайняла кругову оборону. Раптом на дорозі з'явилася вантажівка. Вона їхала у наш бік, петляючи, обережно об'їжджаючи ями й вирви. За кермом сидів червоноармієць. Був він без пілотки, марлева пов'язка закривала півголови й обидва ока. У кабіні поруч з ним сидів молодший політрук, синьоокий і чубатий хлопець, майже хлопчисько, руки якого були так щільно забинтовані, що здавалися величезними білими куксами. Молодший політрук кричав, нахилившись до забинтованої голови: "Трохи правіше… Прямо… Так тримати! Ще правіше…" А червоноармієць керував машиною. У кузові сиділи, пригорнувшись до виховательки, дітлахи років семи-десяти. Це були діти з піонерського табору, вивезені з-під носа ворога. Коли машина дісталася, нарешті, наших окопів, перше, що зробив молодший політрук, запитав у виховательки - чи всі діти цілі, а потім… заплакав. Водій з машини не вийшов. Він сказав: "Знайдіть мого тата і скажіть йому, що я не схибив". І знепритомнів. Так він і помер, не опритомнівши, зробивши все, що було в його силах, змусивши своє серце битися доти, доки треба було вести машину. Цим хлопцям не виповнилося й дев'ятнадцяти".

Читаю останні номери "Радянської України" і "Сталинского племени" за 1941 рік.

"17 серпня. Після запеклих боїв наші війська залишили міста Миколаїв і Кривій Ріг".

"20 серпня. Наші війська залишили місто Житомир".

Війна наближалася до Києва. 23 серпня газети вже не вийшли.

З перших днів війни Олександр Довженко був на фронті. І в записники занотовував думки й спостереження про страшне лихо, що спіткало український народ. У записниках є навіть убивча іронія на адресу "батька народів". Про все це безоглядно, відкритим текстом. Неважко уявити долю митця, якби опинився цей "компромат" на столі із зеленим сукном. Адже люди безвісти зникали за безневинний анекдот, необережно кинуту фразу. А на всесвітню популярність сподіватися не доводилося - що більша мішень, то легше в неї влучити. Зрозуміло, чому цей щоденник справді великого сина українського народу побачив світ тільки в незалежній Україні.

От лише деякі записи Олександра Петровича.

"21.VI.1942. Народ мій український чесний, тихий і роботящий, який ніколи в житті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, понівечений, знедолений в арійських катівнях. Болить у мене серце день і ніч".

"12. VII.1942. Розгром Південно-Західного фронту, тобто шостої, двадцять першої, двадцять восьмої і сорокової армій, є одним з найтяжчих ударів по Україні. Тут загинула безліч українців. Український чесний наш народ поніс найтяжчі жертви в цій війні. Боровся чесно, відкрито, безоглядно.

Бідні мої, рідні люди… Честь вам і слава. Краще загинути в бою, ніж агонізувати у жалюгідному животінні другорядного пасинка історії".

"22. VII.1942. Сьогодні повідомляють, що ми втекли з Ворошиловграда. Залишили великі й дорогі укріплення, відновлені шахти, які ми не раз уже руйнували з переляку, хлібні ниви, запаси харчів і майна й надії на повернення наших товстих незграбних наркомів.

Був у Ворошиловграді інститут імені Тараса Шевченка. Звичайно, з викладанням російською мовою, інститут, у якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Інших таких не було й немає у всій Європі".

"14.VIII.1942. Мине ще рік війни. Найстрашніший, найкривавіший і голодний. Загине німецький фашизм, завоювавши всю Європу і нас, до самого Кавказу.

Світ буде здивований нашою силою і міццю, і звитягою.

І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне й огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні втрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому, бо ми ж бо самі є давно вже не нові. Інерція висить на нас, як хвіст у крокодила, і двоєдушність, і брехолюбіє, і величезна відсутність смаку, і підлабузництво потворне... Але народ наш витримає, усіх, абсолютно всіх ворогів своїх переможе, я знаю, я вірю…"

Треба, обов'язково треба щоразу збиратися 22 червня, у цей день спільної біди, на згадку про багато мільйонів жертв, які врятували нас від жахіття фашизму, і перед лицем іще живих героїв зсунути столи і голосно крикнути: "Ура!". І випити чарку, а хто хоче - і другу, і третю. Треба! Розумієте, усе це треба, інакше не будемо людьми. Бо головне, що після смерті лишається від людини, від її справ і подвигів, - пам'ять прийдешніх поколінь. Тобто наша з вами пам'ять.