Спокуси мене до весни… - Бізнес - dt.ua

Спокуси мене до весни…

25 травня, 2018, 17:59 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-1 червня

Сільського населення Хмельниччини за роки незалежності поменшало майже на третину.

Усі ідеологічні суперечки, потрібні чи ні для українців травневі свята, відступають на задній план, коли ці свята наближаються. Бо тоді стає очевидно: навіть якби у святковому календарі їх не було — довелося б придумати. Інакше коли городи посадити? Адже земля для українців — святе. Точніше, власна земля. Не випадково кажуть, що садиби українців-емігрантів у чужих країнах визначити легко: це там, де є городи. Такий от ми хліборобський народ. Тож кілька поспіль вихідних у посівну весняну пору — для нас не розкіш, а майже сакральна необхідність. Уже й вірш про це склали: "Я благаю тебе, не засни, Не проспи отакої нагоди, Ти мене спокуси до весни, Бо весною почнуться городи".

Жарти жартами, та для багатьох наших співвітчизників присадибна ділянка і домашнє господарство були, є і, схоже, ще довго будуть істотним джерелом доходів. Це можновладців можуть утішати наче й пристойні цифри середніх по країні зарплат і пенсій, складені з до непристойності непорівнюваних великих і малих величин. А родина в селі, де ні в тата, ні в мами може не бути постійного місця роботи — бо просто немає робочих місць у "відреформованому" Кучмою й забутому всіма його наступниками українському селі, — нерідко має заробіток тільки з тяжкої щоденної праці на власному обійсті.

На Хмельниччині в селах мешкають 561,4 тис. подолян — майже 43,8% всього населення області. В їхній власності — як особисті підсобні господарства та присадибні ділянки — перебуває 242 тис. га землі. Що характерно, кількість населення в селах краю рік у рік зменшується: порівняно з 2001 р., до прикладу, майже на 148 тис. осіб. А ось кількість землі у власності селян зросла за цей самий період на 30 тис. га. Це пояснюється не лише тим, що земля переходить у спадок і законодавство вже не обмежує ні кількості, ні розміру приватних ділянок, а й зростанням потреби в кожній новій сотці. Адже коли твоє робоче місце — твоє господарство, то його збільшення зазвичай підвищує й доходи.

Присадибні ділянки в українців були завжди. Точніше, в них завжди була земля. Радянська влада усуспільнила її й загнала людей у колгоспи: хтось же мусив цю землю обробляти. Рабська праця з побудови соціалізму тільки через кількадесят років дозволила колгоспникам зводити кінці з кінцями. А доти рятували від голодної смерті лише куці присадибні ділянки та невелике особисте господарство: колгоспникам наділяли по 40 соток землі, сільській інтелігенції — по 10. Цього мусило вистачати на додачу до скупих учительських зарплат і колгоспних трудоднів. Коли ж робочі місця в селах стали на вагу золота, то, щоб вижити, доводиться заводити більше землі і господарства. Між першим і другим — пряма залежність: щоб тримати корову, свиней чи хоча б птицю, потрібно чимось їх годувати. Комбікорми стали золотими; цукрові заводи, де раніше купували для худоби жом на всю зиму, порізані на металобрухт і продані; великі землевласники вирощують лише найприбутковіші культури і не розмінюються на продаж своєї продукції вроздріб. Тож для "людської" худоби залишається старе як світ меню: сіно, буряки, картопля — з власних селянських сіножатей та городів. Ось тільки щоб виростити це все, праці потрібно вкладати все більше і більше.

Чим господарство об'ємніше, тим більше потребує ресурсів. Раніше ці ресурси "позичалися" в колгоспі, — тобто їздовий у вільний від основної роботи час заробляв собі чарку-шкварку та кілька рублів на оранці приватних городів колгоспними кіньми. Та колгоспи розпалися, майно розтягнули. А потреба в тих-таки конях не лише зосталась, а й зросла. Що й казати, кінь у господарстві вельми помічний. Воно, звісно, можна скористатися автом, тракторцем чи мотоблоком, але й на них добрі гроші потрібні, і бензин чи соляра наразі вже непоплатними стали. А коник вівса пожував — і вйо до роботи. Тож коли в 1991 р., до прикладу, поголів'я коней у господарствах населення становило всього 2,7% від усього тодішнього подільського табуна, то через 20 років — 85,2%. А це не мало-не багато — 27 тис. голів.

Власне, селянські господарства багато в чому змушені були замінити колгоспи: святе місце не порожніє. Адже потреба в продукції залишилась, а нинішні великотоварні виробники, на жаль, не розмінюються на потрібні людям, але невигідні їм "дрібниці". Чи ж дивуватися, що частка господарств населення у вирощенні поголів'я худоби та птиці з кожним роком зростає. Якщо порівняти, скажімо, 1991 і 2010 рр., то цифри цього зростання — у відсотках — вражають. Кількість великої рогатої худоби зросла з 20,1% до 70% (у тому числі корів — з 40,9% до 82,5%), свиней — з 34,6% до 73,5%, овець та кіз — із 4,5% до 86% (!). Овець, до речі, раніше подоляни майже не тримали — ні на власних обійстях, ні в колгоспах: отари паслися переважно на прикарпатських і карпатських полонинах та луках. Та чи то лихо, чи попит примусили й на Хмельниччині завести трохи поголів'я — пару тисяч голів усього в 2010 р. І досі на м'ясних прилавках базарів та крамниць баранина — в дефіциті: купують тільки за попередньою домовленістю. Але ж якщо треба — є.

Мало змінилася лише частка птиці: з 60,9% вона зросла до 64,6%. Це пояснюється тим, що в області за ці роки збудовано кілька великих птахофабрик. Вони зайняли свою нішу, диктують ціни і на м'ясо, і на яйця. Проте домашня птиця цілком конкурентоспроможна на ринку. А такий делікатес як м'ясо кролика — то й весь виробляється на домашніх подвір'ях. Втім, як завжди.

Правда, реальність значно песимістичніша, ніж бравурні відсотки. Бо коли рахувати не відсотки, а самі худоб'ячі голови, то їх у людських хлівах, курниках та клітках сьогодні незрівнянно менше, ніж було колись не лише на колгоспних фермах, а й на тих-таки сільських дворах. Істотно, на десятки тисяч, зменшилося все "традиційне" поголів'я. Якщо в 1991 р. в господарствах населення було 234,4 тис. голів ВРХ, то на 1 січня ц.р. залишилося 161,9 тис., у тому числі корів, відповідно, 160, 2 тис. і 107,1 тис. Кількість свиней зменшилася за цей час із 268,6 до 179,7 тис. Птиці — з 3855,4 тис. до 2481,1 тис. Побільшало тільки коней, кіз та овець.

Однак цифри зменшення кількості одних видів домашніх тварин і збільшення інших — непорівнянні. Це й не дивно. Худоба потребує догляду. Догляд у наших малих господарствах — це нескінченна тяжка фізична праця. А населення старіє. Он моя сільська сусідка все життя тримала корову. Одна на всю вулицю, тобто на 25 дворів. Тримала і докоряла всім, хто не тримав, — бо в роки її молодості, розповідала, корова була буквально в кожному сільському обійсті. І на корову теж нарікала — бо вона була нерентабельна, тобто сама себе не утримувала: закупівельні ціни на молоко були низькі, а приведені щороку телятка великого прибутку не давали. "Вже цього року продамо, бо не можу обходити", — обіцяла чоловікові рік у рік останніх літ із десять. Дотримала до своїх 70 років — і зрештою таки продала. Та купила кози. Виправдовується: "Не можу без свого молока". Тож тепер по вулиці вранці трусять на пашу коза з козлом і п'ятеро козенят, а ми, відчиняючи хвіртку, вже не ризикуємо вступити у великий коров'ячий пляцок — хіба що трішки обмастити взуття в дріб козячих екскрементів. Та це ж не збитки — так, дрібниці, сільський антураж.

Змінився і сусідчин город, де колись усі 40 соток були засаджені картоплею. Тепер половину його зайняла посіяна на корм конюшина. Власне, відсутність ринку якісних і доступних кормів та зміна пріоритетів великих землевласників у виробництві основних сільськогосподарських культур примусили і малих землевласників внести корективи у свій совково-картопляний світогляд. Адже в часи Союзу картопля була основною культурою присадибних ділянок. Хоча вирощували її й колективні господарства. На Хмельниччині в 1990 р. співвідношення приватного і колгоспного врожаю "другого хліба", як називають картоплю, становило 668,2 тис. тонн до 386,8 тис. тонн (63,3% до 36,7%). Правда, врожайність на колгоспних полях була вища: 144,9 центнера з га, тоді як на присадибних ділянках — 125 центнерів. У кожному разі, так зафіксувала всюдисуща статистика, — хоч я в житті не бачила, щоби хтось колись важив бульбу на дядьківських городах, аби занести ці дані в якісь документи. Хіба сам дядько рахував відрами, мішками чи ящиками, скільки посадив і скільки викопав.

Сьогодні ж 98% картоплі в області вирощують на приватних земельних ділянках. Як і 94% овочів. Як і, практично, стільки ж фруктів та ягід — у приватних садах і на дачах. Що, власне, логічно, закономірно й зрозуміло. А ось те, що на людських городах наразі вирощують 16,5% загального врожаю зернових — аж 288,4 тис. тонн, — може декого здивувати. Тільки не селян, яким потрібні для утримання великого домашнього господарства і зерно, і солома.

Понад те: якщо в 1990 р. селянам і на думку не могло спасти вирощувати цукровий буряк, то наразі ця досить затратна і в часі, і в праці, і в ресурсах технічна культура прописалась і на їхніх городах. Небагато, проте є. Переважно для власних господарських потреб. Хоча були роки — до прикладу, 2005-й, — коли буряковий клин на обійстях становив до 20% від загальної площі під цією культурою в області. Селяни здавали тоді солодкі корені на цукрові заводи — поки ті ще не визначилися було з сировинними зонами. І сьогодні чимало селянських господарств укладають угоди з великими аграрними підприємствами — на вирощування квасолі, наприклад. Ті забезпечують селян посадковим матеріалом, добривами, гарантують закупівлю врожаю. Також є зв'язки між селянськими господарствами та переробними цехами, які приймають часник, овочі, ягоди і фрукти. Але ці зв'язки поки що зазвичай не сплановані заздалегідь, залежать від спонтанних потреб виробників, — либонь, тому, що самі підприємства переважно молоді й невеликі, ще без усталених ринків збуту і, відповідно, надійних замовників своєї продукції, а відтак і чіткого її асортименту. Це в найближчих до Вінниччини селах сумлінно копають на городах хрін — бо вінницький завод-виробник охоче і за доброю ціною постійно його приймає. А на більшості сільських городів із цим упертим коренем, що лізе скрізь, як кріт, затято борються — правда, без особливого успіху.

Ой, у нас слова "успіх" і "село", взагалі, не те що не поєднуються, а й поряд не стоять. У нашій країні сільська — селянська — робота вважається некваліфікованою і ледь не принизливою, долею безталанних, яким, як казали в радянські часи, судилося тільки бичкам хвости крутити. Дарма що наразі нею зайнята значна частина населення, якій та ж таки держава не дала жодних інших можливостей доречніше та прибутковіше застосувати свої сили і здібності. В результаті, ці люди розраховують виключно на себе. Ось і виїжджають на заробітки в інші країни, залишаючи сиротами малих дітей, старих батьків та руйнуючи власні сім'ї, які, як відомо, є найменшими осередками суспільства. Тож, втрачаючи основу, й суспільство стає крихким. Або ж "тягнуть лямку" тут, удома, — воістину наче "на нашій — не своїй — землі". 

Звісно, дехто, молодший і моторніший, створює свій особистий маленький рай — із санвузлом та душовою кабінкою, бо ж громадських лазень та інших побутових послуг у наших селах і містечках наразі вдень зі свічкою не знайдеш. Але навіть такі міцні господарі не здатні притягти до невеликого села хорошу школу, лікарню, будинок культури. А цих закладів, без яких село втрачає будь-яку перспективу, все меншає — або ж вони маліють, дрібніють і перетворюються на щось маленьке й теж безперспективне. Великі компанії, вітчизняні і міжнародні, що заходять у наші села, не приносять їм ні податків (вони сплачуються за місцем реєстрації), ні надії — тільки доруйновують шляхи. Їх не те що не цікавлять — їм, таке враження, заважають люди, які живуть у цих селах; їх цікавить тільки земля і прибуток від неї. Та українське законодавство дає зелене світло їм, а не українським громадянам, захищати інтереси яких зобов'язане. Децентралізація, на яку чинна українська влада скидає все, за що не хоче платити — медицину, освіту, соцкультпобут тощо, без державної стратегії розвитку кожної з цих сфер, від яких залежить якість життя людини, не може це все не те що розвинути, а й втримати. Чи хоча б без доріг, без яких забуксує найкраща реформа.

Адже людина народжується не для того, щоб тільки тяжко працювати, — а працює для того, щоб гідно жити. А якщо не бачить для цього перспектив, то й найкращі поетичні заклики не допоможуть. Не до спокус і втіх тим, у кого ціла ферма в дворі та гектар городу, а робочий день у всіх членів родини, від малого до старого, — від світанку до смерканку. 

Сільського населення Хмельниччини за роки незалежності поменшало на 209156 осіб. Майже на третину. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво