Щастя без довіри неможливе

Традиційно, мабуть, довіру сприймають як щось інтуїтивне. Тобто або вона виникає тут і зараз і людина очікувано провокує її підтвердження, або її немає і цьому вже не зарадиш.

Існує чимало визначень поняття "довіра". Та якщо проаналізувати більшість із них, то про довіру можна сказати як про інтерес і повагу до суб'єкта або об'єкта, уявлення про потреби, які можуть бути задоволені в результаті взаємодії з ним, емоції від очікувань, їх задоволення і, безумовно, позитивні оцінки - як партнера, так і об'єктів на яких звернена довіра.

Основою для формування довіри є базова довіра. Її чітко описав американський психолог німецького походження Ерік Еріксон. На його думку, довіра є основною внутрішньою настановою особистості. І формується вона саме на основі спілкування матері та дитини. Ступінь довіри залежить від якості отримуваної материнської турботи. Що мається на увазі? Коли дитина отримує все, чого потребує, коли її потреби швидко задовольняються, спілкування з мамою є стільки, скільки маля цього потребує, - то це формує здорову довіру дитини до світу. І ця якість є абсолютно необхідною для повноцінного щасливого життя в майбутньому. Як результат - формується розуміння, що світ це затишне місце, де людям можна довіряти.

Якщо ж у центрі уваги матері не дитина, а механічний догляд за нею, акцент на методах виховання, кар'єра, власні тривоги, тоді в дитини формується недовіра до світу, песимізм, непослідовність, підозрілість і навіть страх. Із цього робимо чіткий висновок, що почуття довіри, яке виникає на першому році життя, є тим фундаментальним психологічним утворенням, від якого істотно залежить психічне здоров'я людини. Це дає їй змогу жити й відчувати задоволення від життя в результаті задоволення власних потреб.

Довіра має не лише передумови для появи, а й свою структуру. І її компоненти краще розкривають поняття довіри в різних площинах.

Когнітивний (пізнаваний, який відповідає пізнанню (когнації) ) компонент складається з уявлень людини про себе, про іншого учасника довірливих стосунків, а також з очікувань, пов'язаних із поведінкою партнера в цих взаєминах. Емоційний компонент характеризується емоційною оцінкою і сторін, і самого процесу взаємодії загалом. А поведінковий включає готовність до певних дій стосовно другого учасника, стосовно себе і певних умов, що склалися. Довіра виникає у внутрішньому світі людини як переживання або як ставлення, але може проявитися лише за допомогою активності.

Зі структури довіри логічно випливає її певна послідовність і значущість. Саме просте співпереживання зароджує довіру. За цим настає взаємодія між людьми. Тобто реалізуються практичні й актуальні на той час вчинки, що якраз демонструють розвиток цього почуття. Є й інший порядок, коли співпереживання не проявляється в конкретних діях. Тоді можна вважати, що воно перейшло у фазу сприяння. І, звісно ж, подальше зростання довіри неможливе без відповідної реакції, коли інша людина вдячністю відповідає на виявлену їй довіру, на причетність і сприяння.

Довіру можна характеризувати по-різному. Іноді ми говоримо про ступінь глибини довіри. Наприклад: "На скільки відсотків можна довіряти словам і вчинкам цієї людини?" Повнота ж довіри у свою чергу визначається рівнем очікувань дій іншої людини. Але цілком точно, що довіра повинна бути мінливою й динамічною. І безумовно має зростати. Це той випадок, коли ми стверджуємо факт виправдання довіри. Але може бути й навпаки - наприклад, коли нас зраджують, що призводить до зникнення довіри взагалі. Довіра має бути вибірковою. Суть цього поняття приховано в змісті того, що одна людина довіряє іншій. Важливою також є безпека, тобто наскільки нешкідливою є відкритість однієї людини перед іншою і чи не буде це використано їй на шкоду.

Серед базових потреб людини є її безпека. Звісно, для різних людей вона має різну цінність. Об'єкти навколо себе кожен наділяє власними смислами, цінностями, які можуть бути реконструйовані, доповнені. Проте хай якими значущими є об'єкти навколо, пріоритетною залишається власна безпека.

З огляду на це, ми можемо сміливо говорити про різновиди довіри, в яких розкривається суть взаємодії і гарантується безпека.

Проаналізуймо їх, а саме - довіру до себе (безумовну), довіру до світу й довіру до людей.

Довіра до себе - це переконаність людини у своїй визначально позитивній внутрішній природі, власній компетентності, значущості, цінності. Вона пов'язана із розширенням можливостей особистості, підвищенням її творчої активності, прагненням шукати опору і джерело підтримки в самій собі. Та чи не найважливіше - вмінням брати відповідальність за своє життя.

Довіру чітко пов'язують із процесом самоактуалізації. Якщо трішки заглибитися в це питання, то слід зазначити, що самоактуалізація вважається метою людського існування. Вона проявляється через усвідомлену діяльність, спрямовану на реалізацію внутрішнього "Я" як такого, котре унікальне й неповторне. Шляхи самоактуалізації дуже індивідуальні, але кожен з них веде до досягнення щастя. І важливим ресурсом самоактуалізації є саме довіра.

Довіра до себе - це впевненість у собі. Це переживання людиною своїх можливостей - як адекватних тим завданням, що перед нею стоять у житті, так і тим, які вона самостійно ставить перед собою. Недостатня упевненість у собі може провокувати надмірний влив оточення, і така людина легко піддаватиметься маніпуляціям. Надмірна впевненість, як інший бік медалі, може призвести до того, що людина абсолютно не зважатиме на думки інших. Ніхто не стверджує, що кожен має постійно відчувати за своєю спиною чиїсь настанови й підштовхування, але врахування досвіду й знань інших може дуже допомогти кожному в його діяльності.

Довіра до світу. Такий вид довіри й довіра до себе мають перебувати в стані рівноваги. Причому динамічної. Довіра до себе пов'язана завжди з довірою до світу. І навпаки. По-іншому не може бути. Розбалансування відбувається, коли людина потрапляє в життєві умови, в яких вимоги оточення й світу розходяться з її цілями, намірами, інтересами, прагненнями та можливостями. І саме в цей момент важливим є акт прийняття рішення про забезпечення цієї рівноваги. Це може відбутися прийняттям умов, які диктує оточення, або підтриманням власних інтересів та бажань на цей час.

Довіра до людей є частиною взаємодії людини зі світом. Проте має свою специфіку. Йдеться про різноманіття стосунків, учасниками яких ми є. Батьківського-дитячі, подружні, дружба, керівник-підлеглий тощо. Довіра завжди передбачає ціннісне ставлення до особистості іншого, засноване на позитивному прогнозуванні її майбутніх вчинків. Коли людина усвідомлює власну цінність, коли усвідомлює свої потреби, фізичні й емоційні межі, коли бере відповідальність за свої емоції, відповідно, так само вона буде ставитися до інших. Відбувається так звана ланцюгова реакція. І це ще раз доводить важливість роботи над собою, процесу самоусвідомлення, результати якого згодом віддзеркалюються у взаємодії з іншими людьми.

Важливо не оминути увагою питання культури довіри. Воно приховує в собі цінності й традиції, накопичені й сформовані впродовж певного історичного періоду. І цей досвід взаємодії як усередині, так і ззовні суспільства утворює чіткі нормативи побудови довірливих стосунків. Є навіть поділ держав на три групи за рівнем довіри. І найвищий рівень довіри закономірно - у державах з високим рівнем економіки й чіткою соціальною структурою. Чому? Тому, що в розвинених державах довіра будується на відчутті безпеки, що в свою чергу живиться якісними ресурсами, такими як хороша стабільна робота, різноманіття соціальних ролей, освіта, сімейні й релігійні цінності.

Довіра, окрім того, що має структуру й різновиди, виконує ще й певні функції. Наприклад, її соціальна функція допомагає людині зробити правильні висновки про значущість об'єкта довіри й оцінити його як безпечний для себе. Довіра адаптує, а саме співвідносить людину зі світом і навпаки. Комунікативна функція допомагає наповнити будь-яке спілкування. Адже без довіри це буде лише трансляцією певного змісту інформації. А розвивальна функція - це можливість "виходити" за межі себе, водночас не вступаючи із собою у протиріччя.

І, нарешті, чи не найактуальніше питання - готовність людини довіряти. Коли ми говоримо про готовність довіряти, то насамперед - мова про емоційну готовність. Вона зазвичай є наслідком певних почуттів - симпатії, дружби, емоційної прихильності. А негативні емоції - злість, розчарування, ворожість, антипатія - заважають зародженню й розвитку довіри.

Запорукою готовності людини довіряти є раціональне сприйняття ситуації та сприйняття ступеня надійності індивіда. За раціональне сприйняття відповідають інтелектуальні здібності людини, її життєвий досвід, цілі, мотивація, а також, що не менш важливо, ступінь упевненості в собі. Відтак можемо вкотре акцентувати на висновку про те, наскільки взаємопов'язані рівень упевненості в собі та рівень прояву довіри, зокрема, до оточення.

Довіра - почуття, феномен, психологічний процес, "запущений" іще в перший рік нашого життя. І ключовим у цьому є те, що, зібравши докупи бажання й зусилля, кожен може завершити процес самоактуалізації і, позбувшись тривожності, здобути цілюще відчуття відповідальності за власну безпеку в цьому прекрасному, багатогранному, несподіваному і неповторному світі.

Довіра - комплексне явище, що є умовою розвитку й зміни. Саме довіра дозволяє людині ризикувати і певною мірою випробовувати себе й довідуватися про щось іще не розкрите в собі. Це не лише миттєва емоція чи незмінне почуття. Довіра - це цінність, при правильному "користуванні" якою ми відкриваємо нові можливості і маємо змогу бути по-справжньому щасливими.