Фізика та метафізика Агатангела Кримського - Історія - dt.ua

Фізика та метафізика Агатангела Кримського

12 липня, 2013, 17:10 Роздрукувати Випуск №26, 12 липня-19 липня

Агатангел Кримський — явище наукове, літературне, політичне, на жаль, недооцінене та практично забуте. Можна сказати, герой цієї оповіді — це європейське явище в житті України, це її європейський менталітет.

Злам ХІХ і ХХ століть позначився появою величезної множини різних мод і пристрастей, серед яких вельми цікава орієнталістика — напрям, який мав обслуговувати європейські колонізаторські амбіції на Сході, але поступово став цілком самодостатньою наукою. В Російській імперії, а потім уже в радянській Україні в цій площині плідно працював Агатангел Кримський, людина трагічної долі.

Майбутній науковець народився 3 (15) січня 1871 року в місті Володимир-Волинський у великій родині — у нього було дві сестри: Анна (Ганя, як її називав Агатангел), і Марія (Маша), а також брат Юхим (Сіма). Найбільш теплі стосунки сформувалися у Агатангела, як можна судити з листів, із батьком Юхимом Степановичем, Машою і Сімой.

Окремий розділ життя А.Кримського — це взаємини з матір'ю Аделаїдою Аркадіївною, які, мабуть, особливо гостро позначилися на його психіці і подальшому житті. З величезного пласту епістолярної спадщини вченого, яка барвисто описує життя і душевні трагедії свого автора, не залишилося жодного листа матері. Він рідко згадував її, практично ніколи не передавав вітань. Цікаве відображення знайшов образ матері в його романі "Андрій Лаговський" (1904—1919). Про те, що цей роман — душевне одкровення А.Кримського, повна проекція його життя і його метафізичних пошуків, можна говорити цілком впевнено. Дослідниця життя орієнталіста Соломія Павличко зазначала, що Лаговський — alter ego свого творця. 

У романі А.Кримський (літературний псевдонім – А.Хванько) дає пояснення власним стосункам із матір'ю. Головного героя дратує материна грубість та неотесаність, дратує, що вона промишляє лихварством і крутиться в панських будинках, де навіть не знають її ім'я-по батькові. Лаговський прощає матір наприкінці роману, але цей ідеал виявився недосяжним для самого Кримського.

Походження Агатангела Кримського, найімовірніше, відіграло не останню роль у виборі професії, а професія істотно вплинула на самоідентифікацію. У своїх ранніх автобіографіях А.Кримський старанно ретушує історію сім'ї. В листах до професора Омеляна Огоновського чи до Івана Франка у 1890-х роках видно, що він соромиться свого татарського походження. Лише другові Борису Грінченку  вельми неохоче зізнається, що має східне коріння.

Зрозуміло, Кримський знав про свою східну кров ("обличчя орієнтального типу", як писав Омелян Пріцак, учень і біограф), адже він сам вимагав від батька вести нотатки про історію сім'ї. Звідки ж така зневага до власної біографії? Причина, ймовірно, криється, хоч як це парадоксально, в орієнталізмі ХІХ століття. Кримський набирався знань про Схід в епоху неделікатного колонізаторства і цілком конкретної споживчої місії Європи в країнах, ставлення до народів яких було як до варварів. Схід, звичайно, заслуговував на певну інтелігентну поблажливість, але загалом вважався чимось другосортним. 

Додати до цього ще й фізичну тендітність, кволість, недорозвиненість, словом, відверту хворобливість, і отримаємо гербарій комплексів. Кримський писав про себе, що він повільно ріс, часто хворів, через що терпів знущання однолітків. У дорослому віці Кримський постійно скаржився на психози і неврози, на сліпоту і жив у постійному передчутті скорого кінця. 

Наука стала для Кримського точно саркофаг, в якому він міг відчувати свою повноцінність. Спочатку він навчається у Звенигородці (1876—1881), куди сім'я переїхала ще в дошкільні роки майбутнього вченого. Після протогімназіі в Острозі (1881-1884) та Другої київської гімназії (1884—1885) Кримський вступає до знаменитої Колегії Павла Галагана (1885—1889). Колегія стала для нього духовним, академічним і психологічним ліфтом у життя. У ній він зіткнувся і зі стигматизацією, й із педагогічним самодурством. Але саме в Колегії Кримський вивчає мови і, що більш цікаво, знайомиться з поглядами Михайла Драгоманова — пізніше одним з головних розчарувань життя вченого.

Можна говорити, що до моменту закінчення Колегії, обвішаний хворобами, стресами і роздвоєннями, Кримський вже дозрів в анатомічному і соціальному смислах. 

Він стає студентом Лазарєвського університету східних мов у Москві (1889—1892). Після закінчення залишається на кафедрі арабської філології. У 1892—1896 роках навчається на історико-філологічному факультеті Московського університету. У 1896 році після успішного складання магістерських іспитів молодого вченого відправляють на рік до Сирії та Лівану для оволодіння практичними мовними навичками, і ще на рік в один із європейських університетів. До Європи Кримський не потрапляє, зволівши залишитися на Сході. 

Тяжкі дитячі переживання, незадоволений комплекс Едіпа, ранні життєві розчарування вирощують у молодій людині цілу низку суперечностей.

Перша з них: поет і вчений. Чуттєвість, мабуть, переважала в Кримському над логікою. У своїй науковій практиці він віддавав перевагу вивченню культурних спадщин тих чи інших народів, добре розумівся на театрі і літературі. Його герой Лаговський — математик за професією, але він видає в собі похмурого естета, романтика та філософа-шукача сенсу буття. 

З цієї суперечності цілком очевидна самотність ученого. Роман весь пронизаний одинацькими гризотами автора: в будинку матері він "нервується самотою", в Туапсе "серце йому вколола самота" і під час хвороби "знов самота". Самотність Кримського іде насамперед від його недуг: він боїться бути тягарем і водночас шукає собі патронатів. Через постійні внутрішні шукання він часто переживав несподівані метаморфози.

Ще одна суперечність: чоловіки і жінки в житті Кримського. Складні взаємини з матір'ю залишили відбиток у розумінні вченим ролі жінки в його побуті. Соломія Павличко говорила про жінконенависництво й гомосексуалізм Кримського. У цьому контексті цікавий один епізод із його життя. Перебуваючи у Лівані, Кримський познайомився з Марією Каменською, якій він освідчився, але дістав рішучу відмову. Навряд чи цю історію можна назвати любовною — молоді люди були знайомі всього кілька місяців, а їхні стосунки мали форму невинних прогулянок Бейрутом. Але після цього випадку серйозних захоплень жінками в житті Кримського не спостерігалося. Проте йому потрібна була любов — чесна і глибока, здатна на дружбу, на розуміння, на співчуття. Він знаходив її в оточенні чоловіків — це видно з роману і це випливає з його життя. Безперечно, є в цьому щось латентногомосексуальне, але однозначно — на рівні загальної прихильності, а не еротики.

Зі своєї подорожі на Схід Кримський привіз цілий літературний архів. Деякі з його оповідань, віршів, перекладів були опубліковані ще під час його відсутності, деякі чекали на милість свого творця — Кримський часто зазначав, що сам він невисокої думки про свої письменницькі таланти. Втім, в українському культурному середовищі цю людину вже знали.

Повернення Кримського до Російської імперії ознаменувало новий етап у його житті. Він уже володіє щонайменше 16 мовами (за іншими даними, 30 і навіть 60!), викладає в університеті, пише наукові роботи. 

Поряд із цим — українське життя ученого. Ще під час навчання в Колегії у нього з'явився інтерес до політичного й інтелектуального середовища Києва, що зберігався і надалі: листування з українською елітою, написання статей до українських видань, вивчення української мови.

Саме тому повернення Кримського до України в 1918 році було не авантюрною пригодою, а пересадкою у благодатний політичний та ідеологічний грунт. Після 1918 року професор кардинально змінює своє життя.

Ще до свого повернення до Києва Кримський встиг пережити важку історію звад із Драгомановим через національне питання. Ліберал Драгоманов не був готовий до націоналізму галицького зразка, а от Кримський під впливом Франка і Грінченка вимагав від інтелігенції саме такої ідеології. Але ці проблеми були тільки своєрідною прелюдією до всього того, що чекало на Кримського в Києві після 1918 року. Гетьман Павло Скоропадський запропонував відкрити Академію наук в Україні. Кримський – неодмінний секретар та один із перших академіків.

Професор стає затворником, спілкуючись тільки з родичами, сестрами Черняхівськими, Кривенко-Косачами, родиною Миколи Василенка та його дружини Наталії Полонської-Василенко. Пізніше близьким другом стає Сергій Єфремов. Наталія Полонська-Василенко згадує: "Будуванню Академії він присвятив усе своє життя, весь час фактично керував нею. Недурно в Києві шуткували, що Академія не Українська, а "Кримська".

У 1924 році до України з еміграції повертається Михайло Грушевський. Відомий історик проігнорував запрошення Вернадського творити українську науку у 1918 році, а після повернення почав робити некоректні випади у бік Кримського та Єфремова. Вони сварилися мало не щодня…

У тому ж 1924 році друга Кримського Миколу Василенка звинуватили у сфабрикованій ОДПУ справі "Київського обласного центру дій". Вчений допомагає Наталії Полонській-Василенко влаштуватися на позаштатну роботу, підтримує її та інших науковців. У період встановлення в Україні радянської влади він і Єфремов відчайдушно кидалися на амбразуру, воюючи з бюрократією і підтримуючи спроможність Академії.

У професора слабке здоров'я, прогресує сліпота і неврози, посилені бідністю і постійними проблемами в Академії. Кримський шукає собі помічника — секретаря і коректора — і знаходить студента Миколу Левченка, талановитого вихідця з простої сім'ї, як і Кримський колись. Пізніше він стає пасинком професора.

У 1929 році — "справа СВУ", в результаті якої заарештовують Єфремова і Левченка. Названий син повертається додому, але тяжко захворює. А.Кримський упевнений, що спокійне життя у Звенигородці у Аделаїди Аркадіївни поліпшить самопочуття Миколи, але, ймовірно, психічна хвороба виявилася завеликим тягарем для юного Левченка — за кілька днів після приїзду він вкорочує собі віку. Зі спогадів Полонської-Василенко: "Горе Кримського не знало меж. Його рятувала тільки віра. Він ходив до церкви, замовляв панахиди…Час минав у безнадійній самотності."

В цей час робота Кримського в Академії — ходіння по краю прірви. За ним стежать співробітники НКВС, хоч він і намагається співпрацювати з режимом. Згодом його проголошують неблагонадійним і відсторонюють від справ. 

1939-й приніс об'єднання України, хоч і під важкою рукою Сталіна. На той час професор уже ледве зводив кінці з кінцями, хоч до Львова на сесію Академії наук їхав як перша особа, і був щиро захоплений цим.

1941-й приніс нове лихо — розпочалася війна. А.Кримський писав до Полонської-Василенко зі Звенигородки, просячи подбати про його архіви. Пізніше за ним приїхало авто нібито забрати до Києва, але ні до Києва, ні до Уфи він не доїхав. Після цього слід ученого загубився, і тривалий час не було нічого відомо про його подальшу долю. Зникнення Кримського цілком вписалося в обставини епохи. З розсекречених пізніше архівів НКВС стало відомо, що вченого судили в 1941 році по справі СВУ. Він загинув у тюремній лікарні 25 січня 1942 року в місті Кустанай (Казахстан).

Справу орієнталіста продовжили його учні, серед яких — Омелян Пріцак. У 1991 році за його ініціативи на базі Академії наук було створено Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського. 

***

Агатангел Кримський прожив довге і небанальне життя. Бібліографічний покажчик праць ученого вражає уяву сучасних дослідників. Історик, сходознавець, етнограф, перекладач, філолог, мовознавець, культуролог, літературний і театральний критик, викладач, письменник, громадський діяч — ця матриця життя важко лягає на стандартне уявлення про можливості людини, але вона існувала і сьогодні потребує осягнення. 

Агатангел Кримський — явище наукове, літературне, політичне, на жаль, недооцінене та практично забуте. Можна сказати, герой цієї оповіді — це європейське явище в житті України, це її європейський менталітет. Учений був наділений не лише західним підходом до всього того, до чого застосовував свій інтелект, а і власне західним інтелектом, західним способом мислення. Він був просякнутий європейським настроєм і підходом до життя, європейськими занепадництвом, сентименталізмом, романтизмом і орієнталізмом. Чи варто говорити про те, чому саме цей менталітет заслуговує на пильне осягнення?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво