Інформаційна громадянська війна — Україна зазнає інформаційного впливу від інших країн - Внутрішня політика - dt.ua

Культурні згарища інформаційної війни

21 січня, 12:33 Роздрукувати Випуск №1278, 18 січня-24 січня

Найбільш вибухонебезпечним чинником громадянського конфлікту є культура.

Україна зазнає інформаційного впливу © https://zn.ua

"Вершина всіх зол — це перемога в громадянській війні". 

Цицерон

Ми перебуваємо у стані інформаційної громадянської війни.

У громадянських війнах протиборчі сторони зі страшною силою бажають своїй країні найкращого. Саме своїй, а не сусідській. (Тому війна з московськими найманцями громадянською не є за визначенням.) Верховні правителі сторін (у цій своїй країні) та їхні камарильї можуть бути досить цинічними. Але масова участь громадян — щира й досить самовіддана.

Звісно, кожна зі сторін наділяє громадянськістю виключно себе, а протилежну вважає безкультурною потолоччю без роду-племені. Під громадянськістю тут розуміємо не конституційну норму, а таку собі сукупність морально-етичних уявлень, звичаїв, традицій та забобонів.

Ця сукупність (на відміну від норми Основного Закону та підзаконних актів, які говорять про громадянство) найвищою мірою конфліктна. Вона зіткана з суперечностей. І це саме те, що робить її предметом яскравих безглуздих публічних дискусій, доки одна зі сторін не втомиться (або почне програвати) і перетворить суперечку на конфлікт, сподіваючись перекричати або перестріляти противника.

Ми роками говорили й говоримо про неослабну інформаційну агресію з боку Росії, і це правда. Хоча, якщо вже говорити метафорами війни, викриття цієї агресії будуються переважно на тому, що сам противник захотів показати. Кремль своїх намірів не приховує. Пом'якшити їх, швидше, намагаються наші союзники в ЄС. І, судячи з новин про майбутню стратегію національної безпеки, багато в цьому досягли.

Інформаційного впливу Україна зазнає і з Заходу, досить сильного й досить давно. Те, що це вилізло вже геть безстидно (й триває) в розбірках демократів та республіканців (починаючи з "Бурісми"), означає тільки, що на нас взагалі можна більше не зважати.

Ні щодо Росії, ні щодо Заходу немає політичної волі й зовнішнього дозволу на якісь активні дії в інформаційній сфері. І не було. Всі ці імітаційні пропагандистські волання попередньої влади і багатозначне напружене сопіння нинішньої мають однакову нульову ефективність у контексті захисту національних інтересів у сфері інформаційної безпеки. Ось така картинка на зовнішніх фронтах, де нас усі мають, а ми все кріпнемо.

На тлі цього оглушливого нейтралітету й високопацифістської договороспроможності справжня інформаційна війна розгортається між громадянами країни.

Як я казав на початку, особливість громадянської війни в тому, що обидві сторони винятково добре знають, що таке національна ідея України і в чому вона полягає. До цього зазвичай додається поіменний список ворогів цієї ідеї, починаючи з перших осіб країни. Нинішніх чи колишніх перших — це вже залежить від сторони конфлікту.

Оскільки громадянський конфлікт високодуховний, а тому особливо руйнівний, я хочу звернути увагу на культуру як на найбільш вибухонебезпечний чинник цього конфлікту.

Але спочатку кілька уточнень. Культура — це код, набір правил, які прописують людині певну поведінку. Діяльність, пізнання і творчість впливають на цю поведінку, яка, своєю чергою, виробляє продукти культури. Зверніть увагу: діяльність і вчинки теж можуть бути продуктом.

Поведінка людини визначається доцільністю. Чимало того, що ми звикли вважати вродженим людським, — предмет виховання й навчання і без постійної підтримки просто зникає з соціуму.

Оскільки наше національне мислення, за сумою історичних причин, ретроспективне, ми надаємо особливого значення історичній пам'яті, деяким аспектам релігійного життя, родоплемінним архетипам справедливості та честі, принципу таліона. Ми не розрізняємо свободу і волю, правду і справедливість, порядок і законність. Це причини, з яких культура сьогодні є надважливим, але цілком дискримінованим елементом національної безпеки.

Культура — субдомен інформаційного простору й невичерпна ресурсна база інформаційних та психологічних операцій військових і політичних ворогів України. Про зовнішній чинник цієї війни (певна річ, зі східного боку) було написано досить багато, і, загалом, досить змістовно. Чому вся ця писанина дуже різними мовами жодним чином не вплинула на реальну політику, частково сказано вище. Однак тему було проаналізовано, всі (включно з противником) отримали задоволення. Ну і все. Або майже все.

Із посиленням європейської пацифікації України, за аналогією, як вогнепальна зброя й боєприпаси з фронту створили свій "чорний ринок" усередині країни, інформаційна зброя гуртом і вроздріб розійшлася по олігархах, партіях, фракціях, спеціально найнятих людях та просто "корисних ідіотах".

Міфодизайн історії. Кожна з наших сторін достеменно знає всю історичну правду, і тільки вона береже національну пам'ять. Результатом цього є необоротне руйнування всіх соціально прийнятних моделей поведінки.

Зазвичай, якщо говорити про традиційну культуру, поведінкові моделі тяжіють до усереднення, до медіани, на користь групової співпраці і поліпшення властивостей виживання групи. Торгівля (як основа побутової етики) завжди передбачала підсумковий компроміс, але культура (спочатку у формі релігії) позначала його кордони, межі допустимого. Процес, який не вчора розпочався, — це десакралізація культури як поведінки. Права і свободи дали можливість змінювати ці межі будь-як. І це нормально, доки не торкається прав та свобод іншого.

Сьогодні під прапором лібералізму ставиться питання про недопустимість взагалі будь-яких кордонів у будь-яких групах. Будь-яка система цінностей негайно піддається критиці насамперед за саму спробу системності.

Зворотний бік цієї медалі — культурне сектантство. Цінності музейної значущості (тобто значущі виключно для свого часу) оголошуються сьогодні сакральними саме через їхню повну неактуальність і незастосовність. Жерці цієї сакральності щоденно здійснюють інформаційні жертвоприношення на вершинах своїх пірамід Маслоу такі щедрі, що ацтеки позаздрили б.

Загальна десакралізація культури і культурне сектантство — це два протилежні напрями, які створюють сприятливі обставини для деструктивної соціальної поведінки.

Уточню:

1. Інформаційні атаки вірусного характеру з культурним контентом противник використовує як операції інформаційного прикриття ("операції під чужим прапором", операції "керованого хаосу") для досягнення політичних і економічних цілей. Використання цих прийомів у внутрішньополітичній інформаційній війні вже стало масовим явищем, переставши бути виключно російською розвагою. Але все звично пояснюється виключно нею.

2. Використання "корисних ідіотів" у таких операціях із культурним контентом стало максимально рентабельним і ефективним для реалізації задумів ворога.

У ролі "корисних ідіотів" однаковою мірою виступають як неодержавники, що не дуже розуміють, як їм з усім цим криптоспадком розібратися (і чи треба взагалі), так і вогнедишні на будь-яке культурне апчхи "триклятої зелені" стародержавники.

3. В умовах розростання світової гібридної війни Україна повинна досліджувати компонент культури з погляду і в контексті загальної оперативної обстановки у сфері національної безпеки. Але ні.

Це зовсім не означає, що в цій сфері нічого не робиться, — мене особисто надихає зачищення всіляких нахлібниць, юродивих та жебраків від культури. Хоч у цій частині якась хунта завелася. Але безпека юридично не потрапляє в зону відповідальності Мінкульту, — це інші дяді й тьоті. Про те, як і що вони насправді "убезпечують", — теж чимало справедливих стогонів. Але це все, включно з Мінкультом, — лише інструменти політичної волі з виконання і захисту Основного Закону.

І тут у нас виявляється повна "сліпа пляма" у вищому політичному зорі. (Про РНБО та інші органи, які покликані бути "окулярами" цього зору, проте стрімко атрофуються, не писав уже тільки ледачий).

Спроби технічно контролювати розповсюдження інформації, оперативно її кваліфікувати, встановлювати авторство та наміри видаються малопродуктивними. Це як намагатися розрізати струмінь води ножицями. Постійно з'являються нові технічні засоби і способи масової комунікації, їхня мережева взаємодія набуває рис штучного інтелекту. Можна говорити назагал про шкідливість цього процесу, але, доки він приносить комусь задоволення і прибуток, в умовах демократії це — неконтрольовано.

Приблизно кожних тринадцять місяців кількість інформації у світі подвоюється. Це означає подвоєну девальвацію тієї ж кількості інформації. Її цінність стає від'ємною величиною. В сучасному світі правильне рішення, прийняте із запізненням, є помилкою.

Комунікативні обставини такі, що масова інформація завжди бореться за сприйняття в актуальній системі координат. Якими-завгодно шляхами. Масова інформація одночасно стає і тупішою, і шкідливішою з вищезазначених причин, як фейкові харчові добавки та ліки.

А ось вибіркова (таргетована) інформація якраз бореться за сприйняття в міфологічній системі координат. Вона вражає досі ще чутливі місця в індивідуальному й груповому сприйнятті.

Вибіркова інформація у своїй конкурентній стратегії апелює до культурних трендів. Саме до тих, що їх частина людей (з власних причин) вважає священними. Ці тренди (ніби обереги від іншої, шкідливої інформації) марні, як усяке вірування. Але тому ж і незнищенні.

Культурні "підривники" найшвидше "підривають" емоції соціальних груп, і запобігти такому пірокінезу після спрацьовування "підривника" вже неможливо. Причина цього — ще й відомі соціально-демографічні обставини. А саме — стрімке старіння населення. Депопуляція — зниження народжуваності, смертність, еміграція. Загальна психічна регресія — старші хочуть, "щоб усе було як раніше", молоді ведуться на казки про минуле.

Ми маємо справу зі старіючим і досить примхливим населенням, яке володіє (переважно) непотрібними знаннями про життя, поповнюючи їх (у кращому разі) через гугл-освіту. А взагалі — через телевізор, що показує людей, які розмовляють із людьми, котрі вміють гуглити. Вони легко керуються будь-яким скандалом з участю культурних трендів, тому що це підвищує їхню самооцінку і ніби дозволяє доторкнутися до вічних цінностей.

Партійно-політичні обставини українського життя — тема трагікомічна, і тому благодатна для спекуляцій більше, ніж будь-коли. Політизація й партіїзація культурного простору не дозволяє розірвати сьогодні країну з дуже банальної причини — через жадібність головних дійових осіб, які не звикли для політики використовувати приватні кошти. А кріпаки від них порозбігалися. Це добра новина. Погана — слабкість нормативно-правової бази у сфері культурної політики і (особливо) у сфері інформування про цю політику.

"Мінстець", попри всі нюанси його виникнення й діяльності, все ж таки передбачався як орган, що заповнює цю прогалину. Його урочиста ліквідація, очевидно, передбачала, що натомість із подвоєною силою запрацюють раніше лінькуваті суміжники на чолі з новими начальниками. Але чомусь ніхто не зрадів додатковій роботі за ті самі гроші, а інформаційні волонтери, як більш чутлива частина громадянського суспільства, розбіглися ще раніше.

У тактичному вимірі все це означає, що календар культурних подій і свят цілком може трактуватися кожною зі сторін як план підступних задумів противника. Кожен же буде зазіхати й захищати, очищати і плямувати, спотворювати і повертати.

Найближча критична дата головної битви всіх з усіма — традиційно 9 березня. Це аж ніяк не скасовує дрібних сутичок по всьому інформаційному внутрішньому фронті. Ймовірні й позапланові гарячі схватки, наприклад з приводу можливих нових законодавчих актів або указів, причому будь-яких.

Усе, що відбуватиметься з живими діячами культури, незалежно від їхнього реального масштабу впливу, миттєво не тільки розділить аудиторію на прибічників і противників будь-якої оцінки, але й припише цим фігурам усе святе і все порочне одночасно.

І це ще якось відступили, слава Богу, на другий і третій план міжцерковні війни. Зникли з телеекранів політики-"підсвічники", що прикрашали своїми пісними пиками храмові свята. Але не факт, що тема не повернеться.

На культурі, на жаль, не можна написати: "Обережно, міни!". Хоча б тому, що наша людина обов'язково попробує, як пробує пальцем свіжопофарбовану лаву. Є в нас таке незнищенне прагнення до прекрасного. Але якщо десь рвоне, то хоч не біжіть стрімголов подивитися, в чому там річ. Вас, таких прудких, уже чекають.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Тарас Максим'як Тарас Максим'як 22 січня, 21:33 Покальчук останнім часом насторожує своєю примиренською позицією, чи, скоріше, спробою зайняти місце "мудреця у башті зі слонової кості". От він пише: "Кожна з наших сторін достеменно знає всю історичну правду, і тільки вона береже національну пам'ять." Дурня повна! Малороси-совки не бережуть національну пам'ять! Вони нав'язують Україні пам'ять Расєї, пам'ять СССР! Їх корчить від самого лиш словосполучення "національна пам'ять". Вони воліють говорити про "єдіний народ", єзуїтськи умовчуючи, що це за народ. Вони волають "нє нада раздєлять народ", і, схоже, п.Покальчук з цим погоджується! згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №1282, 15 лютого-21 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво