Про майбутнє українських міст

У світовій перспективі - великі міста: у містах-мільйонниках на 2015 рік проживав кожен четвертий землянин (22,884%). За прогнозами, на кінець ХХІ століття 85% населення Землі будуть містянами, а до 2030 року в світі налічуватиметься 41 міська агломерація з населенням понад 10 млн.

У розвинутих країнах, які об'єднані в Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР, англ. - Organization for Economic Co-operation and Development), виробляється 2/3 світових матеріальних цінностей, і частка міського населення в них становить 70–80%. Отже, міста продукують, розростаються, переростають в агломерації, останні зливаються з іншими й утворюють т. зв. мегарегіони, які є драйверами економічного зростання.

Популярний нині в українському політикумі мем "децентралізація" відноситься лише до третини населення України - сільського, саме там відбувається активний процес об'єднання громад. Натомість навколо міст, особливо великих, - жодних зрушень. Там повним ходом ідуть зовсім інші процеси - формування агломерацій, себто економічне, соціальне, культурне взаємопроникнення різних за статусом громад, які, проте, залишаються незалежними самоврядними одиницями. Іншим боком цієї незалежності є "громадський" егоїзм, який створює величезні проблеми сусіднім громадам, про що DT.UA вже писало. Для розуміння цих процесів слід починати ab ovo.

Чому і як
виникали й росли міста?

Перші міста виникли вісім тисяч років тому як результат Неолітичної революції - розділення рослинництва і скотарства. Зростання продуктивності сільського господарства, коли в результаті спеціалізації виробництво харчових продуктів перевищило поріг, необхідний для підтримання життєдіяльності виробника та його сім'ї, призвело до виникнення товарообміну, а відтак - центрів торгівлі - міст, де населення не займалося сільськогосподарським виробництвом.

Факторами, що обмежували зростання міст, були наявність водопостачання і (не смійтеся!)… каналізації. Саме завдяки вирішенню проблем питної води та відведення фекалій й піднявся Давній Рим як величне місто. Рівень урбанізації в Римській імперії становив 10%, а в тій частині, на території якої розташована сучасна Італія, - 30%. В наступні віки міста розросталися по всьому світу, але ніде рівень урбанізації не був таким високим, як у Давньому Римі.

В усьому світі зміни рівня урбанізації збігалися з розквітом або падінням тієї чи іншої культури. Вибухоподібного характеру урбанізаційні процеси набули з початком Індустріальної революції, що стартувала у Великій Британії.

Під час першої хвилі урбанізації в розвинутих країнах сформувався сучасний панівний стиль життя. Станом на 1950 рік рівень урбанізації в розвинутих країнах перевищував 50%.

Особливо яскраво урбанізаційні процеси проявилися в розвитку Лондона. Столиця світової імперії вже 1800 року мала населення 1 млн., а до 1860 року його чисельність зросла до 3 млн. 1836 року почалося спорудження перших ліній залізниці, а через 30 років більшість наявних на сьогодні(!) залізничних колій Великого Лондона вже було прокладено. 1836 року почалося також будівництво перших підземних залізниць, які нині продовжують працювати як метро. Більша частина транспортної мережі міста була спроектована ще в ХІХ столітті. Це приклад для сучасних міст, що швидко зростають, як правильно формувати транспортну політику на користь громадян міста.

Нові будівельні технології повністю змінили силует сучасного міста: якщо наприкінці ХІХ століття найвища споруда світу мала 150 м, то до 1930 року висота офісних будівель сягнула 300 м. Це також є результатом розвитку технологій - винаходом безпечного ліфта (автоматичних гальм) американцем Елішею Отісом у середині ХІХ століття. Збільшення поверховості призвело до стрімкого зростання щільності населення, а відтак до високої економічної ефективності міських центрів в умовах високої вартості землі. За деякими оцінками, нині в центрі Мангеттена в денний час щільність населення найвища в світі -
380 тис. осіб на 1 кв. км.

З історичного екскурсу випливає простий висновок: будь-які досягнення цивілізації та людського генія базуються на… забезпеченні первісних потреб людини - у воді, каналізації, житлі, транспорті, всьому тому, що ми називаємо комунальними зручностями.

Чому міста не перестають рости?

Постіндустріальна урбанізація має в своїй основі зовсім інші чинники, ніж індустріальна. Якщо на початку Індустріальної революції зростання виробництва вимагало відповідного зростання робочої сили, то інноваційні технології, спрямовані на скорочення виробничих витрат, призвели до відповідного скорочення зайнятості на виробництві. У передових індустріальних країнах найбільша чисельність персоналу на виробництві мала місце в першій половині ХХ століття. Коли потреби в персоналі на виробництві почали скорочуватися, робоча сила стала перетікати в сферу обслуговування та галузі, що вимагали високої кваліфікації або рівня освіти.

Одна з головних причин, чому міста не перестали зростати у ХХ столітті, криється в принадах і можливостях, які дає місто. Факторів, які роблять місто приємним і зручним для його мешканців, багато: розвинуті системи освіти та охорони здоров'я, відомі театри й ресторани, масштабні ринки праці, легкий доступ до споживчих товарів та послуг, нарешті, розвинута система комунальних зручностей. Окрім того, завдяки зростанню рівня доходів значна кількість людей отримала можливість вільно вибирати місце проживання, що не пов'язано з економічними факторами, і це значно підвищило привабливість міст.

Однак ключовим чинником, що лежить в основі урбанізації в другій половині
ХХ століття, є т. зв. агломераційний ефект. Він полягає в отриманні економічної вигоди від зосередження багатьох людей та бізнесів (деколи не пов'язаних між собою) у безпосередній близькості. Наприклад, чимало фахівців, які працюють в одній галузі, багаторазово підвищують рівень інновацій завдяки щоденному обміну ідеями. Ще один позитивний фактор - бізнеси оперують ефективніше саме у великих містах, і це притаманно не лише ХХ століттю. Отже, саме агломераційний ефект у більшості випадків переважає інші фактори - наявність ресурсів, транспортних зв'язків або міських принад.

Урбанізація виокремила когорту розвинутих країн у ХХ столітті, однак іще сильніше вплинула на трансформацію країн, що розвиваються. Ось кілька важливих чинників, що їх відрізняють.

По-перше, в наш час збагачення країн, що розвиваються, відбувається вищими темпами. Розвинуті країни за 200 років урбанізації збагатилися приблизно на 50%, а нині країни часто багатіють вдвічі швидшими темпами.

По-друге, вражаючі темпи урбанізації. Під час першої хвилі між 1750 і 1950 роками чисельність населення Землі зросла (за оцінками) на 1,727 млрд, з них міського населення - лише на 400 млн. За 50 років між 1960 і 2010 роками чисельність міського населення збільшилася на 2,54 млрд.

По-третє, рівні урбанізації та доходів не пов'язані так сильно між собою, як у попередній період. Якщо розвиток не відбувається без урбанізації, то нині доволі часто урбанізація не супроводжується економічним зростанням. Це характерно лише для деяких країн, натомість у більшості країн Африки й Південної Азії розростання міст відбувається без економічного та культурного зростання.

Урбанізаційні процеси нині охопили весь світ, тому з метою відокремити міські агломерації від "мегасіл", які не характеризуються міським способом життя, вкрай важливо розуміти значення понять "агломерація" і "місто".

То що ж таке місто
й міська агломерація?

Визначення поняття "місто", попри численні спроби його дати, зводиться, на жаль, до описових характеристик, які в свою чергу потребують роз'яснень та визначення. Перелік визначень, запропонованих, зокрема, в українському правознавстві, рясніє епітетами: великий, складний, значний, особливий тощо, які самі по собі потребують пояснень та уточнень. Великий - у порівнянні з чим? Особливий - у чому?

Також потребують додаткових пояснень або зіставлень такі словесні конструкції: "гомеостатичні властивості", "природний простір, який містить рукотворні простори", "більш чи менш значний", "більш чи менш обмежена", "певний простір" (який?), "окрема організація" (окрема від кого чи чого?).

Деякі визначення настільки обмежені, що набувають комічних конотацій, приміром: "Місто - це визначена міською владою територія, якою управляє влада з конкретного центру" або "Поняття міста є умовним і означає населений пункт, віднесений, згідно із законодавством даної держави, до категорії міст".

Ці визначення прямо суперечать сучасному розумінню міста як історично закономірного утворення, яке існує незалежно від політичної чи історичної форми держави. Сьогодні в урбаністичних колах сформовано кілька ознак, що є фундаментальними для визначення міста.

Перше - це усвідомлення міською спільнотою та містянами своєї належності до свого міста, себто існування сформованої, хоча й відкритої для приєднання, міської громади. Іншими словами, перша ознака міста - Громада, утворена Громадянами міста.

Друге - це принципово відмінна від сільської система організації цієї спільноти: якщо в сільській панує верховенство старійшин і горизонтальна спорідненість, то в місті превалює відокремленість навіть від найближчих сусідів і вертикальна схема організації спільноти незалежно від того, чи це виборний муніципалітет, чи це спадкова княжа влада. Фігурально кажучи, в селі усі знають одне одного, а в місті ніхто нікого не знає, однак при цьому вважає кожного членом спільної міської сім'ї.

Трете - це окреслена й стала територія та матеріальна інфраструктура міської спільноти: будинки, вулиці, заклади, пам'ятки, інженерні мережі тощо. Приміром, протоміста Трипільської культури не були сталими, через певний проміжок часу, після виснаження навколишньої території та, ймовірно, граничного забруднення її "продуктами життєдіяльності", вони переміщувалися на нове місце. Натомість місто зорганізовує життєві цикли так, що міська спільнота може залишатися на постійному місці необмежений час - зрозуміло, за відсутності зовнішніх природних чи соціальних катаклізмів.

Четвертий наріжний камінь, який окреслився лише останнім часом, - це "вбудованість" у систему інших подібних міських спільнот, себто - існування економічних, соціальних, наукових, культурних зв'язків з іншими містами, а не лише з навколишніми сільськими спільнотами й територіями.

Отже, можна дати таке визначення поняття "місто":

"Місто є відкрита спільнота, яка має чотири фундаментальні ознаки: 1) усвідомлення членами спільноти своєї належності до неї; 2) вертикальна схема соціальної організації цієї спільноти; 3) стала територія та матеріальна інфраструктура міської спільноти; 4) вбудованість у систему інших міських спільнот".

На цій основі можна далі розглядати перетворення міст і навколишніх спільнот на міські агломерації, але перед цим зазначимо, що процеси урбанізації відбуваються різними темпами в різних країнах і містах світу. Паралельно з ефектом "розповзання" міст (утворення котеджних містечок та перетікання населення міст у навколишні поселення) відбувається процес концентрації населення у містах-центрах - скорочення транспортних та інших комунікаційних видатків робить центральну зону агломерації більш привабливою для проживання. Отже, надважливо розуміти механізми функціонування та ефективність внутрішньоміських контактів, де і як вони утворюють ключові зв'язки між урбанізацією та зростанням економіки міста. Усе це необхідно для того, щоб усвідомити ефективність "агломераційної економіки", що саме веде до важливих змін, тобто - в який спосіб і де має місце зростання.

У країнах ОЕСР визначення агломерації, або урбанізованого ареалу, базується на двох ознаках - високій щільності населення та наявності щоденної маятникової міграції трудових ресурсів. Виходячи із цих підходів там прийнято таке визначення: "Агломерація (урбанізований ареал) це густозаселена міська серцевина й навколишня територія, яка має ринок праці, сильно інтегрований з нею".

Однак таке визначення надто обмежене, оскільки враховує включення в агломераційний центр лише трудових ресурсів навколишніх територій і не враховує інших, - соціальних, культурних, рекреаційних - ресурсів периферії, які активно використовує центр агломерації. З іншого боку, населення периферії має відкритий і зручний доступ до принад міста-центру й активно використовує можливості, які надає йому це сусідство. Отже, слід дати ширше визначення:

"Агломерація - урбанізований ареал, що складається з міста-ядра або кількох міст-ядер та навколишніх поселень разом із приміською зоною, які активно і взаємно використовують економічні, соціальні, культурні, рекреаційні та інші ресурси одне одного".

За основну одиницю, з яких складається агломерація, береться населений пункт, що має самоврядування. В Україні це - місто, селище, село; в сучасних реаліях це може бути об'єднання кількох сіл - сільрада - або кількох населених пунктів у статусі об'єднаної територіальної громади. Європейський еквівалент для розвинутих країн - муніципалітет, який також може об'єднувати кілька комун або общин.

Традиційно поділ територій на міські й сільські здійснюється за показниками щільності населення. Однак простота такого критерію при застосуванні спричиняє численні труднощі при вивченні урбанізованих утворень і порівняльному аналізі економічних, соціальних та екологічних аспектів.

В Європі є муніципалітети, які за площею набагато більші за інші, бо включають у себе гірські масиви, ліси, водні поверхні, масиви чагарників тощо. В Україні земля поза межами населених пунктів узагалі не відноситься до відання місцевих рад. Великі площі - головна причина, чому спостерігається незначна щільність населення у великих агломераціях. В Європі налічується 250 муніципалітетів чисельністю понад 20 тис. населення при щільності 150 осіб на 1 кв. км, що в десятки разів менше, ніж у містах-центрах.

З іншого боку, при орієнтації на щільність населення дуже легко втратити смисл поняття "місто-центр", оскільки в ньому можуть проявитися всі ознаки сільського способу життя. Проблема непридатності критерію щільності населення дається взнаки також при порівнянні великих агломерацій, що яскраво проявляється в зіставленні, приміром, Рима й Парижа. Римська агломерація має великі розміри при відносно незначній площі її центрального ядра. Париж, навпаки, в адміністративних межах має дуже незначну площу при величезному розмірі самої центральної урбанізованої зони.

В Європі розроблено методику, яка дозволяє коректно встановити центральну та периферійну зони агломерації - за потоками робочої сили всередині території: два урбанізовані поселення вважаються взаємоінтегрованими, якщо мінімум 15% населення одного з них задіяні в маятниковій міграції. Це дозволяє корегувати наявність пробілів (дискретності) у щільності населення в межах однієї агломерації.

Більшість агломерацій складаються
з великого міста-центру й субцентрів або міст-супутників, які характеризуються високою щільністю населення та високим ступенем інтегрованості з містом-центром. Приміром, для Лондона з його видовженими зв'язками з субцентрами це стало сукупним результатом удосконалення інфраструктури та зростання просторового складника реорганізації виробничої діяльності - офіси фірм розташовані переважно в центрі, а виробничі потужності - на периферії, яка добре пов'язана з центром.

Статистика свідчить, що площа урбанізованих територій, під якою можна дуже умовно розуміти площу міст, практично не змінювалася протягом 1990–2010 років, натомість чисельність міського населення за цей період зросла, за даними ООН, з
2,259 млрд до 3,552 млрд осіб.

Віднесення певних територій до категорії "міська агломерація" при сучасних підходах потребує копіткого вивчення не просто показників чисельності й щільності населення, а даних про площу, ступінь урбанізації та маятникові міграції.

Агломерації в Україні

Українська урбаністика залишається на примітивному рівні демографічних та економіко-географічних позицій радянського періоду. Визначення поняття "агломерація" зводиться до встановлення чисельності й щільності населення. Рівень урбанізації встановлюється за часткою міського та сільського населення, натомість віднесення населених пунктів до категорії міст і селищ в Україні є само по собі дуже умовним і жодним чином не пов'язане зі встановленням міського способу життя та наявністю економічно й соціально-культурно пов'язаних територій та громад. За такого підходу українські дослідники налічують понад 50 "агломерацій", з яких виділяють 23 "найбільші". При цьому про зв'язки всередині агломерацій, маятникові міграції, інкорпорацію поселень-супутників в економічне та соціально-культурне життя міста-центру навіть не йдеться.

Тим часом ситуація загострюється з кожним роком, особливо в столичній агломерації. За оцінками розробників Генплану-2025, у шести найбільших містах навколо столиці та десяти найближчих районах Київської області житловий фонд збільшиться в 2,6 разу - з 30,4 млн кв. м до 78,5 млн кв. м. Це означає, що пропорційно зросте й чисельність населення приміської зони - з нинішніх 980 тис. до
2,5 млн.

Беручи до уваги, що вже 10 років тому населення столиці перевищувало 4 млн осіб і продовжує зростати, наближаючись до
5 млн, можна прогнозувати, що до 2025 року остаточно сформується Київська агломерація чисельністю мінімум 7,5 млн людей. Якщо сьогодні не сконцентрувати уваги на розвитку інфраструктури життєзабезпечення, а темпи житлового будівництва збережуться, то буквально за 7–8 років ми матимемо катастрофічний розрив між спроможністю інженерної, комунальної, транспортної, освітньої та інших систем і потребами мешканців житлових масивів та поселень-супутників, що загрожує невідворотним колапсом у багатьох сферах.

Оформити "громадський" шлюб

Визнання факту існування агломерацій в світі зафіксовано в Декларації про міста та інші населені пункти в новому тисячолітті, ухваленій Генеральною асамблеєю ООН
9 червня 2001 року. Пункт 40 цього документа проголошує:

"Закликаємо органи влади у великих міських агломераціях розробляти механізми й відповідним чином стимулювати роботу правових, фінансових, адміністративних, планувальних й координаційних механізмів для організації більш справедливого, злагодженого та функціонального життя в містах".

Принципову відмінність міст та агломерацій (величезна проблема!) маємо в складі останніх кількох самоврядних громад, які є самостійними господарями на своїй території. Це як у "Кайдашевій сім'ї": примирити під однім дахом різні сім'ї неможливо, та й навіть по-сусідству дуже важко, хоча діти одного господаря їдять грушки з дерева іншого.

В українському законодавстві досить адекватне визначення поняття "міська агломерація" було запроваджено постановою КМ України №521 від 17.03.2000 р. як "компактне територіальне розміщення міських населених пунктів, об'єднаних інтенсивними господарськими, трудовими і культурно-побутовими зв'язками". Однак на сьогодні воно скасоване, і складається враження, що ні уряд, ні Верховна Рада про агломерацію й чути не хочуть.

Окрім того, у такому визначенні не враховано приміських територій, які природним чином входять у міську агломерацію. Однак проблема полягає в іншому - у відсутності законодавчого забезпечення управління агломераціями в Україні, що також пов'язано з реформуванням державного управління на рівні районів та областей, які, до речі, нині розпоряджаються землею за межами населених пунктів. Намагання всім відомих популістів у Верховній Раді передати це право місцевим радам означає лише одне - забрати "право дерибану" державних земель у державних органів районів та областей і передати його місцевим радам. Зрозуміло, що там було далеко не ідеально, але така передача внесе повний хаос у сферу використання земель, бо на сьогодні, за відсутності державного контролю законності рішень місцевих рад - адже інституту державних уповноважених (префектів) так і не створено, - землі стратегічного значення (оборони, транспорту тощо) вмить будуть роздані всім охочим, хто має гроші чи доступ до сільського голови.

Найбільше тут постраждає населення міст, що входять до складу агломерацій, оскільки останні будуть просто "задушені в колисці", себто у своїх теперішніх межах - без можливості координувати просторовий розвиток з навколишніми громадами.

Якщо керівники країни справді прагнуть продовжувати реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні відповідно до затвердженої 2014 року Концепції (розпорядження КМУ від 1.04.2014 р., №333-р), то саме час перенести акценти з формування об'єднаних територіальних громад (процес пішов і навряд чи його можна зупинити) на питання унормування взаємодії територіальних громад, які входять до агломерацій, що вже утворилися природним чином або перебувають на стадії формування. Те, що вже існує де-факто, слід оформити де-юре, інакше діти від такого "громадського" шлюбу ризикують вирости непутящими.