Святійші недуги - Внутрішня політика - dt.ua

Святійші недуги

14 липня, 11:28 Роздрукувати Випуск №27, 13 липня-19 липня

Патріярх Київський Філарет продовжує боротьбу за Київський патріярхат.

фото©Михаил_Палинчак

Він гучно заявив, що його "всі обманули", зробив спробу перевороту — точніше, на його думку, спробу відновити справедливість, повернути собі владу в українській церкві. Нарешті, не знайшовши підтримки у єпископів, зібрав священників і мирян на "помісний собор" і сповістив про відновлення Української православної церкви Київського патріярхату з собою на чолі.

Хтось розцінює ці події як процес самоочищення української церкви. Хтось бачить у цьому зміну історичних віх. А хтось прикидає, які шанси має молода ПЦУ витримати всі ці удари. 

Патріярший бенефіс

Патріярх Філарет не сходить з перших шпальт і праймтаймів. Здається, він бере реванш за ті півроку, поки журналісти, не розбалувані новими обличчями, юрмилися навколо митрополита Епіфанія. І якщо патріярхові так і не вдалося відсунути колишнього плеканця (а тепер конкурента) від керівництва церквою, то він принаймні потіснив його в медіяпросторі.

Тут він як і раніше неперевершений. Він веде свою кампанію проти всіх, хто його "обманув", — переважно греків і митрополита Київського (оскільки Петро Порошенко вже "неактуальний") — цілком безкомпромісно й без будь-яких правил. 

Митрополитові Епіфанію він пригадав "сумнівне походження", розповівши в інтерв'ю, що очільник ПЦУ є незаконнонародженим. А щодо греків, то на своїй пресконференції патріярх виступив із сенсаційною заявою про те, скільки і якої саме нерухомости Вселенський патріярх збирається забрати в України як ставропігій, і які суми "штрафних" виплачує Фанару кожна парафія ПЦУ, поки це майно не передане. 

Походження митрополита Епіфанія публіку не вразило і навіть не зацікавило. А найбільш гидливих сам факт оприлюднення таких подробиць біографії змусив скривитися. 

Що ж до здирництва з боку греків, виявилося, що інформацію патріярх почерпнув з досить "солідного" джерела — видання "Вести". У результаті пресслужба УПЦ КП була змушена опублікувати спростування.

Усе це, втім, патріярха не тільки не збентежило — навіть підстьобнуло. І він помчав далі, як і раніше не виявляючи ані найменшої вибірковости ні в словах, ні в засобах, ні в співрозмовниках. 

Найцікавішими для публіки стали інтерв'ю патріярха російським і проросійським пропагандистським ресурсам — інтернет-виданню "Страна.ua" і телеканалу "Россия24". Не так змістом — для них патріярх лише повторив свої основні тези на тему "Томос не такий", "мене обманули" і "Київський патріярхат жив, живий і буде жити", — як самим фактом публікацій. Особливо цікаво було бачити патріярха в усьому його патріяршестві на російському телеканалі, причому без принизливих "так званий" у титрах. Очевидно, у Москві логічно вирішили, що ПЦУ зараз становить значно більшу проблему, ніж сивочолий патріярх, а противник мого противника — мій союзник. Оце раптове союзництво патріярха Філарета і московської пропаганди стало основним сюрпризом і основним меседжем цих публікацій. 

Позиція патріярха, завдяки цим численним виступам, окреслена гранично ясно: ПЦУ — нікчемний проєкт. Нікчемний головно тому, що на чолі стоять не ті люди. Так, патріярх Філарет просував митрополита Епіфанія на Київську катедру всіма силами. Але тепер він порівнює свого вихованця з Юдою. 

Текст Томоса також викликає в патріярха несприйняття. Чому тільки тепер? Як запевняє патріярх, він прочитав текст тільки після того, як Томос привезли в Україну і переклали українською. І я не стала б сумніватися в тому, що доступного для всіх зацікавлених тексту патріярх Філарет справді не читав. Бо яка різниця, що там написано, у цих паперах? У тому світі, в якому звик жити патріярх Філарет, у тій грі, у яку він усе життя грав, правила встановлюються не документами. Правил, власне, й немає. Є тільки "домовленості". 

Якщо хтось справді розраховував вийняти патріяршу карту з пасьянсу, то він міг без сумнівів ставити саме на цю впевненість патріярха в тому, що документи нічого не означають, і що правила встановлюються домовняками. Так, зрештою, й сталося: ПЦУ живе "за Томосом", а патріярх Філарет — за своїми правилами. Коли виявилося, що його правил ПЦУ приймати не бажає, він вийшов і лунко грюкнув дверима. 

Патріярх "не такий"?

Хотілося б сказати, що після цього в ПЦУ зависла незручна пауза. Але це було б не зовсім точно. Тобто незручности справді таки чимало, але тримати паузу — мистецтво не всім доступне. 

Нещодавні члени команди патріярха Філарета, пташенята його гнізда, вибухнули жалем. Але не з приводу того, що їхній патрон і навчитель зробив неправильний вибір, не зрозумів ситуації, не прийняв нових правил і т.д. В етер почали впорскуватися жалкування, що патріярх "змінився". Або, простіше кажучи, його спостиг маразм. Та й то сказати — людина у віці. 

Не будучи фахівцем у делікатних питаннях психічного здоров'я, не погоджуся з такими ж доморослими діягностами в одному — у тому, що патріярх "змінився". Подобається вам те, що він робить, чи ні, але він залишається вірним собі. 

Патріярх був вірним собі від початку до кінця — з 1992 року, коли він намагався домогтися автокефалії для УПЦ і, не домігшись, розірвав відносини з Московським патріярхатом. Він залізною рукою замкнув на себе український автокефальний рух і не просто очолив — утілив у власній персоні українську церкву. І щодо ПЦУ він залишався тим самим патріярхом Філаретом, який залізною рукою замикає на себе українську автокефалію.

Те, що він не змінився і не збирається змінюватися, було ясно упродовж усіх "томосних перегонів". Поки всі сторони шукали компромісу, підраховували майбутні проблеми й порівнювали з майбутнім профітом, патріярх Філарет висував вимоги й висловлював претензії. І на назві "УПЦ" він наполягав іще тоді. І на "патріярхаті" — ну, хай уже, хоча б "для внутрішнього вжитку". І на чолі церкви мав залишатися він, патріярх Філарет. Якщо не де-юре, то вже де-факто точно. І, нарешті, скандал на Об'єднавчому соборі, який патріярх Філарет готовий був зірвати, якщо вийде "не по його". І зірвав би, не сумнівайтеся, якби всі хором не почали вмовляти його опонента поступитися упертюхові. 

До речі, про "обіцянки" й "домовленості". Звісно, вони були. Хіба в такій ситуації могло обійтися без них? Та тільки біда не в тому, що вони були. А в тому, що тільки вони, як тепер можна судити, і врятували тоді ситуацію з Томосом. 

Тому давайте не будемо про те, що він "заслаб і це його змінило". Про його здоров'я судити не беруся. Але — "змінився"? Та облиште... 

Навіщо ж знадобилися слизькі версії про "хворобу"? Можна припустити, що в такий спосіб його вчорашні союзники й вихованці тепер намагаються врятувати його репутацію — що взяти з нездорової людини? Не відає, що робить. 

Але є й менш прекраснодушне припущення: вихованці патріярха рятують не його, а свою репутацію. Якщо "він завжди був таким" — гнув свою лінію, не зважаючи ні на кого і ні на що, чіплявся за владу (і/або за касу) за всяку ціну, любив не автокефалію в собі, а себе в автокефалії, — це знецінює не тільки його особистий подвиг, а й досягнення його команди. Тих людей, які всі ці роки "самовідданої боротьби" підігравали своєму провідникові. Навіть зовсім нещодавно — під час "томосних перегонів" — ніхто з єпископату УПЦ КП не пискнув про те, що саме патріярх Філарет, його впертість, що межує з самодурством, є спричинниками головної небезпеки Томосу й автокефалії. Що його претензії, його вимоги й неготовність поступатися — головна перешкода. 

Ні, вони перешіптувалися про це між собою й прикидали, що зможуть з цього виграти для себе. А коли хтось ззовні набирався сміливости й говорив про загрозу, яку може спричинити патріярх, його негайно засвистували як "ворога автокефалії" й "агента Москви". Патріярх Філарет до самої останньої хвилини — хвилини, коли Томос було підписано, — облаштовував свій єпископат, тому що він добував для них перемогу. Для них, але, як з'ясувалося, не для себе. 

Одразу після отримання Томоса, ще під час Томос-туру, інтронізації митрополита Київського і першого засідання Священного синоду, стало ясно, що шляхи нової церкви і старого патріярха розходяться. І що пташенята його гнізда віддають перевагу новій церкві й гарантіям греків, а не старому патріярхові. Але звичка підігравати своєму лідерові, трепетати перед ним настільки в'їлася в плоть і в кров, що вони не змогли вирішити цієї проблеми одразу. І перетворили її на агонію. 

Святійші недуги
кп

Але версія з "хворобою" і "препаратами" — чи не найгірший вибір, який тільки можна було зробити. Це самовиправдання із застосуванням заборонених прийомів. І це спроба зняти моральну відповідальність не так зі свого колишнього лідера, як із самих себе. Патріярх принаймні ніколи нічого не приховував і не прикидався — завжди говорив прямо, сунув уперед танком, і жодні моральні міркування не могли його зупинити. Що, зрештою, і робить його в очах публіки не просто харизматичним лідером, а справжнім титаном. Що ж до нинішнього керівництва ПЦУ, виникає запитання: якщо з патріярхом Філаретом усе так погано — деменція, пігулки й усе таке — чому про це пишуть у соцмережах, а не ухвалюють рішення на Священному Синоді відправити старця на спочинок або хоча б вивести його зі складу Синоду? 

Вийшовши з тіні Філарета в самостійне плавання, його вихованці ніяк не можуть позбутися ні страху перед могутнім патроном, ні звички вирішувати всі питання інтригами, а не прямою і чесною грою. 

У грецькому залі

Команда митрополита Київського — принаймні її важлива частина — досі, здається, не надто довіряє сама собі. Це проявляється й у бажанні списати розставання з колишнім лідером — закономірне й почасти корисне для всіх — на міфічну хворобу. Це проявляється й у граничній невпевнености у своїх силах. У Київській митрополії всіх досі б'є пропасниця, коли стає відомо, що Філарет готує нову атаку. Так було в травні, коли він збирався скликати до себе єпископів, щоб прикинути можливості для перевороту в ПЦУ. Так було в червні, коли стало відомо, що патріярх об'їжджає київські монастирі в пошуках підтримки. Так було напередодні "помісного собору". "Молода команда", навіть спираючись на Фанар, полохливо поглядає у бік колишнього патріярха. 

Не можна сказати, що ці побоювання не мають жодних підстав. Але річ не так у силі патріярха Філарета, чия зірка хилиться за обрій, як у слабкості керівництва ПЦУ. За всіх чеснот, у нинішній команді, яка очолює ПЦУ, немає ні досвідчених стратегів, ні вправних дипломатів, ні просто яскравих лідерів. Усе це можна було б компенсувати, звернувшись до ширших церковних кіл — священників і мирян. Але церковному керівництву бракує для цього чи то сміливости, чи то широти мислення: у пострадянському православ'ї не заведено допускати "нижні стани" до церковної політики — чи то пак просто ресурсів. І нестача цього може виявитися критичною: ПЦУ як молода структура не має запасу ходу, а очікування в суспільстві — і світському, і церковному — їй висунуто високі. 

Протистояння з патріярхом Філаретом може виявитися для ПЦУ шансом показати, що ця структура справді принципово нова. А може, навпаки, оприявнити ПЦУ як структуру слабку, не здатну на самостійну політику. 

Позиція патріярха Філарета в цьому протистоянні видається сумнівною: у ПЦУ є такий вагомий аргумент, як канонічність. Але, по-перше, канонічність ПЦУ поки що визнається тільки Константинополем. По-друге, за довгі роки неканонічного існування послідовники патріярха Філарета звикли не зважати на цей аргумент. 

Також сильним ходом може виявитися заява патріярха про те, що в ПЦУ заправляють греки. Цей аргумент подіє далеко не на всіх: по-перше, греків не видно, по-друге, "вони нам допомагають", по-третє, від греків, і тільки від них, сьогодні залежить визнання ПЦУ з боку світового православ'я. Лише цього було б достатньо, аби пояснити й підтримати лояльність Фанару з боку керівництва ПЦУ — нам досі ще дещо від них потрібно. 

Однак не всі можуть так спокійно спостерігати за тим, що відбувається, і чекати. І патріярх Філарет про це чудово знає. На цей час найсильніший його аргумент — не назва, не статус патріярхату і навіть не каса із "золотом партії", на якій він лежить, як Смог у Самотній горі. Його основна сила — закордонні парафії колишньої УПЦ КП. Нікого, сподіваюся, не здивувало те, що з усіх єпископів поруч із патріярхом опинився саме митрополит Бєлгородський і Обоянський Йоасаф? І підтримку йому висловили — хоча й не так рішуче — московський і кримський єпископи УПЦ КП? Їх поквапилися назвати "зрадниками". Але хто кого "зрадив" — це ще питання. 

Закордонні парафії стали жертвами компромісу між Фанаром і Києвом. Допускаю, на жаль, що Київ досить легко приніс цю жертву — у нас і всередині країни зв'язки між людьми досить слабкі, що вже казати про "тих, хто в морі". У той час як вони що є сили зберігають Україну в собі. І конфесійна належність виявляється для діяспори традиційно найважливішою ниточкою зв'язку з батьківщиною. 

Згідно з Томосом, закордонні парафії, що раніше входили до УПЦ КП, переходять під управління Вселенського патріярхату. І хоча мало хто це розуміє, відчуває і помічає, — це велика втрата для української церкви. Не кількісна, можливо, але якісна — точно. 

Але це значно більша втрата для самих закордонних парафій. Які, цілком природно, зовсім не палають бажанням переходити під Константинополь. Щодо цієї частини української церкви все було зроблено не надто гарно. Починаючи з того, що одним ударом хтось розрубав той зв'язок, який був для них життєво важливим, і закінчуючи тим, що їхньої думки при цьому навіть не спитали. 

Тож патріярх Філарет розрахував точно: якщо в Україні успіх його демаршу сумнівний, то закордонні парафії і підтримають, і приєднаються. Уже приєднуються. І поки ми засмучуємося (або радіємо — хто як) з приводу "повернення" однієї парафії ПЦУ до УПЦ МП, за кордоном парафії ПЦУ повертаються до УПЦ КП одна за одною. Вони ж хочуть залишатися частиною Київської церкви. І залишаться. З Філаретом, то з Філаретом. 

У результаті закордонних парафій не отримає ні ПЦУ, ні Константинополь. Їх отримає Філарет. Якщо тільки очільники ПЦУ й Константинополя, взявши до уваги всі обставини, не ухвалять якогось соломонового рішення. Але на це, на жаль, розраховувати важко: у ПЦУ не відчувається достатньої твердости, а в Константинополі тенденції прямо протилежні — до уніфікації закордонних парафій, до нівелювання їхньої національної самоідентифікації. Це добре видно на прикладі скасування Архієпископії російських парафій у Західній Європі.

Після Філарета

Для керівництва ПЦУ "життя після Томоса" виявилося досить тривожним. І річ не тільки в тому, що нове життя завжди тривожне. У ПЦУ все ускладнюється болісним виходом з ейфорії і вростанням у реальність. 

Яка виявилася навіть суворішою, ніж можна було припускати. Лавиноподібного переходу парафій з УПЦ МП до ПЦУ не сталося. Багато хто скаже, що й не могло статися. Подібні прогнози робили тільки геть нестримні оптимісти або запеклі пропагандисти — і будуть бодай почасти праві. Але від цього удар об реальність не стає менш болісним. 

Утім, коли синці зійдуть, виявиться, що це якщо й не на краще, то зовсім не так погано. Конфесійний плюралізм в Україні завжди був, швидше, перевагою, ніж недоліком. "Розділена церква" — це ще не означає "розділене суспільство", як нас у тому намагаються переконати пропагандисти всіх мастей. Можна жити в мирі й любові, належачи до різних конфесій і навіть до різних сповідань. 

Також неприємним відкриттям стало те, що визнання ПЦУ з боку світового православ'я затяглося. У цьому також немає великого сюрпризу — яскравим свідченням кризи й нездатности помісних церков домовитися між собою став іще Всеправославний собор на Криті. Та однаково хотілося вірити в краще. 

Але найсуворішим випробуванням для ПЦУ, й особливо її очільників, стало те, що "життя після Томоса" ускладнилося "життям після Філарета". Не знаю, очікували вони удару з цього боку, готувалися до нього чи повністю поклалися на греків. Але як вийти з ситуації без великих втрат, матеріяльних і репутаційних, вони, здається, поки що не знають. 

Та виходити треба. Якщо з патріярхом Філаретом і асоціюється якесь "захворювання", то це хвороба не так самого патріярха, як української церкви, а може, й цілого українського суспільства. Для яких і він сам, і УПЦ КП — минуле. Минуле, з якого ми повільно й важко, але вибираємося. На це, до речі, вказують і нюанси, які вселяють стриманий оптимізм, у скандальному інтерв'ю патріярха Філарета, і реакція на них в Україні й Росії. Це різна реакція. Іноді дуже різна. А іноді й зовсім прямо протилежна. Наприклад, коли патріярх стверджував, що співробітництво з КДБ — не тільки "не гріх", а почасти навіть виконання Христової заповіді "кесарю — кесареве", в Україні на нього дивилися, м'яко кажучи, здивовано. А в Росії зустріли це твердження оплесками. 

УПЦ КП, можливо, було необхідною сходинкою, що веде нас до виходу з СРСР. Але сходинкою, на якій не варто затримуватися. З неї надто легко зісковзнути назад.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво