Святійший камінгаут - Внутрішня політика - dt.ua

Святійший камінгаут

18 травня, 13:44 Роздрукувати Випуск №18, 18 травня-24 травня

Перепало від патріарха всім — президентові Порошенку, Константинопольській церкві, митрополитові Епіфанію. 

Патріарх Філарет, що встиг за чверть століття стати символом і уособленням автокефалії української церкви, виступив із відвертою заявою, суть якої зводиться до того, що все мало бути не так, і навіть сам Томос, авжеж, "не такий". 

Перепало від патріарха всім — президентові Порошенку, Константинопольській церкві, митрополитові Епіфанію. А між рядками — і єпископам колишньої УПЦ КП, які обманили надії й очікування свого патріарха: він готував свій маленький церковний переворотик — мав намір відродити скасований Київський патріархат на чолі з собою, а вони взяли й не прийшли...

Переворот, який не стався

Патріарх Філарет, звісно, заперечив би: ніякого перевороту, навпаки — спроба повернути все на круги свої. Назад, до тієї ситуації, яка була до Об'єднавчого собору і яка, як йому нібито обіцяли, буде й у ПЦУ. Патріарх не приховував і не приховує, що у створенні ПЦУ бачив тільки ребрендинг УПЦ КП: замінити вивіску, але так, щоб залишалася впізнаваною, вивести на авансцену першою особою декоративну фігуру, яка не матиме жодної реальної влади. Одне слово, обійти регуляції і при цьому нічого не втратити. 

Патріарх Філарет наполягає, що відповідні домовленості з президентом Порошенком та митрополитом Епіфанієм він уклав перед Об'єднавчим собором. Він навіть не приховує, що вирвав ці обіцянки, погрожуючи зірвати Собор і позбавити українську церкву шансу на Томос. 

Лише на тій умові, що він збереже статус патріарха та владу у своїх руках, він не став висувати власну кандидатуру у предстоятелі ПЦУ — на чому, як відомо, наполягали у Вселенському патріархаті. 

Однак обіцянки, нібито дані патріархові президентом і наступником, було порушено. Митрополит Епіфаній не приходить по керівні вказівки й сам керує церквою, спільно з Синодом. Президент Порошенко, звісно, дав звання Героя, але після цього теж забув старого — ходить не у Володимирський, як належить главі держави, а в Михайлівський, де править митрополит Епіфаній. Що ж стосується управління церквою, то мало того, що до патріарха "не ходять", — до нього на засіданнях Синоду не дуже прислухаються й навіть дозволяють собі натякати, що старому патріархові час би й на спочинок. 

Одне слово, патріарх скучив за посадою, яку обіймав майже чверть століття, і хоче повернутися до роботи. 

Отож ніяких "переворотів". Патріарх упевнений, що це його частка від "томосної угоди", і він просто хоче її нарешті отримати. Для цього потрібно зробити не так уже й багато — змінити Статут, відобразивши в ньому статус чинного патріарха й повернувши владу в церкві у формат старого доброго митрополітбюро, де засідають угодні патріархові сервільні єпископи. Ну і для задоволення шанованої публіки закріпити назву "Українська православна церква" замість нав'язаного греками посполитого "Православна церква України". Своїх цілей та думок із цього приводу патріарх ніколи не приховував, — він говорив про це ледь не за кожної зручної нагоди, але завжди відносив це в невизначене майбутнє: коли-небудь, мовляв, ми цього доб'ємося. Але майбутнє настало трохи швидше, ніж можна було очікувати.

У своєму прагненні якнайшвидше повернутися до влади в церкві — влади, яка була йому обіцяна, — патріарх спочатку апелював до митрополита Київського, вимагаючи скликати Собор і переглянути Статут. Але митрополит, за його власними словами, волів залишитися в рамках Статуту та рішень Об'єднавчого собору і Священного синоду. Він, до речі, стверджує, що жодних обіцянок не давав і в попередніх домовленостях участі не брав. 

Не домігшись бажаного від свого ставленика, патріарх сподівався знайти підтримку в єпископів колишньої УПЦ КП. Під благовидним приводом — ушанувати пам'ять священномученика Макарія, митрополита Київського (що було традицією в УПЦ КП), — патріарх запросив до себе єпископів, маючи намір провести роз'яснювальну роботу і придивитися до потенційних союзників. 

Однак про плани патріарха прочула громадськість. Преса грянула "путчем". Спільнота мирян-активістів "10 тез для ПЦУ" оголосила збір підписів на захист ПЦУ. Та й єпископи були готові до того, що патріарх спробує повернути собі повноту влади в церкві, не задовольнившись "скромною" посадою постійного учасника Синоду. Багато їх на той момент уже зробили свій вибір і прийняли рішення, як діяти. 

У результаті, в призначений день патріарх опинився в оточенні чотирьох архієреїв, три з яких представляють російські єпархії УПЦ КП, а ще один — архієпископ Сімферопольський Климент — зазначив, що підтримує митрополита Епіфанія, однак не може проігнорувати запрошення давнього товариша. 

Це, як відомо, не перший випадок у житті патріарха Філарета, коли його єпископат відмовився його підтримати. І цього разу — як і минулого — зазначена обставина його не зупинила, навпаки — тільки піддала жару. Наступного ж дня патріарх заявив на прес-конференції, що йому абсолютно байдуже, скільки архієреїв його підтримають і чи підтримають взагалі. Він робитиме те, що вважає за потрібне. 

Всі брешуть?

Заява патріарха Філарета, яку він виголосив у день зірваної зустрічі з єпископами, справила на публіку належне враження. Неструнка, повна суперечностей і лячних одкровень, раз у раз зриваючись на істеричні нотки, здавалося, вона була написана на коліні за півгодини до виступу і в стані крайнього роздратування. Однак, якщо залишити осторонь тон та окремі неприйнятні для ока пасажі, все це цілком скидається на програму відродження Київського патріархату. Просто все пішло не за планом, і довелося викидати текст на публіку, як гарячий і трохи недопечений пиріжок, густо приправлений сильними емоціями. 

Основний меседж цього документа, і явний, і прихований: скрізь — обман. 

Перелік обманів і обманутих досить розлогий і заплутаний. Патріарха обманив президент Порошенко: "Відійшов від домовленостей і дав згоду на ліквідацію Київського патріархату". Патріарх розкриває секрет полішинеля: його важко й довго вмовляли "піти на приниження" — відмовитися від статусу патріархату і претензій на предстоятельство задля отримання Томоса про автокефалію. "Приниження" полягало в тому, що патріарх підписав рішення про ліквідацію Київського патріархату й отримав гарантію обрання на посаду предстоятеля свого кандидата. Далі патріарх розкриває пікантні подробиці: цей кандидат, ставши предстоятелем, мав бути декоративною фігурою, а влада в церкві й надалі мала залишатися в руках патріарха Філарета. І, хоча президент Порошенко свою частину договору виконав: митрополит Епіфаній став предстоятелем (хоча це й коштувало президентові чималих зусиль та нервів), патріарх усе одно його обвинувачує. Як "гаранта угоди", слід гадати.

Що стосується влади, якої він не отримав, — патріарх теж лукавить: він став членом Синоду. Причому постійним його членом. Крім того, за патріархом залишилися титул і Київська єпархія, попри те, що, з погляду церковних правил, це трохи дивно: єпископом Києва мав би бути митрополит Київський. Однак усіх цих поступок, що суперечать Статутові, як бачите, мало. Їх не порівняти з тією владою, яку патріарх Філарет мав в УПЦ КП. 

Тому головний докір: "зрадник", звісно, не президент, а молодий наступник, "що захопив" владу, всупереч договору. 

Це, втім, теж лукавство, — і патріархові це чудово відомо. У митрополита Київського немає тієї влади, якої так прагне патріарх. І він не в змозі "віддати" її патріархові. Його особиста влада в церкві досить обмежена — Статутом і Священним Синодом, який колегіально приймає керівні рішення. Але я не можу дорікнути патріархові Філарету: ситуація, коли людина на чолі церкви дотримується правил, а не чинить на власний розсуд, йому може здаватися незбагненною. Ось і почувається патріарх обманутим і привселюдно заявляє, що "не митрополит Епіфаній керує церквою, — ним керують". Патріарх не уточнює, хто саме керує митрополитом. Для нього цілком достатньо, що це не він. 

Одне слово, якщо домовленості й мали місце, то була в них ключова й фатальна для патріарха недомовленість: він думав, що укладає угоду згідно зі старими правилами гри, тоді як інша сторона вже орієнтувалася на нові правила.

Складним і багатогранним обманом виявився статус Київського патріархату. Обман у минулому: коли патріарх підписувався під ліквідацією УПЦ КП, він, на його власне визнання, робив це з дулею в кишені, не плануючи договір цей виконувати. Обман сьогодні: за патріархом, Київський патріархат існує і де-юре, оскільки значиться в держреєстрі (що спростовує Мінкульт), і де-факто, бо ж є патріарх Київський, — ось він я. Цей обман поширюється в широчінь і вдалину: патріарх стверджує, що лише патріархат — ознака беззастережної автокефалії, а в тому статусі, в якому київська церква існує нині — митрополії, — вона є частиною Константинопольської церкви. При тому що патріархат і автокефалія співвідносяться приблизно так само, як жовте й кисле: жовтим може бути лимон, а може — й автобус. Що патріархові Філарету чудово відомо, але він напускає туману, натякаючи, що обманили й греки, які обіцяли автокефалію, добилися скасування Київського патріархату, відтерли від справ патріарха Київського, а "справжньої автокефалії" так поки що й не дали. 

Греки, якщо вірити Бі-бі-сі, прокоментували розлоге одкровення від патріарха досить лапідарно: все брехня. 

Так один виступ патріарха представив увесь процес прийняття Томоса і створення ПЦУ таким собі неймовірним n-мірним нашаруванням брехні. Знецінив чи хоча б поставив під сумнів і Томос, і ПЦУ, і саму ідею "автокефалії від греків". Але це по-своєму чесно (якщо це слово взагалі ліпиться в контекст ситуації): при цьому патріарх поставив на кін і власну репутацію. Правда, цього разу, здається, невдало. 

Дуумвірат благословіть, владико 

Дві речі впадають в око у всій цій історії. Перша — гранична відвертість патріарха, який нітрохи не бентежиться, що брав участь у багатошарових обманах усіх проти всіх, а обурений лише тим, що зрештою виявився обманутим сам. Друга — несвоєчасність його рішень та дій. 

Діє патріарх дуже поспішно, щоб не сказати — метушливо. Можна домагатися патріархату, боротися за владу і вчиняти перевороти, переписувати статут, замінювати назву й сміятися над наївним питанням, "чи не відберуть Томос". Але на все свій час. Цього в жодному разі не можна робити тепер, поки "томосний процес" ще не завершений — поки ПЦУ не ввійшла у співпричастя зі світовим православ'ям. "Томос дали", але це тільки половина справи. І його, найімовірніше, не відберуть, навіть якщо в ПЦУ все піде догори дригом. Але він у будь-який момент може виявитися не більше ніж гарною картиною, цінність якої — лише в майстерній роботі художника. 

Що ж до спроб сколотити опозицію і скоїти переворот або хоча б примусити предстоятеля поділитися частиною влади, то тут патріарх, так само абсолютно очевидно, поспішив. ПЦУ — занадто молода структура, і всередині неї, і з українським суспільством у ПЦУ все ще триває медовий місяць. Суперечності ще не нагромадилися, конфлікти не визріли, партійні інтереси не склалися, розчарування в новій моделі управління поки що немає. 

филарет епифаний филарет
Василь Артюшенко, DT.UA

Причиною поспіху патріарха заведено вважати вік. Але це не вичерпне пояснення. Впадає в око, що патріарх активізувався зразу після президентських виборів. А саме — в той момент, коли стало зрозуміло, що Порошенко більше не президент. Патріарх Філарет став чи не першим релігійним лідером, який привітав Володимира Зеленського з перемогою наступного ж дня після виборів, значно випередивши молодого, недосвідченого протеже-конкурента, який чекав офіційного оголошення результатів. Після зустрічі з Зеленським патріарх Філарет оголосив, що інцидент із "термосом" вичерпано. 

Одне слово, щойно гарант і "співавтор" Томоса опинився відсунутим від справ, домовленості, укладені під його патронатом, перестали бути недоторканними: Київський патріархат виявився скасованим "не всерйоз", митрополит Київський "усе порушив", та й Томос, авжеж, "не такий" — не остаточний. Ефект "папередніка" — рефлекс не тільки світської, а й церковної еліти. 

У цьому контексті гранична відвертість патріарха набуває особливого смислу: патріарх дає зрозуміти новій владі — причому більше Ігорю Коломойському, ніж Володимиру Зеленському, — що він у грі і правила знає. Від того, як патріарх відверто натякає на готовність співпрацювати, стає ніяково. Але, може, це передсмертний крик тієї московсько-радянської моделі церковно-державної "симфонії", де так затишно патріархові Філарету і яка так комічно виглядає в застосуванні до гіпотетичного дуумвірату Зеленського—Коломойського? 

До речі, про дуумвірат. Модель, яку патріарх Філарет бачить, просуває та ображається, що її не приймають у його церкві, дивним чином схожа на модель, яку він, судячи з усього, бачить у майбутньому державному управлінні: молоде, привабливе для мас і суто декоративне "обличчя" — і реальна влада, зосереджена в досвідчених руках "старшого товариша". 

Сутінки героя

Після вибуху зазвичай настає тиша. Так сталося, здається, і з патріархом Філаретом. Після його ефектного камінгауту на диво швидко настало "просвітлення": патріарх присмирнів і пішов на мирову. Став запевняти і оточення, і самого митрополита Епіфанія, що не претендує на владу в церкві й визнає авторитет митрополита Київського як єдиного легітимного глави церкви. Це принаймні пакт про ненапад: патріарх пристав на пропозицію зам'яти скандал, послану йому єпископами, особисто митрополитом Епіфанієм і через ЗМІ, і (слід гадати) у приватному спілкуванні. Єпископи, включно з митрополитом Київським, коментуючи ситуацію, одностайно заявили, що "ніякого розколу немає". Має місце "різність думок", "напруга у відносинах між двома архієреями" і "приватна позиція одного з єпископів нашої церкви". Одного з шістдесяти п'яти. Ну який же це розкол?

Тактика єпископату ПЦУ заслуговує похвали. Авторитет патріарха Філарета зведений нанівець витончено, мінімальними засобами — "один із єпископів", не більше того. Двадцять п'ять років Москва боролася з авторитетом "розкольника номер один", але нічого кращого, ніж демонізувати й таким чином лише зміцнити харизму патріарха, не придумала. Втім, може, насправді й не хотіла, — демонізований патріарх та розкол в українській церкві Москві завжди були вигідні. 

Кому розкол абсолютно невигідний — то це ПЦУ і Вселенському патріархові, чия репутація тепер залежить від успіху митрополита Київського. І вони з норовливим патріархом поки що впорюються значно краще, ніж Москва. Втім, греки принципово тримають дистанцію й демонстративно ні в що не втручаються. Вони поки що навіть не претендують на виконання угоди, підписаної патріархом Варфоломієм і президентом Порошенком, — питання ставропігій зависнуло в повітрі. Тільки того дня, коли в патріарха був запланований "зліт", а митрополит Епіфаній перебував із робочим візитом у Маріуполі, туди приїхав один з екзархів Вселенсього патріарха архієпископ Даниїл. За офіційною версією, морально підтримати. 

Отже, за підсумками святійшого камінгаута, патріарх Філарет — не більш ніж "один із єпископів", а його виступи — "приватна думка". Звісно, все не буде так просто, — не того масштабу чоловік. Але це, певна річ, і зовсім не "розкол", у тому смислі, в якому святкують нинішній скандал московські й промосковські товариші. Їм-то святкувати точно нічого. Бо нинішній скандал у ПЦУ — це розрив традиції. Розрив, який може віддалити українську церкву від російської настільки, що ні про яку "скріпу" скоро вже й не згадають. 

Те, що в ПЦУ воліють подавати публіці як "протистояння двох архієреїв", насправді протистояння двох світоглядів. УПЦ КП версус ПЦУ — це не патріарх Філарет версус митрополит Епіфаній. Це авторитарна вертикальна модель, ведена впевненою, сильною рукою однієї людини, котра приймає рішення на свій страх та ризик, вимагаючи натомість незаперечного підпорядкування; котра знає, що платять лише боягузи, а правил дотримуються тільки слабаки; котра вміє добиватися успіху за будь-яку ціну, — проти демократичної горизонтальної моделі, де рішення приймаються колегіально і діють жорсткі правила, загальні для всіх гравців. Де авторитет церкви не підмінюється авторитетом її лідера. 

Цікаво, як на цю історію відреагував непримиренний критик України й ПЦУ о. Всеволод Чаплін: "Денисенко, звісно, Кощій, але яка масштабна постать! Тепер таких не зустрінеш. Самі метушливі хлопчики навколо." Має рацію о. Всеволод. ПЦУ проти УПЦ КП — це "проектний підхід" проти "ролі особистості в історії". Можна сумувати за епохою титанів і поклонятися наполеонам, але не можна не бачити переваг "проекту" як спільного роблення, навколо й задля якого формуються сучасні спільноти. 

І якщо в інших ситуаціях можна зітхнути за "великими", за "справжніми авторитетами", то в контексті церкви — не доводиться. Соборність була закладена в основу ранньохристиянської церкви, проте значною мірою розгубилася за дві тисячі років. А церква, яка може бути зведена до харизматичної особи лідера (і це не Христос), — не церква, а секта. Прощальний уклін патріарха Філарета — одного з останніх титанів епохи, що минає, — добрий привід згадати про це.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 3
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво