Азійські маневри

Країни Південно-Східної Азії потрапили у вир протистояння між Китаєм і США.

Попри те що американська військова присутність продовжує домінувати в Азії, Китай нарощує військову силу й економічну потужність, помітно зміщуючи Сполучені Штати з їхніх традиційних позицій у регіоні. Тож не дивно, що прем'єр-міністр Сінгапуру Лі Сянь Лун, підсумовуючи рік головування його країни в АСЕАН (Асоціації країн Південно-Східної Азії), зазначив, що його країна повинна готуватися до чимдалі "більш некомфортного світу" з великою невизначеністю та нестабільністю.

Занепокоєність сінгапурського прем'єр-міністра небезпідставно посилилася після двох важливих подій у регіоні - самітів країн АСЕАН і АТЕС (Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва), які відбулися наприкінці минулого року і стали яскравою ілюстрацією вразливості малих та середніх країн до посилення напруги між двома супердержавами. Суперечності між США і Китаєм, рефлексія торгової війни між ними на полях двох самітів витіснили інші важливі регіональні проблеми, а отже і їх вирішення. Так, на саміті АТЕС у Папуа-Новій Гвінеї лідери двадцяти однієї країни не змогли - через безкомпромісність двох - підписати навіть традиційного спільного комюніке. А сподівання на поліпшення ситуації навколо суперечок у Південно-Китайському морі через посередництво АСЕАН розтанули ще до початку саміту.

Незадовго перед цим віце-президент Майк Пенс закликав Китай кардинально змінити свою поведінку, якщо той хоче уникнути холодної війни зі США, а в розмові з лідерами АСЕАН зазначив, що "імперіалізму й агресії не місце в Індійсько-Тихоокеанському регіоні". Одночасно з візитом Пенса військово-морські сили США здійснили спостережну операцію на сході Філіппін, продемонструвавши подальші наміри США зберігати свою військову присутність у регіоні на підтримку "вільного й відкритого Індійсько-Тихоокеанського морського простору".

Очікувалося, що під час саміту може бути досягнуто компромісу в підписанні Єдиного проекту переговорного тексту для Кодексу поведінки в Південно-Східному морі між Китаєм і країнами-членами АСЕАН. До слова, перші обговорення необхідності підписати Кодекс поведінки почалися ще
1995 року, коли Китай самовільно зайняв риф Місчіф та острови Спрайтлі. 2002-го нарешті було підписано Декларацію про поведінку в Південно-Китайському морі, яка, проте, не набула зобов'язального характеру через стійке небажання Китаю визнавати її юридично обов'язковою до виконання. Відтак документ не зупинив Китай від подальшої експансії морських рифів та створення на них військової інфраструктури. Декларація стала компромісом між сторонами, які поставили за кінцеву мету підписати Кодекс поведінки в Південно-Китайському морі. Однак робота над ним затяглася на роки через відсутність порозуміння між сторонами у принципових питаннях, особливо зважаючи на наявність у більшості з них територіальних суперечок з Китаєм у Південно-Східному морі.

Цього разу каменем спотикання стали запропоновані Китаєм обмеження, згідно з якими сторони не повинні проводити спільних військових навчань з країнами, які не належать до регіону, без згоди інших зацікавлених сторін, а також здійснювати спільну економічну діяльність у спірному регіоні з їхніми компаніями. Цілком очевидно, що ці пункти договору спрямовані не тільки на руйнування військової співпраці Таїланду і Філіппін зі США, двох їхніх важливих союзників в Південноазійському регіоні, а й заборону активності самих Сполучених Штатів у Південно-Китайському морі. США дали чітко зрозуміти, що виступатимуть проти будь-яких домовленостей між Китаєм та іншими країнами, які обмежуватимуть свободу міжнародного судноплавства, а Кодекс поведінки має бути прийнятним для всіх країн без винятку і відповідати міжнародному морському праву.

Попри те що суперництво між Китаєм і США важко порівняти з періодом холодної війни, коли країни Південно-Східної Азії змушені були обирати одну із двох сторін, нинішня ситуація опосередковано ставить їх перед небажаним вибором між "китайським багатством" і "американською безпекою". Однак більшість країн намагається знайти прийнятну модель співіснування в умовах китайсько-американського світу й отримати максимальну вигоду від обох сторін, намагаючись мінімізувати ризики роздратувати якусь із них або допустити втручання у свої внутрішні справи.

Однією із цих країн є Філіппіни. Прийшовши до влади 2016 року, президент Родріго Дутерте, попри територіальну суперечку його країни з Китаєм, не став домагатися виконання ухваленого Постійною палатою третейського суду в Гаазі арбітражного рішення про порушення Китаєм суверенітету Філіппін в обмін на зміцнення економічної співпраці з Китаєм. Ба більше, Дутерте відзначився нищівною критикою Сполучених Штатів, поставивши під сумнів продовження економічної та військової співпраці зі США, яка має глибоке історичне коріння й підкріплена підписаним 1951 року договором про взаємну військову допомогу.

Проте на сьогодні китайські інвестиції у філіппінську економіку залишаються більше обіцянкою, ніж реальністю. Лише частину з зазначених два роки тому 24 млрд дол. було схвалено до реалізації в китайських проектах. Відсутність помітних економічних зрушень під впливом китайських інвестицій та від'ємне сальдо в торгівлі з ним, навпаки, породжує невдоволення всередині філіппінського суспільства і звинувачення Родріго Дутерте в капітуляції перед Китаєм у територіальних питаннях. Попри те що Дутерте продовжує свою прокитайську риторику і недавно заявив, що "Китай уже володіє Південно-Китайським морем", а військові тренування США та їхніх союзників лише створюють тертя і заважають Китаю та його сусідам порозумітися, його країна торік проводила активні спільні військово-морські навчання зі США (зокрема в акваторії спірних островів) і продовжує залишатися під їхнім "безпековим прикриттям".

Подібним чином намагається плести "дипломатичний танець" одночасно з Вашингтоном та Пекіном і Ханой. Так, торік В'єтнам підписав з Китаєм пакт з 12 договорів у сфері транскордонної торгівлі та 83 угоди на суму 1,94 млрд дол. щодо співробітництва в текстильній та аграрній галузях за участі 20 китайських компаній. З одного боку, В'єтнам намагається отримати економічні дивіденди від китайської ініціативи "Один пояс, один шлях", з іншого, є одним з найгучніших опонентів Китаю серед країн, які потерпають від втрат в акваторії Південно-Китайського моря.

Минулої весни В'єтнам під тиском Китаю змушений був відмовитися від бурових робіт за участі іспанської енергетичної компанії Repsol у басейні нафтового родовища Нам Кон Сон, що входить до його виключної економічної зони. За рік це вже друга інвестиційна поразка В'єтнаму у спробі залучити іноземні компанії до розробки своїх родовищ, які Китай вважає своїми територіальними водами. У випадку з Repsol, частка якої становить у проекті 51,75%, протягом 2017 року на розвідувальні роботи вже було витрачено близько 33 млн євро з 384-х, які планувалося використати до кінця 2019 року. У цій ситуації В'єтнам намагається врівноважити китайську загрозу стійким військовим співробітництвом зі Сполученими Штатами. Так, тільки з 2012-го до 2015 року В'єтнам отримав понад 55 млн дол. у рамках програми іноземної військової допомоги у сфері безпеки. Крім того, США беруть активну фінансову участь у зміцненні берегової охорони В'єтнаму та посиленні його військово-морського потенціалу.

Щоправда, рішення Дональда Трампа відразу після його вступу на посаду вийти з переговорного процесу щодо створення Тихоокеанського партнерства, переглянути торговельні угоди з давніми азійськими союзниками (зокрема Південною Кореєю), а також вимога збільшити витрати на утримання американського військового контингенту, який перебуває на їхніх територіях, підірвало стійку віру країн регіону в непохитність американського партнерства в Азії.

У відповідь на розчарування країн регіону влітку минулого року Сполучені Штати оголосили про нову Індійсько-Тихоокеанську стратегію президента Трампа, яка передбачає 113 млн дол. інвестицій у технології, енергетичну сферу та інфраструктуру регіону. Хоча за фінансовим обсягом американську стратегію не можна порівняти з мільярдними інвестиціями китайського "Одного поясу, одного шляху", очевидно, що Сполучені Штати намагаються запропонувати альтернативу, як вони називають, "борговій дипломатії" Китаю для розвитку малих і середніх країн та означити свою стійку зацікавленість в Азійському регіоні.

При цьому США не перестають застерігати країни, що розвиваються, від "китайських фінансових кайданів", в які, на їхню думку, вони можуть потрапити, беручи на себе нереальні фінансові зобов'язання (зокрема, йдеться про суверенні позики та кредити китайських державних банків). Одним з таких прикладів для відлякування є Шрі-Ланка, яка змушена була передати Китаю в оренду на 99 років стратегічно важливий глибоководний порт Хамбантота через неможливість погасити зовнішній борг перед Китаєм.

Очевидно, що саме побоювання потрапити у фінансову залежність від Китаю змусили новообраного малайзійського прем'єр-міністра Мохаммада Махатхіра переглянути проекти, схвалені в рамках участі в проекті "Один пояс, один шлях" його попередником. Під час свого візиту до Китаю він зумів обґрунтувати скасування угод вартістю 23 млрд дол., а також висловити невдоволення мілітаризацією Південно-Китайського моря, не зіпсувавши відносин зі своїм впливовим сусідом. 93-річний Махатхір, як прагматичний і досвідчений політик, на рівні країни продемонстрував, що економічна співпраця передбачає привілеї для обох сторін, а в ширшому розумінні виступив проти перетворення південно-східних економік у неоколоніальні.

Більшість країн регіону продовжують розглядати США як важливий безпековий фактор, однак відсутність вагомих важелів впливу на агресивні дії Китаю в Південно-Китайському морі, страх перед переростанням американсько-китайського протистояння в гарячий конфлікт змушують багатьох маневрувати між двома супердержавами. Країни АСЕАН найбільше бояться постати перед вибором однієї з двох сторін, що розколе їхню внутрішню єдність. І хоча ця єдність - у різноманітті, що протягом десятиліть протистоїть більш глибоким формам інтеграції на користь автономії та взаємного невтручання, саме вона свого часу допомогла уникнути воєнних конфліктів у регіоні і досягти економічного процвітання. Схоже, і цього разу, поки великі країни "б'ються", малі воліють перечекати осторонь.