Дружба з далеким прицілом - Міжнародна політика - dt.ua

Дружба з далеким прицілом

19 квітня, 18:41 Роздрукувати Випуск №15, 20 квітня-25 квітня

У Москві Ердоган підтвердив наміри закупити російські РЗК С-400. 

© kremlin.ru

8 квітня відбулася чергова — третя від початку року — зустріч президентів Ердогана і Путіна. 

Цього разу приводом для візиту турецького лідера до Росії стала участь у восьмому засіданні Ради співробітництва високого рівня, яка щорічно проходить між країнами з 2010 року, за винятком хіба що "кризових" 2015—2016 років. 

На тлі бурхливих перипетій внутрішньополітичного життя в Україні цей російсько-турецький саміт залишився практично непоміченим. А дарма. Ще напередодні зустрічі помічник російського президента Юрій Ушаков заявив, що сторони планують обговорити широкий спектр співробітництва та низку стратегічно важливих спільних проектів, які нині на різних етапах практичної реалізації — від спорудження вже двох гілок газопроводу "Турецький потік" дном Чорного моря до будівництва АЕС "Аккую" у середземноморській турецькій провінції Мерсін, від поставок російських систем ППО Туреччині до співробітництва щодо Сирії "у контексті часткового виведення американських військ" з регіону, не без задоволення сприйнятого в Анкарі.

Ердоган також дуже позитивно оцінив динаміку двостороннього співробітництва зі "стратегічним партнером", яке, за його словами, "дедалі активніше розвивається і міцнішає з кожним днем". Щоправда, виступаючи на прес-конференції в аеропорту Стамбула перед вильотом до Москви, він акцентував увагу на темах, не настільки стратегічних, але більш близьких турецькому обивателю.

Президент зазначив, що зараз країни переживають поліпшення у двосторонніх відносинах "від торгівлі та туризму" до "енергетики й культури", повідомив про щорічне збільшення товарообігу на 15%, пообіцяв вивести обсяги взаємної торгівлі до рівня 100 млрд дол. (нині — близько 26 млрд), обговорити з Путіним безвіз, урочисто відкрити Рік Туреччини в Росії та Росії в Туреччині.

Результати зустрічі виявилися не менш багатообіцяючими, ніж очікування. Крім загальних фраз про "по-справжньому стратегічний" характер співробітництва, сторони зробили й кілька цілком конкретних заяв. Наприклад, що підписали угоду про створення спільного інвестиційного фонду для взаємного просування інвестицій та підтримки бізнесу. Зараз для потенційних інвесторів у загальній скарбниці суверенних інвестфондів доступні 200 млн євро, однак задекларовані майбутні обсяги фонду — 900 млн. Серед пріоритетних сфер розвитку фінансової та економічної діяльності називають високі технології, масштабні інфраструктурні проекти, охорону здоров'я та сектор IT. Зокрема, генеральний директор і СЕО російського Фонду прямих інвестицій Кирило Дмитрієв заявив про плани розширити "російську технологічну присутність у Туреччині", у т.ч. за рахунок того, що на турецький ринок ґрунтовніше зайде російська пошукова система Яндекс. За його словами, "у Яндекса вже є успішний пошуковий бізнес, успішний бізнес з автомобільного руху в Туреччині", і "на цій базі можна збільшувати технологічну присутність і в Туреччині, і в інших арабських країнах". 

Схоже, що, поки російські інвестори будуть "пристрілюватися" до особливостей роботи в нових для себе сферах, плани вищого керівництва країни націлені на набагато дальшу перспективу. Цілком імовірно, що вже до наступних виборів російські пошукові системи не тільки "контролюватимуть" ситуацію на дорогах Туреччини, а й підшукуватимуть "правильні" відповіді на запитання турецького виборця. З огляду на досвід США та країн Європи у боротьбі з гібридними тактиками Кремля в соцмережах та інтернет-просторі, донедавна фактично не контрольованому в демократичних країнах, можна тільки уявити, у чому саме полягатиме реальний "прибуток" від російських інвестицій в IT-сферу Туреччини. 

Не секрет, що Росія вже давно й серйозно присутня в турецькому інформаційному полі. Як зазначає видання The Economist у нещодавній статті "На орбіті Sputnik'а", Туреччина є чи не найбільш успішним прикладом діяльності цього російського пропагандистського агентства, яке має в країні не тільки свій веб-сайт і радіостанцію, а й окрему турецькомовну службу новин. Цікаво, що нині на турецьку сторінку "Супутника" у Твіттері підписано більше користувачів, ніж на його всесвітню службу (684 тис. з моменту реєстрації 2011 р.). Видання також зазначає, що більшу частину новинної стрічки "рупора кремлівської пропаганди" в Туреччині становлять досить чутливі для Заходу теми (поставки С-400, зростання "незалежності" Туреччини в зовнішній політиці, ситуація в Сирії, Україні тощо), що робить інформаційне агентство важливим елементом стратегії Кремля з розпалювання протиріч між Анкарою та її традиційними партнерами по НАТО. 

Відносини Анкари і Вашингтона ніколи не були простими. Підсвідома недовіра до "колективного Заходу" ще з часів Севрського миру стала невід'ємною частиною не тільки національної історичної пам'яті, а й стратегічної культури турецького істеблішменту. Що, утім, не заважало партнерам розвивати співробітництво в тих питаннях регіональної безпеки, де їхні інтереси збігалися. Схоже, однак, що з приходом Трампа в Білий дім таких сфер дедалі меншає. 

Підтримка Вашингтоном сирійських курдів PYD/YPG, яких розглядають у Туреччині як частину курдської терористичної організації, рішення Трампа про перенесення американського посольства до Єрусалима і фактичне визнання ізраїльського суверенітету над Голанськими висотами, вихід з угоди щодо РСМД і розірвання ядерної угоди з Іраном, невирішене питання з екстрадицією Фетхуллаха Гюлена та політичними в'язнями, нарешті, тимчасове виключення Туреччини з програми F-35 у зв'язку з планами Анкари придбати російські С-400 поступово призвели до того, що, залишаючись "стратегічним партнером" в офіційному статусі, у свідомості турків США міцно закарбувалися як головна загроза їхній національній безпеці. 

За результатами нещодавніх соціологічних опитувань, топ-10 загроз національній безпеці Туреччини вже третій рік поспіль очолюють Сполучені Штати (60,2%). За ними — Ізраїль (54,4% 2018 р. проти 37% 2017-го) і країни Євросоюзу (25,9%), істотно поступаючись у рівні загроз Сирії (24,1%), яку роздирає війна, Вірменії (18,3%), Греції (16,2%), Росії (12,4%), Ірану (7%) й Іраку (5%). При цьому 16,2% опитаних називають США "відверто ворожою країною", а 79,3% вважають відносини Анкари і Вашингтона "проблематичними". Нарешті, не менш дивно виглядає і список "друзів Туреччини", в якому Росія випередила навіть невизнану Турецьку Республіку Північного Кіпру (поступившись першим місцем лише Азербайджану), а Іран і Китай опинилися в ранзі народної довіри на кілька позицій вище за США. 

Цілком логічно в цьому контексті пролунали нещодавні заяви турецької сторони про необхідність заснувати регулярний механізм тристоронніх зустрічей на рівні парламентських комітетів у міжнародних справах між Туреччиною, Росією та Іраном "з метою обговорення відносин між трьома країнами, регіональних подій та... можливого вирішення наявних проблем". Під час першої зустрічі, що відбулася 10 квітня в Москві, сторони виступили зі спільним закликом зберегти територіальну цілісність Сирії і засудили позиції США та Ізраїлю, "які сприяли поновленню територіальних суперечок у регіоні". Однак експерти зазначають, що формат міжпарламентських консультацій трьох регіональних держав, дві з яких віднесено в стратегії нацбезпеки США до категорії "суперників", можуть мати набагато далекосяжніші наслідки, ніж Астанська платформа для врегулювання ситуації в Сирії. В основі цього трикутника — не тільки загальне неприйняття політики США та Ізраїлю на Близькому Сході, а й енергетичне співробітництво (близько 70% імпортного газу в Туреччині — російського й іранського походження), інтереси в економічних, торговельних, туристичних сферах і, безумовно, військово-технічного співробітництва. 

Важливу роль у зміцненні "троїстого союзу", що намітився, мають відіграти й поставки російських ракетно-зенітних комплексів С-400 до Туреччини, що Ердоган уже назвав "справою вирішеною". Попри загрозу запровадження американських санкцій і тимчасове призупинення поставок обладнання та тренажерів для винищувачів F-35, схоже, що Анкара не збирається змінювати свої плани. 

Ситуація, що склалася навколо поставок російських РЗК до Туреччини — другої армії НАТО, — дедалі більше нагадує театр абсурду. Турецька сторона неодноразово звинувачувала партнерів по альянсу в небажанні продавати натовські системи протиповітряної оборони для захисту її території від сирійської авіації (цілком вірогідно, оснащеної російськими ракетами). Водночас при закупівлі аналогічних комплексів у Росії Анкару, мабуть, не бентежить той факт, що російські С-300 і С-400 уже стоять на озброєнні режиму Асада для його захисту від авіації НАТО (включаючи й літаки Туреччини).

Понад те, критикуючи трансатлантичних партнерів за нерозуміння реального рівня загроз у безпосередній близькості від турецьких кордонів, в Анкарі часто забувають, що тричі в сучасній історії члени альянсу приходили на допомогу Туреччині, "на першу вимогу" відправляючи натовські "Патріоти" для захисту її території — 1991-го, 2003-го та 2013 року. Щоправда, у 2013—2015 роках вони були розміщені в південно-східних провінціях країни відносно недовго, після чого США, Німеччина і Нідерланди заявили про виведення систем ППО, чим викликали чергову хвилю звинувачень у "зрадництві" та "ненадійності" стратегічних партнерів. Тим часом мало хто згадує, що тоді ж таки на зміну німецьким та американським "Патріотам" прийшли іспанські й італійські комплекси. 

Нарешті, важливим аспектом угоди щодо придбання систем ППО турецька сторона називає можливість трансферу технологій. Саме неспроможністю домовитися з цього питання Анкара пояснювала невдалі спроби переговорів з Китаєм, США та італійсько-французьким консорціумом Євросам. При цьому однаково дивними видаються як заяви російської сторони про готовність надати доступ до новітніх оборонних технологій країні — члену НАТО, так і бажання Анкари одночасно закуповувати американські винищувачі F-35, російські системи ППО С-400, розраховані на їх знищення, і американські ракетні комплекси "Патріот", сподіваючись на трансфер технологій від кожного з партнерів.

Турецькі аналітики у свою чергу вже переймаються питанням про те, як ізольовані, не сумісні з натовською архітектурою російські системи, працюватимуть у Туреччині. І чи розпізнаватимуть вони умовні "Іскандери", запущені з російських баз у Криму та Латакії, як "свої" чи "чужі". Військові експерти визнають, що під час відсутності надійної мережі супутників, радарів, літаків раннього попередження та іншої техніки, пов'язаної з тактичним каналом передачі даних, функціональні можливості "автономних" систем С-400 будуть дуже обмеженими. 

Деякі коментатори бачать причину подібних "невідповідностей" у спробах політичного шантажу. На їхню думку, у військовому плані Туреччина справді має потребу в системах і засобах стратегічної оборонної зброї для захисту від ракетного потенціалу, що збільшується у безпосередній близькості від кордонів. Однак є в угоді й політичний аспект, де придбання багатомільярдної системи, не пов'язаної з НАТО, мало би стати політичним сигналом союзникам Анкари про можливі наслідки тривалої дипломатичної кризи та сприяти розвитку спільної оборонної промисловості. Таким чином, у разі поновлення переговорів про поставки "Патріотів" до Туреччини, саме натовські РЗК виконували б функцію всеосяжної протиповітряної оборони країни від зовнішніх загроз, а два автономні російські комплекси стали б надійним захистом окремих стратегічно важливих районів, що використовувалися б за необхідності для "екстреного кризового реагування". 

Незалежно від того, кого й від кого захищатимуть російські С-400 в Туреччині, поставки російських систем ППО до цієї країни можна вважати перемогою Москви. По-перше, нарощування військової присутності Росії на окупованому кримському півострові та в Сирії означає кінець відносної військово-морської переваги Туреччини в Чорноморському басейні та східному Середземномор'ї, що склалася після холодної війни. По-друге, широкі можливості використання російських систем С-300 і С-400, які вже стоять на озброєнні у Вірменії, Греції та Сирії, дедалі більша економічна, енергетична та технологічна залежність другої армії НАТО від Росії, у т.ч. доступ російських фахівців до критично важливої інфраструктури на її території, становлять загрозу не тільки для самої Туреччини, а й для всього регіону. Нарешті, вносячи розкол у лави НАТО, Москва максимізує й політичні дивіденди від цієї й без того вигідної угоди.

Безумовно, вибір зовнішньополітичних союзників, як і формування політики національної безпеки, — суверенне право будь-якої держави. Залишається сподіватися, що, попри незначні коригування, курс нашого стратегічного партнера — Туреччини — залишиться незмінним, а за широкими горизонтами дружби з Росією з її радарів не зникне Україна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво