Коли Вільнюс — не тільки столиця - Міжнародна політика - dt.ua

Коли Вільнюс — не тільки столиця

19 липня, 2013, 16:25 Роздрукувати Випуск №27, 19 липня-9 серпня

Ще ніколи у своїй історії Литва не жила так добре й не почувалася так безпечно, як тепер. Тобто перебуваючи в Євросоюзі.

Головування будь-якої країни Центрально-Східної Європи в ЄС — це більш ніж головування. Це свого роду спроба продемонструвати особливо втомленим від розширення європейським колегам, що рішення про членство зазначених країн у ЄС не було історичною помилкою. Але це ще й спроба нагадати своїм громадянам, із чим вони стояли на порозі вступу до ЄС і що отримали в результаті "повернення до Європи". 

У Литві, яка почала цього місяця головувати в ЄС, відповідальність моменту відчувається особливо. І не тільки тому, що Литва — перша з пострадянських країн, котра на шість місяців отримала можливість "покермувати" ЄС (якщо, звісно, після прийняття Лісабонського договору процес головування коректно називати так гучно). А ще й тому, що головування Литви в Євросоюзі майже збігається з 10-річним ювілеєм рекордного розширення ЄС за рахунок Центрально-Східної Європи. Тож є привід підбити деякі підсумки членства. Головний підсумок простий — ще ніколи у своїй історії Литва не жила так добре й не почувалася так безпечно, як тепер. Тобто перебуваючи в Євросоюзі. 

Звісно, є й скептики. Побутує навіть думка, що якби тепер провели референдум про вступ до ЄС, то рівень підтримки був би трохи нижчим, аніж на момент реального вступу. Однак цікава деталь — навіть ті, хто не в захваті від литовського членства в ЄС, не можуть чітко сформулювати причину, чому вони, власне, проти. 

Ще б пак: фонди Євросоюзу становлять, грубо кажучи, третину бюджету республіки. Середня зарплата, навіть після рекордного зниження під час кризи, коли в один момент ВВП республіки впав на 15% (практично, як в Україні) і було запроваджено заходи жорсткої економії, становить 600 євро. З часу вступу до ЄС республіці виділено майже 9 млрд євро, і, за словами євросоюзівських функціонерів, Литва – країна, котра найефективніше використовує гроші Євросоюзу. Іноземні інвестиції з часу вступу збільшилися практично втричі. На кінець минулого року майже 80% із них становили інвестиції саме з країн ЄС. Це при тому, що головним торговим партнером Литви залишається Росія (прибічники вступу нашої країни до Митного союзу так люблять згадувати про Росію як про головного торгового партнера України, пояснюючи, чому слід рухатися шляхом саме євразійської, а не європейської інтеграції)! Причому в Литві, як і в Україні, лідерство Росії як головного торгового партнера — свідчення передусім енергетичної залежності. Але саме Литва найближчими роками може стати регіональним прикладом позбавлення надто вже братніх обіймів "Газпрому", проводячи реформи в рамках 3-го Енергетичного пакету (за відмову від нього росіяни вже запропонували 20% знижки на газ) та активно будуючи термінал скрапленого газу. Термінал наполовину готовий. Уже з 2015 р. литовська влада сподівається задовольнити з його допомогою половину енергетичних потреб країни. 

 Загалом же, в литовському суспільстві з'явилася певна розслабленість, притаманна середньостатистичній європейській країні, — без постійного стресу, нескінченного самодопитування, що буде завтра і куди піде країна, коли зміниться влада. 

Однак, запевняють одностайно мої співрозмовники у Вільнюсі, литовці завжди знайдуть привід для невдоволення. Наприклад, деякі фермери все одно невдоволені, що отримують від ЄС субсидії нижчі, ніж їхні західноєвропейські колеги. Хоча раніше вони й мріяти не могли про таку допомогу. 

Старші люди скаржаться, що багато литовців виїхали з країни: за останні 20 років — приблизно п'ята частина населення Литви (переважно — до Ірландії та в Англію). Їхні опоненти кажуть: Литва завжди була країною емігрантів. Але цікаво, що, попри цей факт, саме литовці (поряд із англійцями) найбільше віддані своїй національній, а не європейській ідентичності. 

Дискусію з приводу того, наскільки литовці стали великими європейцями після вступу до ЄС, можна почути й сьогодні, хоч у публічному дискурсі Литви завжди підкреслювалося: ми не вступаємо до ЄС, ми повертаємося в Європу. Ось і екс-президент Валдас Адамкус, дискутуючи зі мною на тему євроінтеграційної долі регіону в своєму затишному кабінеті під дахом президентського палацу у Вільнюсі, уточнює: "Ми не стали європейцями, ми завжди ними були". Головне, що отримала Литва в результаті вступу до ЄС, на його думку, — це можливість впливати на майбутнє Європи. Або, як більш образно висловився у спеціально виданому до литовського головування в ЄС журналі "Литва" головний перемовник республіки з питання вступу до ЄС (чи, для литовців, просто "Містер Європа") Пятрас Ауштрявічюс, "ми перебуваємо не там, де роздають їжу, а там, де її готують". 

Втім, литовські експерти з Центру досліджень Східної Європи доводять: так, справді, у плані прийняття політичних і економічних правил гри — чи то буде демократичне управління, чи верховенство права — європейськість Литви вже поза сумнівами. Однак у тому, що стосується успішного впровадження європейських цінностей, таких як повага до меншин, толерантність, високий рівень захисту довкілля, низький рівень корупції, міжособистісна довіра, — тут є ще над чим працювати. 

Так чи інакше, історія успіху пострадянської Литви в Євросоюзі — важлива ілюстрація до її головування в ЄС, кульмінацією якого досить символічно має стати Вільнюський саміт інших, менш удачливих у плані європеїзації пострадянських країн — учасниць Східного партнерства. Тому для них Вільнюс сьогодні — не лише столиця країни, котра головує в ЄС: це символ, це певний рубіж – або навіть Рубікон. 

Ну, а окрасою програми Вільюського саміту має стати Україна, яка може підписати на ньому Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Ймовірність такої події мої співрозмовники у Вільнюсі сьогодні оцінюють на 70%. Правда, дехто одразу уточнює: "Ну Тимошенко ж зможе виїхати на лікування за кордон?" 

Україна для Литви — не тільки головна пострадянська країна, здатна надати Вільнюському саміту статусу якщо не історичної, то, певною мірою, поворотної події. Особливо тоді, коли в ЄС уже цілком чітко усвідомили: Україна — це не Литва й не Польща, це країна з великою кількістю людей і ще довшим списком проблем. І тим більш важливим і цінним є її перехід на інший, європейський трек. 

Підписання Угоди про асоціацію здатне забезпечити такий перехід. І не тільки для України, а й у майбутньому для інших країн регіону. Зокрема, Молдови та Грузії, які розраховують на парафування у Вільнюсі їхніх угод про асоціацію. Правда, обом свято можуть затьмити деякі деталі: молдовська угода може бути парафована не повністю, а в грузинській може засмутити преамбула, в якій, на відміну від українського й молдовського документів, буде занадто вже розмито сказано про європейську ідентичність цієї країни. 

Те, наскільки органічно для литовців Україна вписується в концепцію об'єднаної Європи, найяскравіше продемонстрував посол Литви при ЄС Раймундас Каробліс, зазначивши, що в Європі немає кращого символу євроінтеграції, ніж замок у Луцьку. Саме там шість століть тому відбувся перший справжній європейський саміт, у якому взяли участь понад десяток лідерів найвпливовіших європейських країн, що намагалися знайти спільну мову не шляхом війни, а шляхом мирних переговорів. 

Правда, сама Литва після приходу до влади президента Далі Грибаускайте всіляко намагалася перемістити фокус із "бідних родичів" на Сході — Білорусі та України — на багатих сусідів на Півночі — скандинавські країни. Не без допомоги Вільнюса було навіть створено формат неформальних консультацій трьох балтійських країн плюс трьох країн Північної Європи перед кожним самітом ЄС — своєрідне звіряння годинників та вироблення спільної позиції. Головні промоутери ідеї Єжи Гедройця про ключове значення трикутника Литва—Україна—Білорусь для стабільності в регіоні трохи відійшли в литовській столиці на другий план, попри всі пояснення, що основна додана вартість Литви в Євросоюзі полягає саме в її розумінні і знанні того, як вести справи з Україною та Білоруссю. 

Зрозуміло, під час головування в ЄС фокус знову доведеться змістити на "бідних родичів". І якщо в комунікації з Україною серйозну конкуренцію Литві складає Польща, то в діалозі з Білоруссю кращого комунікатора, ніж Литва, сьогодні точно немає. Погодьтеся, не кожен президент євросоюзівської країни знайде тему для розмови (причому без перекладу) з Лукашенком упродовж трьох з половиною годин. І не кожна євросоюзівська країна зметикувала скористатися політичною та економічною кон'юнктурою навколо Білорусі, щоб хутенько організувати дуже грамотне просування свого бізнесу в Білорусь. Один литовський бізнесмен, порівнюючи, на моє прохання, умови роботи в Україні й Білорусі, сказав, що вотчина "бацьки" для багатьох його колег усе ж таки важливіша, оскільки там зрозуміліші правила гри: один раз домовився з ким слід — і немає потреби потім постійно думати, який сюрприз тобі можуть приготувати завтра, хто наступний зажадає хабар або акуратно порадить поділитися по-братньому. 

Одне із завдань литовського головування в ЄС — не повторити досвід Варшавського саміту Східного партнерства, коли з Мінська для участі в саміті ніхто не приїхав. Найоптимальніший варіант, вважають у Вільнюсі, — піти за сценарієм саміту Східного партнерства у Празі. Тоді, нагадаю, міністр закордонних справ Чехії Карл Шварценберг передав запрошення Лукашенку, але при цьому красиво пояснив, що запрошується країна, і Олександр Григорович особисто — не найкращий її представник, беручи до уваги відомий набір факторів. Таким чином, і его Лукашенка можна задовольнити (мовляв, усе ж таки запросили особисто його), і участь високопоставленого представника з Мінська реально забезпечити. 

Тим більше що й білоруси сьогодні не приховують свого налаштування на примирення з ЄС із допомогою саме литовського посередництва. Це чітко дав зрозуміти білоруський прем'єр Мясникович під час свого візиту до Литви місяців зо два тому: "Вважаємо, що в період головування Литви в Євросоюзі ми просто зобов'язані... серйозно просунутися шляхом нормалізації білорусько-європейських відносин". Та й Лукашенко недавно раптом згадав, що Білорусь — це частина Європи, навіть охрестив її географічним центром. Ну й резюмував при цьому: "Ми хочемо бути в нормальних відносинах із європейцями". 

Так чи інакше, Вільнюс – найближча столиця Євросоюзу як для Мінська, так і для Києва. Більше того, як правильно зазначив посол Литви в Україні Петрас Вайтекунас, відстань між Вільнюсом і Києвом така ж, як між Києвом і Донецьком. Не знаю, як Мінськ, але Київ під час головування Литви в Євросоюзі має чудову нагоду виправдати цю близькість не тільки в географічному сенсі, а й у політичному. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво