Політична осінь: барометр міжнародних відносин показує на тепло - Міжнародна політика - dt.ua

Політична осінь: барометр міжнародних відносин показує на тепло

6 вересня, 20:26 Роздрукувати Випуск №33, 7 вересня-13 вересня

Україні ще належить опанувати дипломатичну тактику бігу між краплями дощу.

© depositphotos / goldenshrimp

Сучасний геополітичний трикутник ("Геометрія геополітики", DT.UA № 1 від 13.01.2018) знову почав рухатися. 

І цього разу основною рушійною силою стали не Північна Корея з Іраном, згадані у Стратегії національної безпеки США як головні противники Білого дому, а стратегічний союзник Вашингтона — Україна. Лише на перший погляд здається, що приїзд Джона Болтона, нібито пов'язаний із можливістю "заходження" китайців на "Мотор Січ", чергове загострення торгової війни США з КНР і прямі контакти президента Зеленського з Путіним — розрізнені події. Насправді все це — ланки одного ланцюга, в якому поєдналися інтереси глобальних гравців, і частина цих інтересів саме зараз перетинається над Україною. 

Ось як це виглядає, коли уважно придивитися. Україна перебуває у відносинах стратегічного партнерства не тільки зі США, а й з КНР, саме українська кукурудза замінила на ринку Китаю американську (а це майже 5 млн тонн, — збулася мрія Микити Хрущова). Трамп рішуче налаштований досягти "успіху" в урегулюванні ситуації на Сході України й таки запросити господаря Кремля на G-7 наступного року до США (після виборів це буде вже не страшно), а Росія тільки на словах нібито не заперечує проти розширення Нормандського формату за рахунок американців. Китай стрімко нарощує торгівлю з Україною і, швидше за все, за підсумками року, стане нашим провідним торговим партнером. Це, мабуть, добре. А ось кепсько — те, що в Піднебесній утомилися чекати (попри легендарне китайське терпіння), коли можна буде, не оглядаючись на санкції, розпочати масштабне освоєння ресурсів Сибіру. Річ у тому, що, хоч Китай і не є учасником санкційного режиму проти Росії, державні банки та компанії КНР утримуються від кредитування й інвестицій у великі російські проєкти, остерігаючись вторинних санкцій із боку США. Згадайте, як з аналогічного приводу переживали європейці, коли Вашингтон впровадив санкції проти Ірану. Вторинні санкції — річ серйозна.

На цьому тлі Європа, яка все ще шукає себе, вустами Макрона визнала, що епоха домінування Заходу в глобальній політиці добігла кінця і що Франції (читай — Заходу) потрібно терміново налагоджувати відносини з Росією. Певна річ, той, хто відстежував ключові тенденції світової політики впродовж останніх років, жодного одкровення у словах Макрона не виявив, — і Німеччина, і Франція давно чекали нагоди, щоб активно взятися за "налагодження" таких відносин. Почали з "Північного потоку-2", підписання масштабних програм економічного співробітництва в Санкт-Петербурзі та розмов за келихом "Шаблі" чи "Бордо" в затінку платанів заміської резиденції президента Франції. Небувала активність на "українському фронті" з пропозицією терміново провести черговий саміт Нормандського формату (де, мабуть, зустрінуться президенти України і Росії), а також певні рухи в питанні обміну полоненими, — все це спроби якомога швидше вирішити проблему та відкрити шлях до масштабного співробітництва, доки американці, які не зовсім в одній парі взуття з європейцями, не втрутилися. 

Але в тому-то й річ, що Росії за столом переговорів цікаві не ми, і вже точно не європейці, з ними питання більш-менш зрозуміле, а саме американці. Дуже ймовірно припустити, що в очах Кремля Україна існує тільки завдяки підтримці США. У Москві не вірять, що членство України в ЄС і НАТО, хай хоч двадцять разів закріплене в нашій Конституції, настане в недалекій історичній перспективі. Зате з величезним побоюванням ставляться до військової допомоги з боку США, розглядають політику Вашингтона, у глобальному масштабі, як антиросійську і вважають, що навіть остаточне вирішення конфлікту на Сході України не приведе до скасування американських санкцій. Адже санкції ці не тільки й не так про ОРДЛО, — там і акт Магнітського, і Скрипалі, і Крим, і це не тільки Трамп, це ще й Конгрес. У Кремлі не забули багатолітню епопею зі спробою скасування поправки Джексона—Веніка й визнають, що практично не мають важелів впливу на Конгрес. 

Навряд чи в Москви є далекосяжна стратегія саме "щодо Донбасу". Швидше, Путіним рухає намір "розміняти" часткове врегулювання "української кризи" (та інших спірних ситуацій) на визнання ключової ролі Росії в міжнародних справах. Його радники не втомлюються нагадувати, як Росія була багатократно зігнорована в усіх своїх глобальних починаннях, у тому числі в побудові "Європи від Лісабона до Владивостока". Хіба не дивно було почути цю пронафталінену ідею з вуст президента Франції після його недавньої зустрічі з Путіним? Насправді це російська концепція, свого часу відхилена, як і багато інших пропозицій стосовно архітектури європейської безпеки, внесені "глибоко європейською" Москвою. Пригадується, цим особливо активно займався пан Медведєв у період його тимчасового президентства. Пам'ятаєте — проєкт Договору про європейську безпеку в грудні 2009 р., після вторгнення та окупації частини Грузії? Відхилений.

У Європі вважають, що коли не розмовляти з Росією, то вона "розвернеться у бік Китаю". На диво застаріла точка зору. Росія вже давно й пильно дивиться на Китай, активно обмінюючись із Піднебесною нагородами, компліментами, запевненнями у вічній дружбі, трудовими ресурсами та лісом в обмін на продовольство. Москву не турбує перехід "Мотор Січі" "під китайців". Там розуміють, що рано чи пізно Пекін отримає технології виробництва двигунів. Так уже було з космічною програмою КНР, коли перші кроки робилися з участю спеціалістів із колишнього СРСР, а тепер китайці самостійно садять супутники на темний бік Місяця. Та ось що не завадило б — це якби вслід за Вашингтоном і Пекін заявив про бажання приєднатися до "врегулювання в Донбасі". Тут і нагода чудова підвернулася — приїзд Болтона і його легко прогнозована публічна критика на адресу Китаю, обвинувачуваного США в багатьох гріхах, зокрема в крадіжці технологій, нечесній, навіть грабіжницькій практиці економічної експансії та, звісно ж, у шпіонажі з боку Huawei. 

Оскільки Україна має вирішити для себе, якою мірою Київ готовий поглиблювати відносини з КНР, важливо відокремити зерно від полови. Насамперед слід узяти до уваги, що Китай чи не єдиний дає кредити тим країнам, котрі потребують фінансових ресурсів, але неплатоспроможні. Так, наприклад, свого часу був куплений порт Пірей — у розпал економічної кризи в Греції. Справді, часто в результаті такого кредитування на ринок держав-позичальників заходять переважно китайські компанії і завозяться китайські матеріали та обладнання. Інколи такі держави не можуть повернути кредити, і тоді об'єкти інвестування або активи, що слугували заставою, переходять у власність китайських кредиторів. Так відбулося в кількох країнах Азії й Африки. Але таку практику придумали не китайці, в ній немає нічого незвичайного, крім того, що китайці згодні мати справу з бідними й нестабільними режимами, а західні кредитори — ні. Ніхто нікого не примушує брати кредити на умовах Пекіна. Це по-перше. По-друге, що стосується технологій — то випадки їх "крадіжок" можуть і мають бути доведені в суді. Те, що Китай свого часу випускав точні "копії" передової електроніки, ще не означає "крадійства", оскільки ці копії були просто пластиліновим варіантом скульптур Мікеланджело — зовні схоже, але трохи іншої якості. Відтоді Піднебесна стала глобальним гравцем на світовому ринку, із зовнішньою торгівлею в трильйони доларів. Крадійство в такій ситуації просто невигідне. Нарешті, не слід забувати, що Huawei — світовий лідер у сфері телекомунікацій. І якщо їхнє обладнання шпигує, як назвати те, чим займаються Facebook і Google?

Швидше за все, Україні ще належить опанувати дипломатичну тактику бігу між краплями дощу, обстоюючи свої інтереси так, аби не викликати додаткової напруги в цей і без того складний період. Слід переконати Росію, що їй попросту вигідно домовитися з нами безпосередньо і припинити агресію в ОРДЛО. Якщо для цього треба зустрітися очима з Путіним — значить, це треба зробити, певна річ, за підтримки Заходу. В умовах "не членства в НАТО" видається перспективною концепція всебічного зміцнення регіональної безпеки в Центральній та Східній Європі за рахунок об'єднання зусиль із Польщею, Румунією, країнами Балтії, Словаччиною, Молдовою, Грузією, з часом — Угорщиною. Окремої уваги заслуговує регіон Чорного моря, де знадобиться воістину "візантійська" дипломатія з Туреччиною. Заява президента Зеленського в Польщі про наше бажання приєднатися до проекту "Тримор'я" — абсолютно правильний крок. І вже точно не слід боятися говорити з Китаєм, треба тільки розуміти — як. Але розпочати варто все-таки з визначення національних інтересів та формулювання стратегій. Тільки так переможемо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво