Сутичка орла з драконом

Може здатися, що єдине протистояння, яким нині живе людство, - це протистояння з COVID-19, що решта конфліктів коли й не припинилися, то тимчасово втратили гостроту. Але це не так, що з усією очевидністю доводить конфронтація Вашингтона і Пекіна. Пандемія в цьому конфлікті - ще одна грань, яка його тільки посилює.

Дві держави зійшлися в сутичці давно. З початку століття взаємні претензії нагромаджувалися, перепліталися, ставали дедалі вагомішими. Тайвань, промисловий шпіонаж, обмеження в доступі на ринки, Південнокитайське море, втручання у внутрішні справи. Список претензій розширювався, й у 2010-ті США та Китай входили вже у стані тліючого конфлікту. Прихід Трампа підштовхнув події: американський президент розпочав торгову війну, а решта гострих питань зробили зіткнення повноцінним політичним (і дедалі більше - геополітичним) конфліктом.

Такий конфлікт підштовхує сторони шукати не шляхів примирення, а нових і нових приводів завдати противникові удару. Таким конфліктом керує логіка гри з нульовим підсумком - битви, в якій будь-які збитки противника заносяться у свій актив, попри далекосяжні наслідки для світу. Недивно, що й тема пандемії коронавірусу теж стала знаряддям (чи зброєю?) у сутичці двох держав.

3 травня держсекретар США Майк Помпео в інтерв'ю каналові ABC заявив: його країна має "значний масив доказів" того, що коронавірус вирвався на світові простори з китайської лабораторії в Ухані. Він не спростував оприлюднених раніше висновків американської розвідувальної спільноти про природне походження вірусу, тобто поки що адміністрація Трампа не обвинуватила Пекін у розв'язуванні біологічної війни. Але, фактично, були висунуті претензії, суть яких зводиться до вини КНР в нинішній пандемії (хай навіть через недбалість, через неналежне поводження з небезпечними біологічними матеріалами). Звідси тільки крок до пред'явлення вимог "повинитися" та розробки теми компенсації за заподіяну матеріальну шкоду.

До розмов про відшкодування матеріальних збитків поки що тільки готуються: про те, що Китай "повинен заплатити", не втомлюється говорити Стів Беннон, правий політик, який зіграв важливу роль у перемозі Трампа 2016 року, та й сам Трамп уже кілька разів вкидав пробну кулю теми компенсацій. А ось про збитки політичні американська адміністрація вже подбала. Передусім нинішня атака на Китай - спроба зняти з себе частину вини за людські життя (країна вже втратила понад 60 тисяч, і ця цифра продовжує зростати) та фінансові втрати. Адже за очевидні проколи в реагуванні на виклик природи відповідати доведеться адміністрації, і відіграти провали перших тижнів пандемії жодним чином не вдасться. Інша річ, якщо пандемія - наслідок чужого лихого наміру.

Адміністрації набагато легше відреагувати на події "належним чином" постфактум. Американському виборцю продемонструють покарання винного, що має підтвердити профпридатність президента. "Хороші хлопці" спочатку страждають, але потім відплачують лиходіям стократ і перемагають. Простий сюжет з хепі-ендом (для Трампа) пояснює, чому його оточення розганяє хвилю обвинувачень на адресу Китаю у "виробництві" коронавірусу. У рік виборів такий сценарій просто не міг залишитися незатребуваним.

Є в американської атаки на Китай і другий план. Конфлікт із Пекіном в американській політиці показав себе з кращого боку, - розгорнута Трампом торговельна війна не наразилась на серйозні заперечення з боку американського політичного класу та більшої частини великого бізнесу (останні частіше вимагали компенсації з держбюджету, ніж наполягали на згортанні загороджувальних заходів). Китай занадто лякає США - як конкурент в економічній, політичній, військовій і навіть культурній сфері. Байдуже, наскільки ці побоювання обґрунтовані, - головне, їх вважає значимими американська еліта.

Конфлікт із КНР ідеально підходить, щоб підновити американську гегемонію і відновити у світі позиції американців, що похитнулися. Ворог досить сильний і небезпечний - значно сильніший за Росію і небезпечніший за Іран. Якраз щоб налякати співвітчизників і вимагати лояльності від союзників. У рік виборів на цій темі зіграють усі. Президент, обвинувачуючи Китай, покаже себе жорстким і рішучим лідером. Його головний конкурент Джо Байден буде говорити про недостатню рішучість і жорсткість нинішньої адміністрації і обіцятиме більше критики та тиску на Пекін. Конгрес буде проводити екстрені слухання й приймати санкції проти Китаю, теж демонструючи себе нації як рішучий і відповідальний політичний інститут.

До того ж в історії з коронавірусом американці відчувають "моральне право" атакувати: першим же почав Китай, де про американське походження вірусу говорили ще на початку року. Так, на найвищому рівні жодних випадів Пекін собі не дозволив, але були не тільки китайські користувачі в соціальних мережах, а й державні чиновники. Та й мотив у китайців тоді був схожий з американським - зняти бодай частину відповідальності з себе, окресливши ситуацію як іноземну диверсію та назвавши її винуватця.

Є в нинішнього загострення конфлікту і третій план, яким американська еліта не керує. І на цьому плані вже зараз вимальовуються небезпечні для всього світу перспективи.

Міжнародна політика і так стає все більш образливою за формою та радикальною за змістом. Запит на критичну манеру в дипломатії зростає рік у рік. В історії з пандемією американці зміцнюють новий тренд. Так, майже двадцять років тому Колін Павелл (тодішній очільник зовнішньополітичного відомства США) обвинувачував Ірак у створенні хімічної зброї - дуже схоже на те, як сьогодні Помпео обвинувачує Китай. Але тоді це було на порозі справжньої війни з країною - парією світової спільноти, з державою, стосовно якої інші дипломатичні засоби було вичерпано. Сьогодні йдеться про повсякденну практику відносин з однією з провідних держав, про відносини, в яких немає військової тривоги, і тому демонізувати іншу сторону нібито немає гострої потреби.

Тренд підхоплять багато хто, особливо з числа американських союзників і найближчих партнерів (інші країни просто остережуться псувати відносини з Китаєм, не розраховуючи однозначно на покровительство Вашингтона). Адже ніщо людське їм не чуже: лідерам цих країн теж хочеться знайти винного в нинішній медичній, соціальній та економічній кризі, й Китай чудово підходить на цю роль. І річ не в горезвісному змаганні демократій та автократій на ефективність протиепідемічних заходів, - навряд чи хтось вірить, що після розбору польотів італійці й французи почнуть будувати в себе "соціалізм із китайським обличчям". Проблема в тому, що відповідальність за провали в боротьбі з пандемією ляже на уряди багатьох країн - на найближчих виборах чи навіть раніше. І знайти прийнятне для виборця пояснення цих провалів - єдина чітка стратегія. І ось американську атаку на Китай уже підтримують британці й австралійці.

Дипломатичний конфлікт навколо пандемії набирає обертів. Тон офіційного Пекіна остаточно став жорстким і критичним після нападок США на Всесвітню організацію охорони здоров'я. США обвинуватили міжнародну організацію в нездатності зупинити поширення вірусу за межі Китаю й призупинили сплату внесків (які становлять чималу частину бюджету ВООЗ). Пекін у відповідь обвинуватив Вашингтон у зриві міжнародних заходів у боротьбі з пандемією та нездатності зупинити хворобу в себе вдома. Уже на початку травня китайське МЗС висловило думку, що зростанню кількості хворих у всьому світі сприяв зрив Вашингтоном карантинних заходів на початку національної епідемії, - тисячі заражених залишили країну й понесли з собою вірус далі. Безперечно, Пекін не пропустить і останнього демаршу Помпео.

Перед обличчям пандемії, що однаковою мірою загрожує всьому людству, можна було очікувати більшої згуртованості та готовності допомогти одне одному. Натомість поширення коронавірусу частіше стає приводом до нових сутичок, до більшої ворожнечі. Зростання ксенофобських настроїв фіксують у багатьох країнах. Перепадає всім без розбору - іноземцям, інородцям, усім "іншим". Конфлікт між США та КНР, взаємні обвинувачення двох провідних держав і далі роз'єднують світ. У світі після пандемії стане ще менше співпраці і ще більше конфліктів. Схоже, як і майже завжди в історії, сьогодні людству більше за будь-які хвороби та природні катастрофи знову загрожує саме людство.