Євроінтеграція та ефект попкорну - Міжнародна політика - dt.ua

Євроінтеграція та ефект попкорну

25 жовтня, 2013, 19:30 Роздрукувати Випуск №39, 25 жовтня-1 листопада

Людям справді бракує об'єктивної, і головне — доступної інформації про те, що таке "євроінтеграція в дії". Це саме той випадок, коли нам — експертам, журналістам, дипломатам — потрібно бути не так розумними і красивими, як зрозумілими і доступними. 

Ще років п'ять тому важко було й уявити, що в Європейського Союзу можуть виникнути проблеми з його привабливістю в Україні. Що доведеться запускати інформаційні кампанії на підтримку ЄС, а європейські посли спільно з експертами та громадськими активістами курсуватимуть Україною, аби повернути Євросоюзу втрачений шарм. 

Хоча, здавалося б, у країні, де показниками якості та достойного життя став загадковий для європейців "євроремонт", іміджевих питань до Євросоюзу не може виникнути апріорі. Проте вони виникають. І не тільки з огляду на деякі процеси, що відбуваються в самому ЄС чи в кількох країнах-членах, а й завдяки протидії тих, для кого європейський вибір України — це лише короткочасна забаганка нинішнього президента, яка жодним чином не має спиратися на масштабну громадську підтримку. Адже одна річ — воювати проти нав'язаної (чи, як кажуть наші друзі-росіяни, насильницької) євроінтеграції, а інша — проти євроінтеграції усвідомленої. Одна річ, коли ця тема перебуває у мейнстрімі, як тепер, а інша — коли вона є фішкою лише поодиноких політиків та інтелектуалів і дрейфує на межі маргінесу. 

Найкращий приклад того, як у громадському сприйнятті з привабливого та потужного Європейського Союзу зробити страшного й понівеченого монстра, — це Білорусь. Ще у 2002 р. 60% білорусів були готові проголосувати за членство Білорусі в ЄС, якби на той момент відбувся відповідний референдум. У 2010-му — лише 36%. Тобто майже вдвічі менше. З моменту, коли Євросоюз впритул наблизився до кордонів із Білоруссю, було залучено всі доступні інформаційні ресурси, аби довести пересічному мешканцеві країни: модель держави, яку вибудував Лукашенко, значно ефективніша, ніж та, яку під дахом ЄС будують литовці та поляки. Результат не забарився — через півтора-два роки проєвропейські настрої в Білорусі помітно ослабли, а проросійські — посилились. 

В Україні проблеми з позиціюванням ЄС виникли лише тоді, коли європейський вибір перестав бути чимось абстрактним і суто теоретичним. Коли стало питання руба про практичну євроінтеграцію. Адже Угода про асоціацію — саме і є початок такої практичної євроінтеграції. Стало більше конкретики — і більше домислів. Більше домислів — і більше страхів. Більше страхів — і більше вагань. 

Мені з колегами з Інституту світової політики за останні кілька місяців вдалось об'їхати майже 20 міст України з так званими "вуличними євроуніверситетами" — спілкуванням на тему євроінтеграції з пересічними людьми просто неба на головних площах та вулицях разом із запрошеними послами ЄС (за підтримки Фонду "Відродження", UNITER/PACT, Шведського Інституту та Global Reporting, посольств Швеції і Великобританії). 

Головний висновок цих євроуніверситетів — людям справді бракує об'єктивної, і головне — доступної інформації про те, що таке "євроінтеграція в дії". Це саме той випадок, коли нам — експертам, журналістам, дипломатам — потрібно бути не так розумними і красивими, як зрозумілими і доступними. Зрозумілими, щоб, пояснюючи переваги євроінтеграції, не маніпулювати, але й зайвий раз не відлякати. Скажімо, не обов'язково бити себе кулаками в груди й розповідати, що в ЄС немає корупції, набагато краще пояснити, що в Євросоюзі корупція — це вибір, у нас — необхідність. Чи навести лише один факт: перші місця у світі за рівнем сприйняття корупції посідають країни-члени ЄС, Україна — на 144-му поруч із Сирією, Камеруном та Республікою Конго. 

Доступними потрібно бути тому, що багатьох українців у регіонах часто вражає не так те, що саме сказав той або інший посол ЄС, а те, що він, наприклад, говорить українською мовою (у Миколаєві саме це обговорювали в натовпі місцеві мешканці після виступу посла ЄС Яна Томбінського). Чи те, що він вийшов поспілкуватись із людьми на головну площу якогось обласного центру, а не в актову залу із зігнаною аудиторією напередодні чергових виборів та з черговим набором агітації. І вийшов без будь-якої охорони. Так, дуже важливо, коли чиновники починають вголос говорити про європейські цінності та моделі поведінки. Але ще важливіше — не девальвувати ці цінності, виїжджаючи в народ поговорити про Євросоюз із міні-кортежем охорони та ручканням із "народом" рівно на два фотокадри. Занадто вже різко починають дисонувати в таких випадках вербальна — європейська та візуальна — пострадянська картинка. Не дивно, що лише у двох містах представники місцевої влади на рівні заступників мерів не побоялися вийти на вулицю й поговорити з людьми на євроінтеграційну тематику, — це Кременчук на Полтавщині та Ніжин на Чернігівщині. 

Занурення з євроінтеграційною тематикою у люди — справа невдячна, проте захоплива. У кожному місті чекає новий сюрприз. Зазвичай пов'язаний із місцевою владою або з прихильниками Комуністичної партії. Десь місцева влада показово дистанціюється від будь-якої співпраці, зате в день акції, як гриби після дощу, з'являються намети Комуністичної партії з листівками за Митний союз. Так було в Кіровограді. Там представники міської ради наполегливо не рекомендують їхати до них, оскільки в них "усе місто за Митний союз", і вони не можуть гарантувати безпеку. Так було в Запоріжжі, в яке ми потрапили з другої спроби, після двох депутатських запитів та в компанії з послом Британії Саймоном Смітом. Виявилося, що за Митний союз далеко не все місто. 

Там вочевидь накручені комуністичною пропагандою пенсіонери накидаються на європейських дипломатів із грізними попередженнями, що "мы всегда были и будем с Россией, а ты пошел вон отсюда". Не переставало дошкуляти питання: чому в жодному регіоні не вдається зустріти агресивного, хамовитого й демонстративно нетолерантного прихильника Європейського Союзу? Зате накачаних неповагою любителів Митного союзу вистачить на цілу армію. 

Ходіння в народ під знаком Євросоюзу сьогодні в Україні ускладнене ще й тим, що з'явилися нові болючі теми, про які країни Центрально-Східної Європи на етапі своєї асоціації навіть не замислювались. Наприклад, коли Литва була кандидатом на членство в ЄС, основним контраргументом звучало те, що молодь масово виїде з країни. Таких тем, як "Євросоюз розвалюється" (популярний аргумент після кризи в єврозоні), чи штучно роздуте питання одностатевих шлюбів, яке наразі неактуальне навіть для більшості країн ЄС, взагалі не фігурувало. 

Інша відмінність — якщо в наших західних сусідів початок ходи до ЄС мав чітко виражений культурно-історичний акцент, то в нас початок євроінтеграції відразу набув якогось прагматично-цинічного відтінку: а що, кому і скільки за це буде? Тобто замість благородної мети "повернення до Європи" в українському варіанті часто вимальовується інше — інтрижка з Європою. Інтрижка, яка може перерости у серйозний роман і навіть шлюб, а може й нічим не закінчитись. Чи закінчитись поверненням уже не до Європи, а назад до Євразії. 

У кожному регіоні, звісно, свої аргументи "за" і "проти". Однак є речі, типові для переважної частини України. І всі вони, так чи інакше, зводяться до протистояння двох ключових понять: стабільності та змін. Так сталося, що євроінтеграцію потрібно розпочинати в країні, більшість населення якої (52%, за даними соціологічної служби "Рейтинг") вважає, що наразі для України важливіша стабільність, а не будь-які зміни.

І все ж лякають людей не тільки зміни. Запитання, яке найчастіше звучало у різних містах України, — "Для чого ми Європі?". У різних варіаціях — від "Кому ми там потрібні?" до "А вони хіба нас не бояться?". Запитання, на яке досить складно відповісти, оскільки аргументи на кшталт "їм потрібен безпечний та заможний сусід" у такому спілкуванні не зовсім працюють, а аргументи з приводу людського потенціалу та можливостей для інвестицій провокують інтерпретації: "Ми так і знали, що будуть скуповувати нашу землю, а до нас ставитимуться як до рабів". Це запитання складне ще й тому, що досить легко робити промоушен європейським цінностям або європейським стандартам. Але як, підкажіть, промоутувати звичайну людську гідність? Як промоутувати елементарну самоповагу? І чи це також має входити в інформаційну кампанію за ЄС?

Інша спільна риса для багатьох регіонів — це те, що бажання бути з Росією не означає бути як Росія. Для них справжньою моделлю для відтворення в себе є... Білорусь. Ледь чи не в кожному місті доводилося чути, як чисто там на вулицях, які там чудові дороги, яке прекрасне там соціальне забезпечення, як безперебійно працюють там підприємства. Тобто Білорусь стала своєрідною альтернативою Євросоюзу для тих українців, які все ще ностальгують за Радянським Союзом і для яких такі речі як "демократія" та "права людини" є якимись незрозумілими західними викрутасами, а "сильна рука" — цілком конкретним інструментом на шляху до стабільності та добробуту. Власне, під час поїздок була нагода вкотре переконатися, що не лише Хілларі Клінтон вчасно розгледіла у Митному союзі таку собі апгрейд версію Радянського Союзу, а й прихильники МС вперто хочуть туди, марячи єдиним — повернути хоч крихти радянського. Ті ж, хто ще за життя в СРСР зненавидів комунізм більшовицького штибу й тишком налаштовував приймачі на радіохвилі вільних країн, — двома руками саме за ЄС. Причому незалежно від віку та регіону.

Найбільш абсурдний аргумент, який теж кочує з одного регіону в інший, — це те, що після запровадження зони вільної торгівлі з ЄС "менш якісні товари з менш розвинених європейських країн попливуть до України". У Кривому Розі навіть виникла цікава сценка: не встиг поставити це запитання молодий хлопець-студент, як йому відразу відповів чоловік похилого віку: "А хіба є у Європейському Союзі менш розвинені, ніж Україна, країни? А те, що Україна вже закидана низькоякісною китайською продукцією, вас не хвилює?" 

Проте було б краще, якби українці більше переймалися тим, що дасть євроінтеграція особисто їм та їхнім сім'ям. А так склалося враження, наче багатьох із них переважно непокоїть доля якихось абстрактних "підприємств", які можуть втратити російський ринок, але не закріпитися на європейському. Їх, грубо кажучи, за радянською інерцією, турбує, чи зможемо ми літати в космос, а не чи зможе конкретне подружжя забезпечити своїй дитині якісне медичне обслуговування. Їх мало непокоїть якість питної води, їх не цікавить, чому в ЄС люди живуть, за найскромнішими підрахунками, на 10 років довше, ніж в Україні, що на кожен товар є, щонайменше, дворічна гарантія, що в Україні сьогодні найдорожчі авто в Європі, що суд можна виграти без грошей і телефонного дзвінка згори, а навчатись у престижному університеті в Празі чомусь виходить дешевше, ніж у Податковій академії в Ірпені. Але багатьох українців чомусь дуже турбує доля греків та болгар. "А ви подивіться на Грецію!", "А ви знаєте, що коїться в Болгарії?", — з жахом в очах вигукували наші співчутливі люди. Люди, більшість яких жодного разу там не бувала. І відверто дивуються, коли дізнаються, що 68% болгар позитивно ставляться до членства своєї країни в ЄС і 80% проголосували б за це членство, якби знову був референдум. А 69% греків не хочуть, аби їхня країна виходила з єврозони. 

Улюблений спільний аргумент тих, хто сьогодні підтримує Європейський Союз, звучить приблизно так: "Нехай хоч наші діти поживуть нормально". Причому цей аргумент доводилося чути як від дерслужбовців, так і від керівників підприємств, чий прибуток прямо залежить від російського ринку або ціни на російський газ. Лихі язики підказують, що цей аргумент навіть називав у своїй розмові з Дмітрієм Мєдвєдєвим Азаров як одне з пояснень, чому Україна обирає євроінтеграцію. Соціологія теж підтверджує, що навіть частина прихильників Митного союзу (кожен шостий) переконана: краще майбутнє для їхніх дітей та внуків буде в Україні, інтегрованій до Європейського Союзу, а не до Митного. 

І насамкінець: зрозуміло, що за один місяць чи навіть рік переконати всю країну у безальтернативності європейського вибору не вдасться. Ефекту доміно теж не буде. Швидше, це буде ефект попкорну: одні люди, як і "зерна", дозріватимуть до такого усвідомлення швидше, інші — повільніше. Будуть і такі, які взагалі не дозріють. Головне в цьому процесі — потрібна температура. Така, яку сьогодні утримує питання підпису під Угодою про асоціацію. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво