З історії успіху — в олігархічну диктатуру - Міжнародна політика - dt.ua

З "історії успіху" — в "олігархічну диктатуру"

17 листопада, 2017, 18:18 Роздрукувати Випуск №43-44, 18 листопада-24 листопада

Які уроки Україні варто взяти у Молдови.

Влад Плахотнюк © esp.md

Головне — не допустити в Україні того, що трапилося в Молдові. 

Приблизно так люблять говорити з прицілом на вибори 2019 р. різного штибу європейські та американські політики і дипломати, які вболівають за майбутнє України. Вони бояться, що їхні зусилля з трансформації України виявляться знову марними, й на наступних виборах переможуть політики, для яких ситуація збереження статус-кво або ж реверсу реформ стане ідеальною, а курс на інтеграцію до ЄС — сумнівним. Дехто, прогнозуючи такий небажаний сценарій, вживає термін "додонізація" України (від прізвища нинішнього президента Молдови Додона). Суть цього терміну проста: перемога проросійського кандидата на тлі тотального розчарування владою, що задекларувала проєвропейський курс.

Скажете, ми це вже проходили? Так, на перший погляд, щось подібне вже було на президентських виборах 2010 р., коли на тлі тотального розчарування помаранчевими елітами переміг проросійський Янукович. Саме тому українські й молдовські політики та експерти люблять, коли збираються разом, поміж себе жартувати: хто з нас насправді кого наслідує — Україна Молдову чи Молдова Україну? Можливо, те, що відбувається в Молдові, це насправді "українізація", а не "додонізація"?

Молдова свого часу отримала конкретний зиск від розчарування помаранчевими елітами в Євросоюзі. Саме після фіаско революції 2004 р. в ЄС сумлінно (і часом досить штучно) почали ліпити з Молдови "історію успіху" Східного партнерства. Дещо давали авансом, на деякі сумнівні процеси — заплющували очі. Ряд політиків у таких надважливих країнах ЄС як Німеччина після розчарування помаранчевими партнерами в Україні почали інвестувати свій час, досвід та енергію в Молдову. 

Сьогодні — після розчарування й Молдовою — дехто просить взагалі не згадувати про так званих східних сусідів ЄС: мовляв, занадто велика травма. 

Зараз можна сміливо констатувати: у певному сенсі, Молдова за рівнем розчарування навіть перевершила Україну. По-перше, Україну ніхто ніколи не спромігся забрендувати в європейських столицях як "історію успіху" східної політики ЄС. Нижчий рівень очікувань — менші розчарування. Понад те, з Україною ніхто серйозно не обговорював потенційної перспективи членства в ЄС. В Україні, можливо, мало хто про це знає, але з колишнім молдовським прем'єром Лянке така перспектива серйозно проговорювалась: ішлося навіть про те, коли і яким чином Молдова могла б подати заявку на членство. За нашою інформацією, співрозмовником з ЄС на цю тему була канцлер Німеччини Ангела Меркель. Причому — складно повірити — це відбувалося ще якихось три роки тому. 

Натомість Молдова примудрилася зробити те, що не вдалося навіть помаранчевим лідерам за роки їхнього урядування в Україні: вона зробила слово "євроінтеграція" синонімом слова "корумпованість". Саме уряд, із яким європейські лідери запустили "історію успіху Молдови", виявився найбільш корумпованим. Саме за прем'єрства Влада Філата через три банки було вкрадено 1 млрд дол. (12% ВВП країни), ще
20 млрд дол. з Росії, як з'ясувалося пізніше, були відмиті через молдовські банки. Крім того, оскільки ЄС і Захід заплющували очі на багато речей, вони почали сприйматися не як куратори реформ у Молдові, а як, де-факто, куратори корупції в Молдові. 

Арешт і наступне ув'язнення екс-прем'єра Філата за перевищення своїх повноважень не відновило довіру до проєвропейських політичних сил у країні, адже, зрештою, звелося до того, що замість двох олігархів, які, за великим рахунком, правили Молдовою, в Молдові залишився один: Влад Плахотнюк. Залишився, слід зазначити, не без бою: після ув'язнення Влада Філата західні партнери — з ЄС і США — до останнього намагалися переконати Плахотнюка покинути країну. Логіка була проста: Молдова очищається від олігархічного диктату, прореформаторський курс відновлюється, "історія успіху" Східного партнерства реанімується. Плахотнюк від'їжджати відмовився. За деякою інформацією, західні переговірники виявилися безпомічними, коли їх попросили гарантувати, що після залишення Плахотнюком Молдови його місця не займе жоден інший олігарх. Звісно, таких гарантій ніхто дати апріорі не міг. 

Інсайдери в Кишиневі полюбляють розповідати, що певний час Плахотнюк досить захоплювався Порошенком: мовляв, це ж треба і статків своїх не втратити, і президентом стати. Ще й на Заході ніхто не вимагає від нього деолігархізації, як у випадку з Молдовою. Дехто каже, що певний пієтет до Порошенка в нього є й досі. Однак, судячи з того, як Плахотнюк зміг консолідувати свою владу в Молдові, не будучи не те що президентом, а вже навіть віце-спікером парламенту, — то певний пієтет тепер може з'явитись у деяких українських колег до нього. Адже, щоб не було ілюзій, у Молдові сьогодні йдеться про те, що один із західних дипломатів, процитований недавно The Economist, назвав "олігархічною диктатурою". Здавалося б, олігархів стало менше (замість двох один), а враження про Молдову як про олігархічну країну лише посилилось. Постає запитання: а чи, взагалі, була "історія успіху", про яку говорили в Брюсселі і завдяки промоції якої навіть деякі телеведучі на провідних українських каналах чомусь вважають, що Молдова вже є членом Євросоюзу? Чи, можливо, це просто була ілюзія за рахунок такого-сякого олігархічного плюралізму в поєднанні з євросоюзівською політикою відносності? (На тлі інших країн регіону — Молдова справді мала досить обнадійливий вигляд.) 

Інше питання, яке логічно може виникнути: а де ж у цій схемі президент Ігор Додон

Саме цими днями рік тому він став президентом Молдови. Причому першим за досить тривалий час президентом, обраним на загальних виборах, а не в парламенті республіки. У схемі під умовною назвою "олігархічна диктатура" Плахотнюка Додон досить навіть присутній. Ще з часу президентської кампанії Додона склалося стійке враження, що його справжнім куратором (чи супервайзером) є не Путін, а Плахотнюк. У часи президентства Додона це відчуття в Кишиневі лише посилилось. Він, звісно, не менеджер Плахотнюка, як прем'єр Молдови Павел Філіп, чи відомий соратник олігарха, як спікер Адріан Канду.Але він і не є тим неприборканим опонентом Плахотнюка і нині правлячої коаліції в Молдові, ким його намагаються змалювати в захоплюючих, часом навіть мелодраматичних сюжетах про протистояння молдовського президента й уряду, що доходять і до України: то Додон заборонив молдовським військовим брати участь у військових навчаннях НАТО Rapid Trident 2017 на Яворівському полігоні, а уряд дозволив, і вони все ж поїхали; то Додон довго і стійко опирався призначенню запропонованого урядом міністра оборони, а його все ж таки призначили, навіть ціною короткочасного усунення президента від виконання своїх повноважень Конституційним судом, і так далі в такому ж дусі. 

Ця політична драма стала особливо затребуваною після того, як партія Додона у липні нинішнього року підтримала принципово важливий для Плахотнюка проект — ініційовану ним виборчу реформу, що передбачає перехід від пропорційної системи виборів до змішаної, пропорційно-мажоритарної. Незважаючи на критику цієї реформи з боку європейських партнерів, це питання для партії Плахотнюка особливо важливе, з огляду на участь підконтрольної олігархові політичної сили у владних розкладах після наступних виборів: через на низьку підтримку його політичної сили мажоритарні округи відіграватимуть роль майже рятівних кіл. "Європейці мають зробити свій вибір: або згода на мажоритарку, або Росія в Молдові", — пояснював мені один відомий молдовський політик після голосування. 

Питання критично важливе ще й тому, що на наступних виборах за місце під парламентським сонцем Плахотнюку доведеться боротися передусім не з Додоном, а з проєвропейською опозицією "Дія та солідарність" на чолі з кандидатом №2 на торішніх президентських виборах Майєю Санду. Наскільки "переконливо" Плахотнюк уміє консолідувати на свою користь регіони країни, свідчить історія про те, як ефектно він "вступив" у свою партію 200 мерів міст, що раніше належали до інших партій (зокрема, Ліберально-демократичної партії екс-прем'єра Філата).

А як же регулярні поїздки Додона до Путіна? Ексклюзивний з усіх закордонних лідерів супровід російського президента на параді 9 травня в Москві? Гострі реакції з майже традиційними звинуваченнями у провокаційних діях, якими Додон, як умілий кухар, вчасно приперчує свої декларації на будь-який чутливий для Росії випад молдовського парламенту або уряду. Чи то йдеться про декларацію парламенту про виведення російських військ із Придністров'я і трансформацію миротворчої місії (хоча росіян у місії вже досить мало й так, до 80%, за деякими даними, становлять придністровці з російськими паспортами), чи про заборону російському віце-прем'єрові Рогозіну в'їзду до Молдови. 

Це все потрібне для збереження досить вірного електорату Додона і, зрештою, утримання контролю над країною Плахотнюком. Плахотнюк насправді не є ні "проросійським", ні "проєвропейським". Він є тим, хто свою "проєвропейськість" активно використовує для боротьби з "проросійськістю", щоб і далі зберігати контроль над країною у своїх руках. 

Чим вищі ризики, що Додон здасть країну Росії, тим переконливіший Плахотнюк у ролі захисника європейського вибору Молдови. І в очах небайдужих європейських та американських партнерів, і в очах того електорату, який хоч і розчарувався в проєвропейських керівниках Молдови, але не розчарувався в європейському виборі країни як такому й поки що не вірить у здатність проєвропейської опозиції на чолі з Майєю Санду захистити республіку від переорієнтації на Росію. До речі, показова деталь: уперше з 2014 р. підтримка інтеграції до Європейського Союзу в Молдові вища, ніж підтримка інтеграції до Митного/Євразійського союзу з Росією. Рейтинг довіри до Плахотнюка як до політика теж трохи зріс і вже навіть залишив позаду рейтинги колишнього президента Мар'яна Лупу, екс-прем'єра Юріє Лянке та спікера парламенту Андріана Канду. 

Додон особисто, тим часом, досі має найвищий рівень довіри з-поміж усіх політиків, що було підтверджено минулого тижня в опитуванні IRI (26% на тлі 15% у Майї Санду). Підтримка його роботи як президента теж залишається високою, хоч і трохи впала проти того, якою була півроку тому (з 54% у березні до 48% у жовтні нинішнього року). Зберігати підтримку Додону, в принципі, не так уже й складно: роль президента з повноваженнями "британської королеви" грає йому на руку. Мовляв, і хотів би виконати всі свої передвиборні обіцянки, але ж урядова коаліція стоїть на заваді.

Однак уся ця майстерно, у стилі Плахотнюка розіграна політична п'єса не додає молдованам віри у майбутнє своєї країни. Перше запитання, яке автору цих рядків традиційно ставлять під час кожного приїзду до Молдови, звучить незмінно: "А у вас теж люди так масово виїжджають із країни, як у нас?" З Молдови виїхала третина працездатного населення, від грошових переказів якого з-за кордону залежить приблизно чверть молдовської економіки. Такий собі народний "план Маршалла", який, до речі, вже працює і в Україні за рахунок грошових переказів наших заробітчан. У певний момент просто виникло усвідомлення: для того, аби побачитись із молдовськими колегами та друзями, вже треба їхати до Франції, Німеччини чи Бельгії, а не до Молдови. Наявність громадянства Румунії у переважної більшості їх відчиняє двері для тривалих контрактів на території ЄС, а також для професійної кар'єри в інституціях ЄС і НАТО.

Яка роль у цій драматичній "п'єсі" відводиться Україні? Очевидно, що не ключова. Контакту на найвищому рівні як не було за президентства Додона, так, швидше за все, скоро й не буде. За деякою інформацією, в Києві відразу після президентських виборів у Молдові висунули кілька чітких умов, після виконання яких Порошенко буде готовий зустрітися з Додоном. Зокрема, щоб Додон де-факто визнав помилковою свою заяву про приналежність Криму Росії і, відповідно, перепросив за неї. Молдовський президент цих умов не виконав і навряд чи виконає, оскільки тоді втрачає сенс гра в "проєвропейського" Плахотнюка, що рятує Молдову від "проросійського" Додона. В уряді й парламенті Молдови є люди, котрим щиро не байдуже, наскільки Україні вдасться стримати Росію й запобігти створенню нового Придністров'я на Донбасі. Коли на молдовських переговірників торік у рамках "5+2" чинився тиск, вони відверто казали: ми не хочемо створювати прецедент, який окремі міжнародні партнери зможуть потім використати проти України в питанні врегулювання на Донбасі. Мовляв, Молдова хотіла врегулювати конфлікт і пішла на болючі поступки, а Україна не йде на поступки, то, очевидно, не хоче врегулювання, й міжнародна підтримка їй непотрібна. 

Але є в Молдові й політики, які бояться їхати в Україну для участі, наприклад, у різних міжпарламентських форматах, бо "там війна". У сприйнятті молдован загалом, згідно зі згаданим опитуванням IRI, Україна фігурує на четвертому місці як важливий економічний партнер (після ЄС, Росії та Румунії) і політичний партнер (у тій самій послідовності), але на третій позиції як загроза для Молдови (після Росії та США). Етнічні українці в Молдові, згідно з деякими дослідженнями, з більшим ентузіазмом підтримують інтеграцію РМ в оркестрований Росією Євразійський Союз, аніж навіть етнічні росіяни. 

Отож, коли ми говоримо про загрозу "додонізації" України після виборів 2019 р., то не йдеться про банальний прихід проросійських політичних сил до влади на тлі розчарування проєвропейськими політиками. Йдеться передусім про посилення олігархічного впливу, який передбачає мінімум трансформаційного порядку денного, максимум збереження статус-кво. Під проросійськими чи під проєвропейськими гаслами — байдуже. До речі, ви давно чули з вуст перших осіб країни слово "деолігархізація"? 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво