Сергій Жадан: Яке суспільство, така й політика - Інтерв'ю - dt.ua

Сергій Жадан: "Яке суспільство, така й політика"

6 вересня, 18:31 Роздрукувати Випуск №33, 7 вересня-13 вересня

Сергій Жадан — письменник, музикант, волонтер і непересічна особистість.

© Сергій Жадан / Facebook

Здається, щоб пізнати Сергія Жадана, треба навчитися читати між рядків. І не дивуватися, коли десь посеред плетива слів раптом побачиш червону мітку, яка є якнайкращим прикладом нерозгаданого й до сьогодні феномену геніальности. 

В інтерв'ю DT.UA письменник розповів про проєкт "Схід читає", поділився, яка література йому найбільш близька, а також обнадійливо повідомив, що саме нині українське культурне життя переживає певний бум.

— Ще минулого року Інститут книги закупив для українських бібліотек велику кількість книжок, — розповідає письменник. — Тому ми з друзями вирішили підтримати цей проект. У мене є невеличкий благодійний фонд, тож ми з нашим фондом підключилися до цієї ініціативи і зробили проект, який називається "Схід читає". Ми запрошували письменників виступити в бібліотеках Луганської і Донецької областей, куди Інститут закуповував книжки, себто щоб письменники приїхали, а читачі мали можливість прийти в бібліотеку і побачити живого автора, книжка якого є в цій бібліотеці. Головне — живе спілкування і справжній живий контакт.

Сергей Жадан_1
Сергій Жадан / Facebook

— Сергію, у рамках проєкту "Схід читає" ви відвідали 15 населених пунктів. Розкажіть про ваші враження від візиту?

— Ми були на Луганщині, в таких містах як Сватове, Старобільськ, Станиця Луганська, Щастя. Не оминули й Миронівського, Попасної, Бахмута, Костянтинівки, Дружківки, Слов'янська, Краматорська. Це були поїздки разом із письменниками, які пишуть дорослу літературу, і з письменниками, які пишуть для дітей. Надзвичайно приємно, що все пройшло добре. Під час кожного візиту було багато публіки й уваги з боку місцевої преси та читачів —  дорослих і дітей. Особливо вразила дитяча аудиторія, бо діти зазвичай набагато відкритіші й відвертіші за нас, дорослих. 

— Які конкретні кроки треба зробити, щоб у бібліотеках знову вирувало життя, підвищився рівень довіри відвідувачів?

— Очевидно, там має бути актуальна, свіжа література, а не просто видання, надруковані 50–70 років тому. Читач піде, коли будуть новинки, література, про яку він читає в Інтернеті, — це по-перше. По-друге, читач піде в бібліотеки тоді, коли там працюватимуть люди, які люблять свою роботу, а це насправді така річ, що, на превелике щастя, часто зустрічається. Я спілкуюся з бібліотекарями в Харкові, на Донеччині, Луганщині і справді бачу, що часто це ентузіасти своєї справи, які до своїх бібліотек ставляться наче до рідних домівок. І там, де такі люди працюють, є і читачі, і відвідувачі. А вже далі мають з'являтись якісь додаткові речі. Бібліотеки мають бути правильно оснащені, там має бути інфраструктура, певна техніка, Інтернет, щоб людина не почувалася технічно безпорадною. Мені здається, страшенно важлива річ, щоб бібліотеки мали контакт із живою літературою, тобто з письменниками. Хочу передати привіт харківським бібліотекарям! Ми справді багато спілкуємося, і я завжди до них охоче приходжу на виступи. Харків — місто-мільйонник, тут є книгарні, хаби, купа кафе та барів з літературою. Повна протилежність тому, що є, скажімо, на Сході України. Але це не означає, що там нецікаво. 

Навпаки, в сьогоднішньому нашому житті, в маленьких містечках, районних центрах чи селищах міського типу бібліотека виконує функцію не просто книгозбірні, а своєрідного культурного центру. Дуже часто люди ходять туди не лише читати книжки, а й улаштовувати зустрічі або просто спілкуватися, використовуючи цей простір для саморозвитку та самоосвіти. У цьому випадку дуже важливо підтримати такі центри. 

— Тобто потрібно більше державної підтримки?

— Я скажу таку річ, що покладатися на державу інколи ризиковано. Від держави треба вимагати, щоб вона виконувала функції, які мусить виконувати. Державу треба підтримувати там, де вона щось не встигає зробити. Особисто для мене ідеальний варіант, коли є певна громадська ініціатива, але при цьому вона спирається на конструктивну державну підтримку, тоді результат зазвичай особливо ефективний.

— Які особливості притаманні сучасному літературному процесу? Охарактеризуйте, будь ласка, і позитивні, і негативні риси.

— Давайте почнемо з негативних… Надмірна зацикленість на собі, коли письменник просто не готовий до того, що його читатимуть, що є аудиторія, і з нею можна говорити. А з нею треба говорити — це один зі способів стати зрозумілим. Мені здається, що традиційна українська література не зовсім усвідомлює свої можливості, свій потенціал. Тому що Україна — це 40 мільйонів потенційних читачів. Коли ти розумієш, коли не боїшся свого потенційного читача, то дуже часто отримуєш зворотну реакцію. Звідси інші наші вади, певна інфантильність у писанні, певна тематична обмеженість та різного роду комплекси. Хоча, з іншого боку, позитивних рис, мені здається, більше, адже в нас цікава література і динамічний процес її розвитку. Постійно з'являються нові ідеї, нові видавництва, нові автори. Я думаю, в української літератури попереду велике й світле майбутнє. 

— З якого періоду ви почали помічати, що з'явилося більше позитивних рис у літературі?

— З нульових років, коли почали з'являтися незалежні видавництва, відповідно, коли література стала впевненіше почуватися в суспільстві, тому що 90-ті — це насправді більше було "перебування в гетто". Мало видань, публікацій, і ті виходили за рахунок аматорства, не було нормального менеджерського підходу. А в нульових відбувся певний злам, і до сьогодні цей процес набуває якогось розвитку. Навіть попри певні складнощі, я маю на увазі ту ж таки російсько-українську війну, що триває вже п'ять років (і все це мало б у чомусь обмежувати культурне життя), — парадокс: саме сьогодні українське культурне життя переживає певний бум. Можливо, це завдяки таким катаклізмам, коли мистецтво відчуває "нерв" життя, а митці відчувають себе дотичними й причетними до того, що відбувається з країною, і хочуть брати у всьому цьому якусь участь. Не стояти осторонь, не замикатися на собі — і це так чи інакше дає певний позитивний результат. 

— Стосовно літературного процесу за кордоном, на чому акцентують увагу іноземні поети й прозаїки. Можливо, назвете щось, що найбільше вражає вас у їхній творчості?

— Немає такого поняття як "за кордоном", тому що, скажімо, культурна й літературна ситуація в Німеччині доволі сильно відрізняється від, наприклад, Румунії чи Угорщини. У Великій Британії — своє життя, у Франції також має певні особливості, а в США зовсім інакше, тому дуже важко звести все до узагальнення. Натомість цікаво брати в них щось позитивне, конструктивне і при цьому треба бачити, в чому вони фатально помиляються, і не переймати все поспіль. Українське культурне життя здатне чогось навчитися. В Україні якраз почали з'являтися культурні інституції, які доволі якісно й грамотно переймають західний досвід. 

— Ви якось писали: "Чим кращі книги ти читав, тим гірше спиш". А після якої книжки ви довго не могли заснути?

— Це своєрідна іронія, але я з дитинства люблю читати і тут можу назвати книжки, від яких не те що погано спав, а які позбавляли мене спокою і примушували думати, рефлексувати, займатися самоосвітою і шукати виходу творчої енергії. З дитинства пам'ятаю книжки, того ж таки Шевченка чи Гоголя — це було щось таке, що сам добровільно відкривав, не чекаючи наказу вчительки й батьків, які б стояли над твоєю головою і казали, що ти мусиш читати. Для мене читання було великою радістю і насолодою. У принципі, це не змінилося й до сьогодні. 

— "Золота п'ятірка" книжок, які ви порадили б читачам?

— Знаєте, це доволі невдячна справа — радити, що читати. Можу застосувати універсальний метод і порадити читачам Антологію української поезії ХХ століття, видану київським видавництвом "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" зо два роки тому. Антологію, в якій більше двох тисяч сторінок. Там величезна кількість українських поетів від початку і до кінця ХХ століття. Коли читаєш цю антологію, то розумієш наскільки багатющою, наскільки цікавою й одночасно недослідженою і невідчитаною є наша поезія.

— Чи можете, враховуючи ваш досвід, позначити тенденції літератури майбутнього?

— Думаю, вона буде різноманітною — це те єдине, що від неї вимагають. Хтось читатиме детективи, хтось фантастику, хтось інтелектуальну герметичну прозу, а хтось — щось просте, скажімо, жіночі романи. Я не думаю, що відбудуться якісь кардинальні зміни. У принципі так само, як і в людській свідомості. Можливо, хотілося б, щоб ми ставали трішки мудрішими, а мистецтво було трішки відповідальнішим, але це ідеалістичні уявлення. 

— Поговорімо про ваш фонд, Фонд Сергія Жадана. Наскільки мені відомо, він зареєстрований 2017 року. Знаю, що в рамках діяльности фонду є різнопланові вектори допомоги — освітня, культурна, медична сфера. Коли зрозуміли, що варто займатися волонтерством? 

 Я бачу, наскільки важливим є волонтерство в умовах збройного протистояння та війни, яка триває на нашій території уже п'ять років. І річ не тільки в матеріальному вираженні цієї допомоги, а більше навіть у моральній підтримці, бо ми всі часто буваємо беззахисними. Важливим є насамперед відчуття, що ми не самі, що нас не кинули, що про нас хтось думає і піклується, що завжди можна на когось розраховувати. Діяльність нашого фонду полягає не лише в якихось виступах чи поїздках. Ми допомагаємо родинам і навчальним закладам, але така допомога не завжди потребує безпосередньої присутності. Досить часто ти просто вдома, у Харкові, але при цьому все послідовно координуєш, і виходить невеличка, але хороша річ. 

Скажімо, наприкінці минулого року ми провели в Харківській школі архітектури благодійний аукціон: звернулися до харківських художників, і вони подарували нам свої картини, які ми продали і заробили майже мільйон гривень. За ці кошти підтримали медиків-добровольців, які зараз під Авдіївкою. Купили їм апаратуру в реанімобіль і ще один реанімобіль. Ми також підтримали наш харківський госпіталь: купили хірургічну пилу та нейрохірургічну лупу на загальну суму  400 тисяч гривень. Госпіталь — у центрі міста, туди постійно прибувають поранені бійці, наші співвітчизники, які потребують допомоги й підтримки. Зокрема, наш начмед Юрій Подолян, якого ми страшенно любимо і поважаємо, казав, що речі, які ми купили, вони вже застосовували і врятували життя не одному військовому. 

Сергей Жадан_2
Сергій Жадан / Facebook

— Який момент був найбільш зворушливим? Як люди проявляють свою вдячність?

— Знаєте, ми це робимо не для того, щоб побачити прояви вдячності. Якби це було так, то виходило б якось нещиро. Люди потребують допомоги — і ми допомагаємо. Пам'ятаю, приїхали в Станицю Луганську зо два роки тому на 1 вересня і близько 7-ї ранку бачили, як дітки йдуть до школи. Страшенно було цікаво, що деякі з них ідуть у вишиванках. Вчителі запевняли, мовляв, ніякого наказу не видавали, — це був добровільний вибір дітей. У них це своєрідний тренд: діти вимагають, щоб батьки купили їм вишиванку, бо кожен хоче мати свою, справжню, гарну й якісну. Діти, мабуть, розуміють і відчувають Україну трішки глибше й краще, ніж ми, дорослі. 

— Сергію, у вас доволі високий рівень довіри серед українців, особливо молоді. Чи не виникало бажання податися в політику? Мені здається, це стало трендом серед митців? 

 Ні, бажання не виникало, хоча завжди отримував пропозиції. Мають бути ще певні характеристики й якості, а я звик об'єктивно оцінювати, що вмію і чого не вмію. Намагаюся не втручатися у сферу, в якій, м'яко кажучи, я не компетентний… Хоча це не означає, що я людина аполітична. У мене є своя позиція, свої симпатії. Намагаюся завжди ходити на вибори — це найменше, що ми можемо зробити для себе і своїх дітей. Часто людина бачить себе в чомусь іншому, хоча й не виключає своєї участі в політичному й громадському житті країни. 

З приводу того, що люди мистецтва йдуть у політику: якщо є запит суспільства, хтось так чи інакше на цей запит мусить реагувати. Наша політика насправді є віддзеркаленням суспільства — яке суспільство, така й політика. Те, що в нас багато популістів серед політиків, свідчить погано не про них, а про нас самих, тому що ми готові це сприймати як реальну політику. 

— 2017-го було 10 років вашому гурту "Жадан і собаки", а 2018-го створено новий гурт — "Лінія Маннергейма". В одному інтерв'ю ви сказали, що не вважаєте себе музикантом. Чому так недооцінюєте свої музичні здібності ? 

— У мене немає ні музичного слуху, ні голосу, ні музичної освіти… Ясна річ, я співаю серцем (усміхається). Співом, звісно, це не назвеш, жартую. Я учасник музичного колективу, а мої колеги в гурті "Собаки" і в "Лінії Маннергейма" — професійні музиканти. Ще в нас є проект, який має назву "Розділові", він надзвичайно глибокий і тонкий, там грають фантастичні музиканти. Просто коли ти граєш у колективі з професіоналами, з людьми, які знають свою справу, то почуваєшся дуже добре. Тому соромно себе називати музикантом, хоча я вже звик, що у Вікіпедії написано, що я музикант, — то я й не заперечую. 

— Хотілося б звернутися до вашої людської іпостасі. Скажіть, будь ласка, що, на ваш погляд, дозволяє вижити людині в цьому деструктивному світі, серед буденності?

— Відкритість допомагає. Вона допомагає тобі й тим, хто поруч із тобою, бо це спрощує багато речей і не заводить на якісь манівці й підводні течії. Якщо ти просто залишаєшся собою, робиш те, що тобі подобається, і не маєш за душею чогось такого, що тобі соромно показати, то які можуть бути в тебе проблеми, та й із тобою також.

— Чого не можна втрачати людині за будь-яких обставин? 

— Мені здається, дуже важливо не впадати в страх. Коли з'являється страх перед певними обставинами і проблемами, починаються не дуже хороші речі. Страх, знову ж таки, з'являється від якихось сумнівів, коли в тебе багато злоби, коли не можеш керувати своїми емоціями, коли в тебе забагато егоцентризму. Тоді й настають моменти, коли ти себе губиш.

— У збірці "Господь симпатизує аутсайдерам" ви писали: "Життя тобі дістанеться рівно стільки, скільки ти зможеш зігріти власним подихом і долонями". Скажіть, будь ласка, що для вас означає така, здавалося б, проста категорія — життя?

— Часто, говорячи про світ і про речі, пов'язані з вірою, любов'ю, надією, ми говоримо занадто абстрактно, забуваючи, що довкола нас є реальне життя. Набагато важливіше любити конкретних людей, ніж абстрактне людство, якого ти часто боїшся, часто не розумієш і не ідентифікуєш. Прості емоції, прості відчуття, потреба бути собою, називати речі своїми іменами насправді і є тією ключовою істиною.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво