Зростання ВВП на 40%: як неможливе зробити можливим? - Макрорівень - dt.ua

Зростання ВВП на 40%: як неможливе зробити можливим?

17 вересня, 15:34 Роздрукувати Випуск №35, 21 вересня-27 вересня

Подібного стрибка вже не було 15 років. Наскільки реальні плани нинішньої влади та її уряду?

© Pixabay

Нещодавно уряд задекларував плани зростання ВВП за п'ять років на 40%. Це викликало дискусії в суспільстві: чи можливо це та за рахунок чого? Адже після рекордного зростання ВВП за президентства Л.Кучми подібного стрибка вже не було 15 років. Хоча й наступні президенти та уряди приймали амбітні програми, стратегії тощо. Але тим не судилося збутися. Наскільки реальні плани нинішньої влади та її уряду?

Насамперед треба зазначити, що останнім часом у світі дедалі чіткіше проявляється поляризація поглядів на позитивне і критичне ставлення до показника ВВП. Думається, що в Україні теж час по-новому подивитися на ВВП як на показник оцінки успішності економіки та ефективності влади.

Спочатку про позитивне ставлення до ВВП. З позицій економічної теорії стверджувати, що його зростання за п'ять років на 40% неможливе, було б некоректно. Такі темпи зростання ВВП цілком реальні, особливо після криз і в періоди інноваційної модернізації. З позицій економічної практики щось подібне стверджувати теж безпідставно. Адже окремі країни тривалий час мали такі показники, зокрема, Китай, Японія, Корея, Індонезія, Тайвань, Таїланд та інші.

Не менш цінним є і вітчизняний досвід забезпечення зростання ВВП за 2000–2004 рр. кумулятивно на 49,5% із середньорічним темпом 8,4%. Головний секрет успіху тоді полягав в ефективному поєднанні двох важливих факторів. Перший — мобілізація використання наявних виробничих потужностей економіки. Другий — здійснення ефективних економічних реформ.

Що має у своєму розпорядженні нинішня влада? Щодо першого фактора, то треба визнати, що потужності підприємств промисловості, енергетики, транспорту, сільського господарства та інших галузей зараз значно менші, ніж були в середині 90-х років минулого століття. Щодо другого фактора, то нинішня влада на чолі з президентом В.Зеленським теж налаштована на реформи. Однак потенціал мотиваційно-ефективних реформ значною мірою вичерпаний. Маються на увазі насамперед приватизаційні, підприємницькі, регуляторні та інші реформи. Наприклад, здійснення приватизації у сфері агропромислового комплексу наприкінці 90-х років дало можливість отримати за 2000–2004 рр. приріст сільгоспвиробництва в середньому за рік на 6%, а в переробній (харчовій) промисловості — на 16,4%. На сьогодні близько 80% економіки вже забезпечує приватний підприємницький сектор. Тому розраховувати на такий же ефект від приватної власності та підприємництва вже складно. Це ж стосується інших реформ.

Водночас нинішній уряд задекларував своє бачення точок зростання. Такими точками названі: легалізація грального бізнесу; масова приватизація, включаючи нафтогазовий комплекс і залізницю; відкриття ринку землі; пільгове іпотечне кредитування; IT-сектор та іноземні інвестиції. Але ці точки зростання слабо корелюють із обсягами та динамікою ВВП.

Наприклад, що може дати гральний бізнес для ВВП? Його лібералізація може збільшити доходи держбюджету максимум на 10 млрд грн. Це мізер для тритрильйонного ВВП. Тим більше для задекларованого зростання економіки.

Це ж стосується і ІТ-сектору. Обсяги його експорту можуть становити приблизно 6 млрд дол. на рік. З урахуванням імпорту програмного забезпечення (софту) чисте сальдо для економіки — близько 4 млрд дол. Це теж мізер для ВВП. З таким рівнем капіталізації ця галузь навіть через десять років не зможе бути драйвером економіки. Адже Україна за рівнем розвитку IT-галузі перебуває в четвертій десятці країн. Лідерами є Індія (експорт на 100 млрд дол.) і Китай (40 млрд), з якими Україні конкурувати на світовому ринку ІТ нереально.

Далі. Про яку масову приватизацію може йтися? Вона практично завершена. А ті об'єкти, що залишилися, — знецінилися. Так, Одеський припортовий завод, за який колись інвестори обіцяли 1,5 млрд дол., у 2017–2018 рр. не змогли продати навіть за 150 млн. Подібний перелік можна продовжити. Тож чи випадково за останні п'ять років плани з надходжень від приватизації виконувалися на 10–15%?

Ще більш примарним виглядає відкриття ринку землі: тут ідеться про механізм функціонування, а не про джерело фінансування. Ринок землі не можна прирівнювати до приватизації держпідприємств: це різні речі. (Про це детально у статті автора "Ринок землі: як вивести його зі ступору?" у DT.UA №34 від 14 вересня 2019 р.)

Щодо пільгового іпотечного кредитування є низка банківських і галузевих проблем. У банків немає достатніх і "довгих" ресурсів для іпотеки. Сектор будівництва житла, який можна стимулювати з допомогою іпотеки, становить поки що 2–3% ВВП. Навіть його подвоєння не сприятиме помітній динаміці в масштабах усієї економіки.

Нарешті щодо іноземних інвестицій. Це не сніг з неба і не манна небесна. Аналіз міжнародного руху капіталів свідчить, що у світі є два основні вектори спрямування капіталу: перший — на високодохідні і ліквідні проєкти, зазвичай у країни, що розвиваються; другий — для капіталізації, як правило, в країни-гавані, зокрема в США, Канаду, країни Західної Європи. Ні перше, ні друге, на жаль, не стосується України. Щоб розраховувати на великий приплив капіталу, нашій країні треба або створити надзвичайно привабливі умови (інвестиційний клімат та імідж), або запропонувати і гарантувати високодохідні проєкти. І перше і друге дуже непросто. Це не вийшло, за всього бажання і всіх декларацій, у попередньої влади. Так, за 2014–2018 рр. чистий відплив іноземних інвестицій сумарно становив 24 млрд дол. Враховуючи стан війни, це буде складно зробити і новій владі. І тут не все залежатиме від неї.

Світовий ринок прямих іноземних інвестицій дуже монополізований. Лише 20 країн світу отримують близько 80% усіх інвестицій, а решта 20% дістаються 183 країнам (див. рис. 1). Але серед останніх є 33 країни з рейтингом А-ААА, які залучають близько половини з цих 20% інвестицій. З того, що залишилося, значну частину одержують 73 країни з рейтингом В-ВВВ. Решта 77 країн конкурують за останні "крихти" інвестицій. І ця тенденція не змінюється вже 20 років!

Gaidutsky_2
DT.UA

Усі роки незалежності Україна перебуває в третій групі другого ешелону найменш привабливих для інвесторів країн. Це треба розуміти хоча б для того, аби діяти адекватно. Адже з кожним роком частка України у світових обсягах інвестицій скорочується і в 2017 р. становила вже менш як 0,1%. Особливо турбує вкрай низька інвестиційна активність головних торгових і дипломатичних партнерів України, адже в інші країни світу вони вкладають великі обсяги прямих інвестицій. Але Україну як дружню, перспективну країну з містким ринком вони чомусь обходять десятою дорогою (див. рис. 2). Найбільше дивує відсутність інтересу до України з боку Німеччини, Польщі та США. Про які мільярди інвестицій від арабських шейхів, китайських держкорпорацій чи американських ТНК можна говорити, якщо не інвестують країни ЄС, з якими Україна має Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі?

Gaidutsky_4
DT.UA

Тож прив'язка планів зростання ВВП на 40% до тих точок зростання, які задекларував уряд, виглядає досить сумнівною. Зазначені точки зростання є переважно віртуальні і не спроможні забезпечити такий прогноз. Водночас є інші можливості для прискорення зростання економіки. Вони вагоміші і реальніші. Головне, як їх задіяти?

Перша — детінізація економіки. Найбільш істотним джерелом зростання ВВП, без великих додаткових витрат, є детінізація економіки. Зниження рівня економіки в "тіні" до 10% — середнього по ЄС, дало б можливість значно наблизитися до задекларованого прогнозу. За президентства Л.Кучми, завдяки дерегуляції економіки, зниженню податкового навантаження, лібералізації фіскальних, реєстраційних, ліцензійних, дозвільних, сертифікаційних режимів і процедур, за 2000–2004 рр. з "тіні" вдалося вивести 7% економіки. Адже у 90-х роках під сильним тиском кризи економіку було глибоко загнано в "тінь". Але за наступні 15 років ситуація тут практично не змінилася (див. рис. 3).

Gaidutsky_6
DT.UA

Отже, можливості детінізації економіки залишаються ще дуже великими. Арсенал можливих механізмів цього процесу теж чималий. Насамперед це захист власності. Проблема в тому, що чим більше в українській економіці утверджувалася приватна власність, тим масштабніше зростали ризики для неї. Рейдерство вже перекинулося з великого бізнесу на середній, а потім і на малий. Стали захоплювати навіть поля фермерів, торгові ятки підприємців, земельні ділянки забудовників, аптеки, заправні станції, офіси і квартири тощо. Парадокс: якщо за президентства Л.Кучми приватизація слугувала потужним механізмом мотивації економічного зростання, то в останні десять років усе навпаки, — посягання на власність провокувало тінізацію економіки, гальмувало її розвиток і навіть штовхало в кризу. І це позначалося не лише на ВВП, а й на інвестиціях, що не приходили, а тікали, та на капіталі (доходах), який не інвестували, а ховали в офшорах. Це також змушувало до міграції вже не тільки інженерно-технічну, але й інтелектуальну робочу силу.

Друга можливість — дерегуляція бізнесу. Мова йде насамперед про середній і особливо малий бізнес. Адже в розвинених країнах (ОЕСР) малий бізнес дає понад половину ВВП і є загальновизнаним драйвером інноваційної модернізації економіки. В Україні частка малого бізнесу (всіх його форм) застигла на одному місці — на рівні 10–15% від ВВП (див. рис. 4).

Gaidutsky_8
DT.UA

Здавалося б, останнім часом дещо зроблено для полегшення ведення бізнесу. Так, у рейтингу Світового банку в 2019 р. Україна піднялася на 71-ше місце з 152-го — у 2012-му. Але чому економіка, і особливо малий бізнес, у стагнації? Очевидно, тому, що фіскальні індикатори, закладені Світовим банком в оцінку легкості ведення бізнесу, не відображають української реальності. Зі свого боку, бізнес та інвестори реагують не на рейтинг, а саме на цю реальність.

Тому питання має стояти значно масштабніше — про підвищення довіри бізнесу (інвесторів) до української держави. Сьогодні це можна відобразити через індекс інвестиційної привабливості країни. Поки що він дуже низький — лише 2,85 із 5 максимальних, що нижче, ніж було у 2004 р. (3,2). Тому владі треба думати не просто про фіскальні чи інші економічні, а й про адміністративні реформи на догоду бізнесу. Питання має стояти радикально: треба закріпити імператив пріоритетності малого бізнесу в усіх сферах економіки і суспільного життя.

Серйозною проблемою є пошук джерел інвестування розвитку малого бізнесу. Тут усе зводиться до розподілу доходів населення. Якщо їх спрямовувати переважно на сплату податків, то на інвестиції вже мало що залишається. Зараз українці платять до бюджетів усіх рівнів удвічі більше, ніж корпоративний сектор платить податків на прибуток. У країнах, де успішно розвивається малий бізнес, усе навпаки. Можливо, тут доцільно застосувати інвестиційно-мотиваційну двоступеневу шкалу ставок податків. Така шкала діяла у 2000–2004 рр. і досі використовується в Росії. Там при річному доході до 0,5 млн руб. ставка прибуткового податку становить 13%, а понад цю суму — 23%. Звичайно, умовою такої податкової підтримки має бути обов'язкове інвестування залишеної частки доходу.

Третя — поглиблення реформ. В українському суспільстві залишається великий запит на реформи для зростання економіки. Перш за все це стосується антикорупційної реформи. За підрахунками фахівців, щорічне корупційне навантаження на економіку сягає 5–7%. Це реальний потенціал для зростання ВВП. Хоча витрати на антикорупційну реформу поки що достатньо великі, а її ефективність досить низька. Так, за останні три роки в Україні створено п'ять антикорупційних органів (НАЗК, НАБУ, САП, ВАСУ і ДБР) з бюджетними видатками на їх утримання в межах 3–5 млрд грн на рік. Але рівень корупційності економіки, за оцінками міжнародних рейтингів, не знизився. Водночас зростання ВВП навіть на 1% за рахунок зниження корупції здатне окупити понесені витрати. Адже в Україні рівень корупції дуже корелює з рівнем ВВП (див. рис. 5). У разі зниження рівня сприйняття корупції вдвічі можна розраховувати на 3–4% приросту ВВП.

Gaidutsky_10
DT.UA

До речі, що стосується оцінки ефективності реформ за співвідношенням "витрати—ефективність", то найвища оцінка була по земельній та аграрній реформах. Тут витрати на здійснення паювання землі та перетворення колгоспів і радгоспів на приватні господарські структури були мінімальні, а результати — вражаючі.

Четверта мотиваційна економічна політика. Ефективну роль має відіграти мотиваційна політика держави щодо бізнесу. Її потрібно націлити на ті ключові позиції, які створюють потужний кумулятивний ефект розвитку економіки. Саме завдяки цьому за президентства Л.Кучми вдалося сформувати надійні точки зростання. Ставку було зроблено на галузі, в яких найбільше продукується доданої вартості та впроваджуються інноваційні проєкти. Це машинобудування та переробна промисловість.

Так, наприкінці 90-х років з метою мотивації розвитку автомобілебудування, суднобудування, авіабудування, локомотиво-вагонного виробництва указами президента та законами було запроваджено низку фіскальних та інших регуляторних механізмів. Завдяки цьому за 2000–2004 рр. у рази було збільшено випуск автомобілів, суден, локомотивів, вагонів і літаків. Загалом за ці роки виробництво в машинобудуванні було подвоєне, а його середньорічний приріст сягнув 22%.

Таку ж мотиваційну політику було реалізовано стосовно переробної (харчової) промисловості. Так, запровадження у 1998 р. мита (23%) на експорт насіння соняшнику забезпечило протягом наступних 15 років збільшення переробних потужностей в оліє-жировій промисловості у 7 разів, виробництва олії — у 14 разів, а її експорту — у 25 разів. Україна вийшла у світові лідери з експорту і на третє місце з виробництва олії. Аналогічно запровадження у 1999 р. механізму повернення ПДВ аграріям виключно через продаж продукції на переробку підприємствам харчової промисловості сприяло зростанню за 2000–2004 рр. виробництва в цій галузі майже у два рази, або в середньому на 16,4% за рік. А запровадження у 1999 р. фіксованого (прив'язаного лише до площі оброблюваних сільгоспугідь) податку для сільгоспвиробників забезпечувало повне виведення з-під оподаткування приросту виробництва продукції, а також доходів і прибутків від її реалізації. В результаті це забезпечило уже в 2000 р. приріст сільгоспвиробництва на 9,8%, а за 2000–2004 рр. сумарно на 30%. Галузь було виведено із збиткової у прибуткову, а залучення інвестицій, у тому числі іноземних, і банківських кредитів у рази перевищувало рівень 1999 р.

Зазначена мотиваційна політика і сьогодні теж має великі можливості як чинник забезпечення високого зростання. І тут не треба винаходити велосипед. Ставку потрібно робити знову ж на машинобудування та переробну (харчову) промисловість, адже вони разом дають більш як 20% ВВП. Тобто зростання в цих галузях на 20% на рік дало б 4–5% для всієї економіки. Чи реально отримати такий приріст у цих галузях? Цілком! І не тільки тому, що за президентства Л.Кучми це вже було досягнуто. Насамперед тому, що в цих галузях сьогодні не просто застій, а провал, а отже, є великі можливості для ривка.

За останні 15 років (2005–2018 рр.) приріст виробництва у машинобудуванні сумарно становив 5,6%, а в середньому за рік — лише 0,4%. Аналогічно у харчовій промисловості за цей же період приріст виробництва становив 19,8%, а в середньому за рік — тільки 1,4%. Це дуже сприятлива база для зростання. Про це свідчить співвідношення обсягів виробництва у переробній (харчовій) промисловості до обсягів сільськогосподарського виробництва, яке становить 114%. Це у п'ять разів менше, ніж у Чехії, Польщі, Німеччині та інших країнах ЄС. Отже, в Україні є великий потенціал отримання доданої вартості за рахунок істотного поглиблення переробки сільгосппродукції. Варто навести хоча б такий приклад. У нас із ріпаку в найкращому разі виробляють олію і шрот, а в Німеччині асортимент продуктів із ріпаку в десятки разів ширший: від технічних мастил і засобів побутової хімії до компонентів косметики і парфумерії. Важко назвати ще якусь галузь, крім переробної (харчової) промисловості, яка має такі великі резерви глибини переробки, а отже, й отримання доданої вартості.

Водночас стає дуже актуальною реалізація низки фундаментальних проєктів, які можуть справити кумулятивний ефект на зростання економіки. Йдеться, зокрема, про будівництво автомобільних і залізничних переїздів, переходів, мостів, тунелів і доріг, у тому числі на приватних засадах і з наступним використанням їх на платній основі. Це дало б потужний поштовх для виробничих замовлень багатьом галузям, насамперед металургії, машинобудуванню, будівництву, галузі будматеріалів, транспорту та іншим. Це створило б додаткові робочі місця, дало б додаткові заробітки людям, поліпшило б умови діяльності для перевізників і пішоходів, скоротило б втрати і збитки від аварій, зберегло б життя і здоров'я тисячам людей. Форми інвестування тут можуть бути різні: цільові і змішані, державні, муніципальні і приватні. При цьому можуть бути застосовані концесійність, залучення кредитів та інвестицій, платність та інші інструменти.

Тепер про критичне ставлення до показника ВВП. В економічній теорії цей показник уже вважається архаїчним і єдалеко не найкращим для оцінки ефективності влади та успішності економіки, особливо її соціальної та екологічної спрямованості. Відомо, що в гітлерівській Німеччині, у сталінському СРСР і в Північній Кореї теж було високе зростання ВВП. Але чи могли люди бути задоволені життям у мілітарі-економіці чи в гулаг-економіці? До речі, в Німеччині і в 1933–1939-х, і в 1950–1959 рр. середньорічний приріст ВВП сягав 8%. Але це були абсолютно різні економіки: гітлерівська — переважно мілітаризована, аденауерівська — переважно соціальна. ВВП, який створювався за рахунок ВПК у гітлерівській Німеччині чи в сталінському СРСР, працював не на добробут людей, а на їх фізичне знищення, пригнічення їх здоров'я та руйнацію сфери їх життєдіяльності.

Крім мілітаризаційної, у ВВП ще є шкідлива екологічна складова. Так, у Китаї вже протягом 30 років ВВП зростає на 7–10% щороку. Водночас Китай посідає перше місце серед країн світу за обсягами шкідливих викидів парникових газів і їх співвідношенням до ВВП. При цьому зростання ВВП слугує інтересам лише Китаю, а спричинені ним викиди парникових газів негативно впливають на клімат усієї планети, завдають шкоди всім країнам і народам. Отже, ВВП, який створюється за рахунок інтенсивного забруднення навколишнього середовища, теж працює на погіршення умов життя і здоров'я людей. Тому дуже важливо, щоб частка ВВП, яка створюється соціально та екологічно орієнтованими галузями, постійно зростала. Це стосується медицини, освіти, культури, туризму, рекреації, харчової промисловості, житлового будівництва, житлово-комунального господарства тощо.

Нарешті, принципово важливо, наскільки соціально справедливо розподіляється ВВП між громадянами. В Україні тут чимало проблем. За даними французького дослідника Тома́ Пікетті́, заробітки 50% найбідніших у структурі загальних заробітків населення становили: в Скандинавських країнах — 35%, у ЄС — 30, у США — 25, а в Україні — лише 15%. Натомість заробітки 10% найбагатших становили: в Скандинавських країнах — 20%, у ЄС — 25, у США — 35, а в Україні — аж 39%. У Скандинавських країнах заробітки 1% високооплачуваних працівників перевищують заробітки 50% низькооплачуваних у 7 разів, у ЄС — у 12, у США — в 24, а в Україні — аж у 43 рази (див. рис. 6). В Україні показники соціальної та майнової нерівності не поліпшуються з 2007 р. А в 2014–2019 рр. влада свідомо пішла на ще більшу лібералізацію доходів окремим високооплачуваним категоріям. Так, у 2018 р. 30 топ-менеджерів держкомпаній отримували доходи від 100 тис. до 2 млн грн на місяць.

Gaidutsky_12
DT.UA

Останнім часом для визначення якості життя людей у міжнародній практиці дедалі частіше стали використовувати так званий індекс щастя. Це міжнародний індекс, що ґрунтується на репрезентативному опитуванні за 10-бальною шкалою. Водночас це не просто вербальний показник соціально-психологічного характеру. Його розглядають як індекс соціально-економічного розвитку, як альтернативу показнику зростання ВВП. Адже індекс має відповідну методологію визначення і включає шість індикаторів: рівень доходу; тривалість життя; рівень соціальної підтримки; свобода особистості; ставлення до корупції; доброзичливість і щедрість.

Можна дискутувати на предмет того, наскільки індекс дійсно відображає відчуття щастя. Але очевидно, що він більш достовірно характеризує соціальні аспекти якості життя та соціальну спрямованість зростання економіки, ніж показник ВВП, хоча останній обчислюється статистикою. Статистика поки що не може адекватно оцінити якість життя людей. Цю дискусію можна залишити для науковців і фахівців міжнародного рівня.

Для України дуже тривожним є те, що за останні 20 років цей індекс постійно погіршувався: наша країна опустилася з 91-го місця у 2000–2004 рр. на 133-тє — у 2015–2018-х серед 156 репрезентованих країн. Між тим у Європі є чимало країн, які за цим показником займають провідні позиції (Фінляндія, Данія, Норвегія, Ісландія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція). При цьому індекс щастя не завжди корелює з рівнем ВВП на жителя. Так, Фінляндія за індексом щастя перебуває на 1-му місці в рейтингу, а за рівнем ВВП на жителя — на 15-му. Нова Зеландія за індексом щастя на 8-му місці, а за ВВП на жителя — на 23-му. Україна ж, навпаки, за індексом щастя — на 133-му місці, а за ВВП на жителя — на 125-му. Тут є над чим замислитися.

Питання девальвації показника ВВП для оцінки успішності економіки та ефективності влади в цьому разі порушене виключно з метою застереження уряду від фетишизації (обожнювання) ВВП в економічній політиці. Бо громадянам України потрібні не статистичні темпи ВВП, а конкретні складові добробуту: заробітна плата, пенсії, соціальні виплати, стипендії, доступна освіта, медицина, відпочинок, які забезпечували б їм повноцінну життєдіяльність, здоров'я і довголіття.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво