НАЙВИЩА ОЦІНКА

Традиційно напередодні Шевченківських днів ми дізнаємося імена найкращих із тих, хто підтримує наші душі в їхньому прагненні до світлого та справжнього. Хочеться вірити, принаймні цього року, є всі підстави, що саме найкращі одержують Національну премію України ім. Тараса Шевченка.

Нинішнього року лауреатів не так багато, як це бувало раніше. Здається, не тому, що наша культура зубожіла на особистості. Просто трішки вщухла ейфорія попередніх років, коли за кожен «ідеологічно вірний» твір мистецтва можна було одержати таку високу нагороду, коли премії присуджувалися неодмінно в кожній із досить вузьких сфер. Треба відзначити, що коли лауреатів небагато, це викликає значно більше довіри до самої премії.

Шевченківську премію, хоча її і «датовано» тим чи іншим роком, вручали не стільки за досягнення вказаного року, скільки за весь «творчий шлях». У результаті потенційні лауреати були такою собі «чергою за державним визнанням». Цього року традицію дещо порушили, принаймні лауреати-музиканти — Володимир Сіренко, котрий одержав премію ім. Шевченка в номінації «Музика» за концертно-гастрольну діяльність 1995—2000 рр., і Володимир Гришко, якого визнано найкращим у номінації «Сценічне й екранне мистецтво».

Їм обом «ДТ» не раз присвячувало свої шпальти. Володимир Сіренко, недавно взявши на себе керівництво досить «незручним» колективом — Національним симфонічним академічним оркестром, за досить короткий час зумів багато в чому повернути йому колишнє славнозвісне звучання «головного оркестру країни». В Україні нині працює декілька цікавих диригентів-симфоністів, але Володимир Сіренко серед них, безсумнівно, найкращий акомпаніатор. Не раз випадало чути від найвідоміших і найвимогливіших солістів-гастролерів, що для них справжнє задоволення працювати саме з Сіренком. Він досить сміливий у виборі програм — бере складні твори, які змушують і його, і оркестр грати на межі можливостей, а слухача — на межі можливостей сприйняття. Під керівництвом Сіренка було зроблено понад 200 записів у фонд Українського радіо. Певне, цього року перемогу Сіренку принесла надзвичайно складна програма «Всі симфонії Малера», при виконанні якої було зіграно не тільки малерівські твори, а й винятково цікаві й маловідомі симфонічні твори українських композиторів.

Володимир Гришко також особливо часто тішив нас своєю присутністю в українському музичному житті саме торік. Він для нас уже давно став символом відсутнього у Вітчизні пророка. Крім його голосу, вміння бути щирим на сцені, підтримувати партнерів, що так нехарактерно для нашого артистичного бомонду, він завжди привертав до себе увагу досить різкими й відвертими (міг собі дозволити) висловлюваннями на адресу нашої культурної політики й загалом атмосфери в навколотворчих сферах.

Нагородження також шанованого й часто згадуваного на шпальтах нашої газети доктора філософських наук, професора Мирослава Поповича можна вважати «позачасовим». Торік, як всі попередні роки, він постійно був у нас на очах. Його «Нарис історії культури України», відзначений вищою державною премією в номінації «Науково-критична й документальна література», навряд чи можна розглядати окремо від його лекцій, статей, виступів у пресі й на телебаченні. Мирослав Володимирович символізує для нас найкраще, чого ми можемо чекати від нашої культури — глибоке знання самих себе й водночас настільки ж глибоке й доброзичливе знання інших.

У дуже звуженій цього року літературній галузі, у єдиній номінації — «Художня література» визнано гідним найвищої нагороди Євгена Пашковського за роман-есе «Щоденний жезл». Правда, надруковано його ще 1999 р. Але, треба думати, завоював серця читачів уже минулого
2000-го. Дещо збентежило, правда, формулювання Шевченківського комітету стосовно цього твору: «автор демонструє просто надзвичайні можливості... винятково українського бачення світу». Хочеться наголосити, що суть твору все-таки не стільки в його «українськості», скільки в загальнолюдському. Саме ця риса в принципі вирізняє новітню українську прозу, на ниві якої, попри порівняно молодий вік, уже встиг чимало потрудитися Євген Пашковський.

На щастя, цього року Шевченківський комітет в основному зумів подивитися на українську культуру ширше, ніж з уже звичного погляду «тотальної українськості». Також дещо вибивається зі звичних «лауреатських зведень» те, що цього року премії одержали переважно представники «середнього покоління» української творчої еліти. Таке «омолодження» й розширення тематичних, географічних і світоглядних меж тепер уже Національної премії вселяє надію, що сама ідея цієї премії, яка останніми роками викликала чимало сумнівів, долає кризу. І що вона так і залишиться найвищою оцінкою для наших діячів культури.