ПІДПОРЯДКОВАНИЙ. ПІДЗВІТНИЙ. ПІДКОНТРОЛЬНИЙ. А СЕНС?

Поділитися
Рекламно-зазивний прес-реліз «Лафарж» приходить в Україну!» і законопроект Наталії Михайлівни пр...

Рекламно-зазивний прес-реліз «Лафарж» приходить в Україну!» і законопроект Наталії Михайлівни про націоналізацію майна, польська програма приватизації-2001 та історичний наказ по ФДМ (1996 рік!) про оцінку майна Миколаївського глиноземного заводу... Розпочинаючи статтю за підсумками двох останніх голосувань у Верховній Раді, я найдокладнішим чином перешерстила свій приватизаційний архів, що існує не в бездушному електронному вигляді, а у вигляді звітів, брошур, листів на бланках народних депутатів, солідних талмудів приватизаційних програм. Хотілося відновити в пам’яті якнайбільше деталей, наче вони могли дати ключ до відповіді на запитання — навіщо все це? Навіщо все це саме зараз? Навіщо — якщо, певна річ, ідеться не про спортивні досягнення — штурмувати неприступну вершину? Адже «нормальні герої» ще з часів «Айболитя-66» завжди йдуть в обхід?

Логічної відповіді в мене немає й досі. Це все політика, а вона, та ще й під софітами телекамер, найчастіше далека від здорового глузду.

Однак про все по порядку...

Дежа вю

Четвер, 22 березня 2001 року. Верховна Рада України розглядає та приймає в першому читанні закон про Фонд державного майна. Пропозиція автора законопроекту — депутата Олексія Костусєва підпорядкувати ФДМ Президенту набирає 208 голосів, зате за підзвітність і підконтрольність приватизаційного відомства парламенту кнопки тиснуть відразу 287 чоловік. Авжеж, принаймні половина з них, що облаштувалась у Верховній Раді ще з попереднього скликання, чудово усвідомлює, що з цього вийде. А нічого! Але це ж законодавці, їм усе за іграшку, навіть коли йдеться... про наступання на граблі зразка 1996—1997 років.

Невеличкий екскурс в історію. Підпорядкований, підзвітний та підконтрольний Верховній Раді — уперше це визначення стосовно ФДМ з’явилося в грудні 1996-го в законі про велику приватизацію. І що з того вийшло? Звернімося до тодішніх і дещо пізніших статей у «Зеркале недели».

«Есть ли жизнь на Марсе»,
11 липня 1998 року:

«До зміни керівних інстанцій приватизаторам не звикати. Так, боляче бути битим за свої та чужі недоробки на засіданнях уряду, але, мабуть, не набагато приємніші «розбори польотів» на засіданнях парламентського комітету з економічної політики. Я вже не кажу про таке жахіття, як щорічний звіт голови ФДМ на пленарному засіданні Верховної Ради... Про щиру депутатську турботу про підпорядковане, підзвітне та підконтрольне відомство, продемонстровану за рік із гаком, свідчили і надміру заполітизований, тож і не підписаний Президентом закон про ФДМ, і минулорічний мораторій на укладання договорів купівлі-продажу держмайна, і свідомо завищені показники надходжень приватизаційних грошей до бюджету. Про позитив говорити складно, з позитивних прикладів — хіба що затвердження Державної програми приватизації на 1998 рік.»

Лютий 1997-го — президентське вето і його подолання.

«7:6 не в пользу Президента», «ЗН» за 22 лютого 1997 року:

«За» — 262. Потім — 277, 292, 293, 291, 294 голоси... Лише з сьомої (!) спроби було одержано необхідні 306 голосів для подолання вето.

Як відреагують Президент і Кабмін, а головне — чи матиме їхня реакція якісь юридичні наслідки, поки що невідомо. Можливо, реагувати не буде потреби, адже деякі спірні статті ухвалено радше за принципом «аби інакше». Звісно, гарно було записати, що приватизація в Україні відтепер проводиться тільки за законом. Але що далі?.. Будемо чекати, поки законотворчий геній парламенту видасть нарешті на-гора необхідний мінімум законодавчої бази?

Хотілося б помилитися, але більш як дворічний досвід ухвалення закону про велику приватизацію доводить: це станеться лише в третьому тисячолітті. Або при новому складі парламенту.»

Червень 1997-го — ухвалення закону про Фонд держмайна.

«Два дня, которые не потрясли Фонд», «ЗН» за 7 червня 1997 року:

«Загалом на шляху законотворчості від протилежного наші парламентарії досягли неабияких успіхів. Довело міністерське управління держмайном свою неспроможність — даєш «зелений» для управляючих компаній. Призначено керівника Фонду держмайна, зручного для Президента, але незручного для парламенту, — включаєш усі мозкові звивини, аби винайти всі мислимі й немислимі стримування та противаги. У цьому сенсі закон про Фонд державного майна України, проголосований в остаточному варіанті в середу, настільки грішить сьогохвилинністю, що просто вбиває віру в те, що й на приватизаційній вулиці настануть кращі часи. Що через два-три-п’ять років (уже при новому парламенті й, можливо, при новому Президенті) в.о. головного приватизатора, не затверджений депутатами на посаді, піде добровільно — адже він не отримав необхідної підтримки. А заступників голови ФДМ не доведеться рятувати від масових звільнень за допомогою ст. 11 закону, якою передбачено обов’язкове узгодження таких рішень із комітетом ВР з економічної політики та контрольною комісією з питань приватизації...»

1997-й — перша половина 1998-го. Вето на закон, кілька спроб його подолати, пом’якшення горезвісної норми про підпорядкованість-підзвітність і нарешті рішення Конституційного суду від 1 липня 1998-го, яким визначено, нарешті, що місце Фонду держмайна — у системі органів виконавчої влади. А також указ Л.Кучми від 4 липня того ж року — загалом-то про управління держвласністю, а зокрема — про перепідпорядкування ФДМ Кабінету міністрів України.

«Есть ли жизнь на Марсе, 11 липня 1998 року:

«Відповідно до рішення Конституційного суду, минулого вівторка втратило чинність положення закону про велику приватизацію, яке оголошувало Фонд держмайна підпорядкованим, підзвітним та підконтрольним Верховній Раді. Проте кому саме тепер має підпорядковуватися приватизаційне відомство, судді так і не визначили. Це, як ми вже зазначили, зробив сам Л.Кучма.

Отже, коло замкнулося: Кабмін — Верховна Рада — Кабмін.

…Зрештою, глузують люди з числа інформованих, якщо Фонд із якихось причин не вдасться втримати в орбіті Кабміну, то Президент зможе його підпорядкувати безпосередньо собі — за аналогією з Держкомісією з цінних паперів та фондового ринку. Щоб приватизацію курирував найближчий президентський помічник. Утім, чи знадобиться настільки радикальний варіант, ми зможемо спрогнозувати лише після того, як вирішиться кадрове питання в приватизаційному відомстві та проясняться нарешті перспективи адміністративної реформи, яка істотно зачіпає інтереси урядових чиновників.»

Ви будете сміятися, але прогноз справдився наприкінці осені 2000 року, й ініціатива виходила з депутатських кіл: підпорядкувати ФДМ Президенту запропонував не хто інший, як голова комітету ВР з економічної політики Олексій Костусєв. Але власний комітет його не підтримав і зажадав підзвітності-підконтрольності Фонду держмайна Верховній Раді. Цю пропозицію й підтримали в сесійному залі в першому читанні. Отак і вийшло, що наша пісня гарна нова — починаймо її знову...

А тепер відверто

Трагедія? Та де там! Без малого дев’ять років своєї майже десятирічної історії Фонд держмайна прожив за тимчасовим положенням і якщо буде потрібно, проживе ще стільки ж — дай Боже здоров’я його працівникам, від голови й до прибиральниці. У певному сенсі це може видатися крамолою, але практичній приватизації від існування спеціального закону про Фонд ні холодно ні жарко. З одного боку, діяльність ФДМ жорстко врегульовано спеціальними законами й особливо держпрограмами приватизації, остання з яких діятиме по 2002 рік включно. Тож усе відомо — і як стратегічні підприємства приватизувати, і як конкурси готувати, і до кого «на уклін» іти, коли розкріпити закріплений у держвласності пакет акцій. Та хоч самого Олександра Бондаря запитайте — він, либонь, і спросоння, не затинаючись, відповість, що проект програми приватизації, приміром, неодмінно подається в парламент Кабміном, а голова ФДМ раз на рік звітує перед ВР і, якщо роботу визнають незадовільною, цілком може розпрощатися зі своїм кріслом.

Так, мені імпонує хазяйська, «об’єднавча» позиція заступника голови ФДМ Юрія Гришана, котрий стверджує, що зволікання з законом — справа не така вже й безневинна. Через неухвалення у минулі роки спеціального закону Фонд держмайна втратив багато позицій. Зокрема щодо реєстрації нерухомого майна, яку нині віддали під крильце Мін’юсту. І стосовно єдиних правил відчуження майна — приватизованого, конфіскованого, того, що перебуває в податковій заставі: методологічне регулювання цього процесу, вважає Юрій Петрович, «слід закріпити за Фондом раз і назавжди»...

На ділі все це поки що — з розряду ідей. Не можна сказати, що абсолютно нездійсненних, та все-таки... Мало кого в нашій країні по-справжньому цікавлять такі смислові тонкощі — усе затьмарює центральна колізія щодо підпорядкування.

Й аналітики, й більшість приватизаторів згодні — так, питання про підпорядкованість не більш ніж політичне. Ясна річ, добре було б раз і назавжди її прописати — якось несолідно Фонду держмайна зустрічати в серпні ц.р. своє десятиліття з тимчасовим положенням. Проте досвід, син важких помилок, нашіптує, що кому б не підпорядкували депутати Фонд — Президенту, Кабміну, Верховній Раді чи раді ветеранів восьмого мікрорайону міста Пупкинська — за нинішнього стану демократичних процесів у країні й за такої архаїчної адміністративної структури ним ще енний час керуватимуть переважно в ручному режимі. Кабмін самостверджуватиметься, підписуючи окремі, особливі та вже не знаю які ще доручення главі ФДМ, а ворогуючі між собою та з урядом олігархи бігатимуть скаржитися на ті чи інші приватизаційні рішення (чи благати про допомогу) на Банкову, до головного арбітра країни. Навіть уповноважений ВР із прав людини, коли схоче, зможе потішитися участю в приватизаційному процесі — обстоюючи інтереси трудівниць тих підприємств, що виставлені на продаж...

Чи було це очевидним 15 листопада, коли народний депутат Олексій Костусєв, відчувши себе головним ідеологом приватизації, наважився подати законопроект про Фонд держмайна, щоб у такий спосіб розгребти один із найбільших завалів на законодавчому полі? Звісно, касетний скандал тоді ще не спалахнув, а уряд Віктора Ющенко ще не прославив себе у віках безпрецедентним за неоковирністю втручанням у приватизацію Запорізького алюмінієвого комбінату. І все-таки ризикну припустити, що опинись на місці Олексія Олексійовича хтось, хто добре знає хоча б політичну арифметику й розуміє логіку взаємодії різних політичних сил, він не ризикнув би, не заручившись необхідною підтримкою в парламенті, запускати туди скандально відомий і не дуже прохідний законопроект. Як, до речі, не рубав би з плеча, пропонуючи свої поправки до закону про особливості приватизації «Укртелекому». «ДТ» ще в листопаді писало, що пропозиція зменшити держчастку в цьому акціонерному товаристві з 50% плюс одна акція до «не менше 25%», як пропонує пан Костусєв, надзвичайно погіршує шанси документа бути прийнятим. Отже, і на скасування додаткової емісії акцій «Укртелекому», заради якої, власне, й були потрібні зміни. Та хіба Олексія Олексійовича переконаєш?

Однак повернімося до закону про Фонд держмайна. Назвати всі ці події дежа вю було б, як на мене, не зовсім правильно. Ми маємо справу з ситуацією на новому витку спіралі — таке собі «дежа вю поліпшене». У депутатському залі усе-таки витає усвідомлення того, що жодна надприродна сила й ніяка кількість «плівок майора Мельниченка» не змусять Леоніда Даниловича підписати закон, згідно з яким приватизаційне відомство стане підконтрольним та підзвітним ВР і при цьому не буде підпорядкованим (принаймні, офіційно) ні Президентові, ні Кабміну. Тож сторонам доведеться домовлятися. Але, як і три року тому, шанси на консенсус вельми примарні.

«Підконтрольний та підзвітний ВР, а в питаннях управління об’єктами держвласності підпорядкований Кабінету міністрів», як це пропонує головне науково-експертне управління парламенту? Щось подібне в минулі роки вже було, але не сподобалося Президенту. Обійти болючу проблему загалом, про що не раз протягом останнього місяця говорили Олександр Бондар та перший заступник голови економічного управління адміністрації Президента України Євген Григоренко, який підтримує його в цьому питанні? Дещиця здорового практицизму в цьому є. З кількох десятків органів зі спеціальним статусом лише Держкомісія з цінних паперів та фондового ринку підпорядкована безпосередньо Президентові. Державна податкова адміністрація й Антимонопольний комітет не мають щастя бути комусь підпорядкованими напряму, і це ні парламентарям, ні урядовим чиновникам чомусь не болить. Усіх, певне, влаштовує, що АК підконтрольний Президентові й підзвітний ВР. Митна служба, Держпідприємництво просто входять до структури органів виконавчої влади (це страшне для депутатів слово «підпорядкований» відсутнє) — і нічого, небо на землю ще не впало. Правда, Служба безпеки України підпорядкована Президентові й підконтрольна парламенту, але ж вона така далека від приватизації...

Словом, фігур «умовчання» може бути безліч. Та чи погодиться на них виконавча влада, яка, після ухвали конституційних суддів, одержала в дискусії явну перевагу? І все-таки ризикнемо запропонувати ще один варіант — нікому не підпорядковувати, а створити раду Фонду держмайна, на зразок ради НБУ.

Можливо, рада?

Ця ідея виникла наприкінці лютого ц.р. під час засідання за «круглим столом», де обговорювався той-таки проект закону про Фонд держмайна. Місця в президії зайняли голова ФДМ Олександр Бондар та його перший заступник Михайло Чечетов, перший заступник керівника економічного управління адміністрації Президента Євген Григоренко і, ясна річ, двоє депутатів — голови парламентського комітету з економічної політики Олексій Костусєв і спеціальної контрольної комісії з питань приватизації Олександр Рябченко. Словом, усе, як завжди — уже роками ми бачимо на чолі приватизаційних засідань тих самих людей і навіть можемо передбачати, що вони скажуть.

Чи добре, чи погано, але в країні склалися чотири офіційні (прошу відзначити цю обставину) центри впливу на приватизацію — два в парламенті (комітет О.Костусєва та комісія О.Рябченка), один в уряді (тут доречно назвати імена першого віце-прем’єра Ю.Єханурова та начальника профільного управління секретаріату Кабміну Б.Буци) і один — в адміністрації Президента (економічне управління, де працює Є.Григоренко). А що, коли цих і ще кількох відомих приватизаторів об’єднати в якійсь структурі та направити їхній неабиякий потенціал не на розв’язання питання «хто головніший», яке дуже часто диктується самими правилами взаємодії владних гілок, а на сприяння процесові, напрацювання зважених рішень? Існувала б така структура вже наприкінці минулого року — гадаю, можна було б уникнути поспіху із закиданням різномастих законопроектів у Верховну Раду, не було б і надто недолугої «Політики Кабміну в галузі приватизації»... Можливо, за нормальної постановки справи, коли головний критерій — професіоналізм, сильне апаратне чуття Євгена Григоренка врівноважувалося б парадоксальністю поглядів доктора економічних наук, історика й теоретика української приватизації Олександра Пасхавера, а законодавча активність, що просто б’є через край, Олексія Костусєва — надзвичайною поміркованістю й математично точним розрахунком ситуації Олександра Рябченка?..

Мені заперечать: Нацбанк і Фонд держмайна — різні за статусом відомства. Рада Нацбанку прописана в Конституції, а щодо ФДМ цього немає. Крім того, Фонд, на відміну від банку, має «погану спадковість» у вигляді рішення Конституційного суду від 1998 року. Крім того, орган на кшталт ради, якщо його формують на двосторонній основі — за поданням парламенту і Президента, — може стати жертвою політичної ситуації та й загалом не з’явитися на світ, коли одна із сторін буде проти. Крім того, на його створення може з самого початку не піти Верховна Рада — як відомо, саме вона своїми законами формує політику приватизації, а рада ФДМ об’єктивно перебере частину її повноважень. Крім того, будь-яка новостворена структура набирає апарат і, відповідно до законів Паркінсона, розвиває бурхливу бюрократичну діяльність. Ми домагаємося бюрократизації приватизації?

Звичайно ж, ні. На мій погляд, на порядку денному в царині власності одне дуже важливе питання — підвищення професіоналізму в прийнятті рішень і максимально можливого (ясна річ, у рамках закону) відсікання від цього процесу людей випадкових, не обтяжених приватизаційними знаннями й досвідом. І що підготовленішими професійно будуть куратори ФДМ від різних гілок влади, що швидше вони узгоджуватимуть свої рішення, то менше місця залишиться для голого політиканства, то рідше страждатиме процес роздержавлення. Так, тіньовий, чи скажемо м’якше, — неофіційний вплив на нього збережеться, хоч скільки найкращих законів не приймали б і яку підпорядкованість-підзвітність-підконтрольність не винаходили б (ну як же в Україні без «ручного управління»!) Але спробувати знайти свіжу схему і в такий спосіб розблокувати закон про Фонд держмайна України — усе-таки слід.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі