НА ПОЧАТКУ ПЕРЕЛОМУ

Позитивні зрушення

Майже за десять років розбудови незалежної України та ринкової економіки зроблено чимало. Україна, хоч і повільно, почала виходити з глибокої затяжної кризи на шлях відродження, нормалізації і розвитку. Десятиліття стало переломним і в долі українського села, відкрило нову сторінку в його історії. На землю нарешті прийшов приватний власник і переконливо довів, що господарює він ефективніше. Стабілізується загальна ситуація в АПК, почали зростати обсяги виробництва, прибутковість. У 2000 році одержано більший, порівняно з попереднім роком, урожай майже всіх сільськогосподарських структур.

Приватники працюють економніше. На сільськогосподарські роботи нові агроформування в 2000 році витратили наполовину менше нафтопродуктів, ніж позаторік. Ощадливіше використовуються й інші ресурси. Торік уперше за останні п’ять років сільгоспвиробництво стало прибутковим. Якщо 1999 року сума збитків становила 3,4 млрд. грн., то 2000-го одержано 747,8 млн. грн. прибутку. За даними обстежень, 5 тис. особистих господарств селян також прибуткові. Село пробуджується, оживає, починає думати, рахувати. З’явився інтерес, віра в перспективу. І це тому, що селянин одержав землю, відчув себе власником і зрозумів, що від власності може мати доходи. Все це відкриває обнадійливу перспективу подальшого господарювання.

Таким чином, за підсумками 2000 року маємо істотний приріст ВВП. Але досягнуто його переважно за рахунок дрібнотоварного виробництва, тобто в секторі, який ми раніше називали підсобним, а сьогодні це — індивідуальні селянські господарства, які займають лише 15% земельних угідь. Якщо у 1990 році на індивідуальний сектор припадало 30% валової продукції сільського господарства, а 70% вироблялось у великотоварному виробництві, то сьогодні навпаки: 2/3 продукції дають приватні селянські господарства і лише третину — колишні КСП.

Цей перелом забезпечено значною мірою тим, що держава почала ефективніше регулювати економіку і створювати сприятливі умови для розвитку АПК. В агропромисловому комплексі почав активно формуватися реальний і, головне, відповідальний господар-власник, інфраструктура аграрного ринку, — завдяки указам Президента України, виданим наприкінці 1999-го і в червні 2000 року, та низці урядових постанов.

Багато робить держава, щоб виправити стан справ в агропромисловому комплексі. Списано або реструктуризовано борги в АПК на суму близько 10 млрд. грн. У 2000 році було здійснено небачену лібералізацію цін на сільськогосподарську продукцію. В результаті український селянин уперше за сто років одержав реальну ціну своєї праці: зерно подорожчало втричі, продукти тваринництва — удвічі-втричі. Внаслідок цього додаткові надходження для всіх господарств торік становили близько 4,2 млрд. грн., що дозволило вплинути на диспаритет цін, знизити збитковість. Якщо 1999 року за 1 т дизельного пального доводилося віддавати 5—7 т пшениці третього класу, то у 2000 році це співвідношення значно поліпшилося і становить 1:2.

Запровадження фіксованого податку, повернення ПДВ у тваринництві, збереження пільг по ПДВ і в рослинництві забезпечать надходження до селянського бюджету нинішнього року ще 3 млрд. грн. Слід наголосити: в сільському господарстві України зараз найбільш вигідна і сприятлива для сільського господарства податкова система порівняно не тільки з країнами СНД, а й Європи. Зі 100 грн. виторгу сільгосппідприємство сплачує всього 7 грн. податків. Це втричі менше, ніж воно сплачувало 1998 року. В Росії, наприклад, сплачують 28 грн. У вітчизняній харчовій промисловості — 30 грн. У 2000 році сільське господарство сплатило 900 млн. грн. податків, тоді як решта галузей — близько 40 млрд. грн.

Відбуваються зміни і в кредитній політиці. Понад 10 тисяч підприємств АПК в 2000 році отримали за компенсаційною схемою 818 млн. гривень кредитів, 92% їх повернуті у визначений термін. Це перше серйозне зрушення у фінансуванні сільгоспвиробництва.

Дальші наші кроки

Загалом в українському АПК й на початку XXI століття зберігаються тенденція до падіння виробництва, нестійкість, певні негативні соціально-економічні процеси. В окремих регіонах обсяги виробництва зерна зменшились удвічі-втричі. З таким становищем Україні як зерновій державі з високим потенціалом миритися далі не можна. Значно знизилось також виробництво сировини й цукру у провідних областях. У 2000 році тривав спад виробництва продукції тваринництва. До критичної межі зменшено поголів’я худоби і птиці. Тільки за 2000 рік поголів’я великої рогатої худоби зменшилось на 11%, у тому числі корів — на 9%, а свиней — на 24%.

Головна причина того, що ці та багато інших проблем залишаються ще не розв’язаними, — незавершеність реформ у напрямку повної трансформації в ринкову систему господарювання і розбудови на цій основі відповідної конструкції економічного механізму.

За своєю природою ринкова економіка госпрозрахункова, вона базується на принципі взаємовигоди і взаємовідповідальності. Досі триває безплідна дискусія про зміст і складові ринкової економіки, кризу інвестицій та кредитну непривабливість агропромислового виробництва. А селяни хочуть знати, що треба робити, аби вийти із затяжного занепаду. Однак якщо ми всі не усвідомимо і не втілимо в практичні дії положення про те, що земля має бути введена в економічний оборот, всі наші спроби забезпечити ефективність реформ приречені. І економічні парадокси минулого, коли ми одержували відносно непоганий врожай, а його вирощування було збитковим, залишаться й надалі.

Водночас саме завдяки сільському господарству можна вийти із загальної кризи і підняти на належний рівень вітчизняний внутрішній ринок. Економіка країни не може ефективно розвиватися, коли її сфери функціонують за різними правилами. Суть ринкової економіки — рахуватися з вартістю, з власником. Ресурси не йдуть до землі, якщо вона не має вартості. Якщо не спрацьовує одна складова економічного організму (як і технічного чи біологічного) — не функціонує нормально весь організм. Ринкова економіка — це ринок капіталів, а ціна сигналізує, куди капітал переливається. Якщо капітал не йде до землі, то стосовно неї не працюють економічні закони.

За підрахунками вчених, аграрний потенціал України використовується лише на третину. Встановлено, що рівень виробництва продукції в державі прямо залежить від рівня виробництва в аграрному секторі. Агропромислове виробництво не тільки займає понад 20% у загальній структурі ВВП, а й, як уже зазначалося, визначає розвиток внутрішнього ринку держави. Однак АПК може успішно виконувати своє призначення лише за умови повного його забезпечення необхідними ресурсами промислового виробництва, як і діяльність переробних галузей залежить від достатньої кількості сільськогосподарської продукції і необхідного устаткування для цього. Поки що впродовж майже десяти років точиться дискусія, яка галузь пріоритетна. Хоча якби аграрний потенціал України використовувався повністю, то в інші країни світу було б експортовано продукції на 16—18 млрд. дол., що дозволило б задовольнити потребу держави в усіх видах енергетичних ресурсів.

Наш поступ до ринку органічно пов’язаний з аграрним сектором. Від стану сільського господарства залежить здійснення ринкових програм у всіх сферах народного господарства. На жаль, на практиці цей факт недооцінюється і навіть ігнорується. Хоча, на моє переконання, одна з головних причин кризи в економіці полягає в тому, що економічні перетворення почали не з села, не з реформування продовольчого комплексу.

Ринкова економіка — це вільне підприємництво на основі власника, це вільна реалізація продукції і вільні ціни при певному державному регулюванні; це ринкова інфраструктура і відповідний ринковий механізм; це ринок товарів, ринок капіталів, ринок праці і землі. Обслуговувати ці ринки покликані біржі та банки. В ринковій економіці діяльність будь-якого підприємця оцінює ринок. За законами ринку, Україна зобов’язана знайти свою нішу у світовій економіці на основі міжнародного розподілу праці. Такою нішею є насамперед сільське господарство.

Ринкова економіка на мікрорівні краще освоюється в тих господарствах, де була відпрацьована система госпрозрахунку. Однак позитивних результатів досягти неможливо, якщо держава працює в площині трьох видів економіки: командно-адміністративної, тіньової та ринкової.

Більшість громадян, які отримують земельні наділи в натурі, приєднуватимуть їх до особистих господарств без створення юридичної особи, решта — здаватимуть в оренду юридичним та фізичним особам. У процесі становлення господарських структур право на землю рухатиметься в напрямі зосередження її в ефективного господаря. Суть у тому, щоб визначити на селі власника землі, майна та праці, збудувати на основі власності принципово нові виробничі відносини і на базі цього сформувати організаційно-правові структури ринкового типу. Розрахунки свідчать, що як мінімум 1,5—3% приватних власників земельних ділянок щорічно продають їх.

У сільському господарстві України вже сформувалася своєрідна критична маса, що за змістом є приватновласницькою. Це слід розглядати як одну з найважливіших передумов того, що економічна віддача від реформування аграрних відносин поступально зростатиме в інтересах і селян, і держави. В ринковій економіці мають трансформуватися й виробничі відносини як відносини між людьми в процесі використання ресурсів виробництва: землі, основних засобів, оборотних фондів, живої праці. Тому всі ці ресурси повинні бути включені в систему товарно-грошових відносин.

Під час переходу до ринку сучасне село демонструє широкий спектр соціально-економічних укладів. Форми їх різноманітні, статистика поки що не готова до їх класифікації й точного обліку. Зокрема, немає чіткого розмежування між сільським господарством і кооперативом. Приміром, якщо з колгоспу виділилися дві-три сім’ї і ведуть спільне господарство, то це вже маленький кооператив, а не фермерське господарство. Звичайно, крайнощі тут непотрібні. Як небезпечна й абсолютизація великомасштабного виробництва.

Науковий аналіз реальних умов підводить до висновку, що головною фігурою в соціально-економічній структурі села залишаються великі господарства. Площа сільгоспугідь господарств населення за 2000 рік зросла на 818 тис. га і зараз становить 7061 тис. га, або 17,5% загальної їх площі в Україні. Наші прогнози показують, що питома вага їх у землекористуванні сільгоспвиробників може підвищитися за рахунок земельних часток (паїв) до 20—25%. Фермерські господарства займають 2,2 млн. га, або 5% сільгоспугідь України. На одне таке господарство в середньому припадає 56 га, тоді як 1999 року було 32 га, а 1992-го — 19,9 га. За рахунок орендованих земель питома вага фермерських господарств у загальному землекористуванні, за нашими прогнозами, може збільшитись до 12—15%.

На 1 жовтня 2000 року реформовано 11,4 тис. КСП (99,5%). На їх базі створено 14,7 тис. нових агроформувань, у тому числі: приватно-орендних підприємств — 2901 (19,7%), товариств з обмеженою відповідальністю — 6138 (41,6%), акціонерних підприємств — 623 (4,2%), сільгоспкооперативів — 3325 (22,6%), фермерських господарств 1254 (8,5%), інших — 500 (3,44%). 6,4 млн. селян одержали безоплатно у власність 26,5 млн. га сільгоспугідь (4,2 га в селянина в середньому). Створюються господарські структури корпоративного типу на великих площах орендованих земель із залученням вітчизняних та зарубіжних інвесторів. У 2000 році укладено 5,6 млн. договорів оренди на площу 22,4 млн. га. В цілому в Україні відпрацьовано майже два десятки організаційно-правових форм господарювання ринкового типу замість двох. Цілком природно постає запитання: які з них виявляться найефективнішими в умовах України і яким має бути співвідношення великих та малих сільгосппідприємств?

Для забезпечення ефективного функціонування ринкової економіки, поруч з підтримкою з боку державного бюджету індивідуального сектора, який працює на внутрішній ринок, слід створювати нормальну інфраструктуру як невід’ємну складову ринкового середовища (виробниче і кредитно-фінансове обслуговування, сфера заготівель, переробки, реалізації продукції, служба інформаційно-консультаційного та соціально-культурного забезпечення). Належне місце в ринковій інфраструктурі повинні зайняти агроторгові доми, аукціони, оптові продовольчі ринки, які мають працювати в безпосередньому контакті з товаровиробниками на умовах прямих зв’язків.

Завершено підготовку Типового положення про організацію і проведення аукціонів племінної та неплемінної продуктивної худоби, яке сприятиме прискоренню організації такої форми торгівлі не лише в обласних центрах, а й безпосередньо в районах чи на базі окремих підприємств. Невдовзі буде завершено уточнення та апробацію раніше прийнятого Типового положення про агроторгові доми.

Наш інститут опрацював й передав Міністерству аграрної політики методичні рекомендації щодо організації системи цінового моніторингу в агропромисловому комплексі. Міністерство затвердило основні заходи створення та розвитку служби систематичного збору, первинної обробки та узагальнення цінової інформації по вертикалі від району, області до центрального галузевого органу управління. Поширення цієї інформації серед суб’єктів ринку сприяє кращому визначенню оптимальних напрямків просування товару до споживача, врівноваженню попиту і пропозиції. Однак справа стримується через брак коштів.

Слід враховувати й те, що багато продукції продається на ринках — базарах, де ціна достатньо прийнятна і для товаровиробника, і для споживача. Селянин має окупність своєї праці. Враховуються інтереси й покупців. Саме на таких ринках-базарах досягається найбільший баланс інтересів.

Таким чином, наука передбачала чотири складові формування ринкової системи господарювання: 1) повноцінний власник; 2) нові виробничі відносини на основі власності на землю, майно і працю; 3) організаційно-правові форми господарювання ринкового типу; 4) інфраструктура ринку. На прикладі фермерства можна стверджувати, що перші три складові вже існують. Але тільки створивши основи ринкової економіки, ми дістанемо можливість формувати економічний механізм ринкового змісту, що базується на таких поняттях, як ціна, кредит, фінанси і податки, система управління. Спроби збудувати такий механізм без створення основ ринкової економіки, як і обійти хоча б одну з їх складових, приречені.

Науковці аграрного блоку можуть бути задоволені тим, що за опрацьованою ними схемою нині формується основа ринкової системи господарювання. Ось тільки в часі їх проведення Україна спізнилася щонайменше на п’ять років, через що не отримано бажаного результату.

На основі розробок вчених економістів-аграрників з 1994 року було видано 32 укази Президента України, прийнято 16 законів, на їх виконання підписано майже 100 постанов уряду. Підготовлені науковцями відповідні практичні посібники дають надію найближчим часом (до кінця 2001 року) сформувати основи ринкової системи в аграрному секторі не тільки в теоретичному, а й у практичному плані.

Але на нинішньому етапі держава забезпечила селянина лише землею, «забувши» про основні засоби й обігові кошти. Слід наголосити, що в ході столипінської реформи селянин одержував із земельного банку практично безвідсотковий кредит (0,5—1%) терміном на 50 років на придбання необхідного реманенту і тяглової сили, необхідної для організації виробництва. Тому до стратегії розвитку АПК й сільського господарства зокрема треба включити ресурсозабезпечення.

Нам можуть сказати, що в державному бюджеті для цього немає грошей. Це відомо й представникам науки. Інша річ — чому немає? Хіба ми не бачимо, що останніми роками зміни в Україні були пов’язані головним чином з перекосами в економіці, що призвело до переливання капіталу зі сфери виробництва на ринок фінансових ресурсів, де забезпечується найбільша його прибутковість, а також в інші галузі, що спричинило відплив величезних коштів з народного господарства, передусім аграрної його сфери. Тому як наслідок під час прискореної лібералізації всіх видів цін стався непередбачений спад агропромислового виробництва.

Виробництво та реалізація матеріально-технічних засобів, технічне обслуговування і надання виробничих послуг повинні стати складовими цілісного технологічного процесу. Для відтворення машинно-тракторного парку на рівні технологічної потреби необхідно щороку постачати сільським товаровиробникам машин і обладнання на суму близько 10—12 млрд. грн. Крім того, підтримання працездатності машин і ефективна експлуатація потребує ще 2,3—2,5 млрд. грн. на запасні частини та 7—10 млрд. грн. на придбання нафтопродуктів.

Ціновий механізм має грунтуватися на вільному ціноутворенні у поєднанні з державним регулюванням та антимонопольним контролем за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії і послуги для аграрних товаровиробників. Треба створювати умови для більш потужної участі кредитних ресурсів у виробничій діяльності підприємств аграрної сфери. При цьому ціна кредиту має визначатися за такою ж формулою і концепцією, які встановлені для інших галузей і сфер діяльності.

Основним податком для сільгосппідприємств повинен бути земельний із застосуванням системи санкцій (за порушення землекористування) і пільг (наприклад, звільнення від податку фермерських господарств на період їх облаштування, зниження ставок на період освоєння земель, при виконанні державних програм тощо).

Ключова проблема

Найболючішими залишаються поки що проблеми соціальні. Саме через незавершеність економічних реформ, недоліки в державному регулюванні та кадровому забезпеченні така ключова проблема, як проблема бідності, з переходом до ринку не лише не розв’язується, а й загострюється. Добробут селян не підвищується, а знижується, умови їх життєдіяльності погіршуються, соціальна інфраструктура села невпинно скорочується, занепадає і руйнується.

Звичайно, проблема бідності існує в усіх країнах. Але в Україні вона найгостріша. В Посланні Президента України до Верховної Ради офіційно визнано, що Україна належить до країн не лише з великим, а й зростаючим рівнем бідності, посиленням соціальної диференціації і поляризації суспільства в результаті концентрації коштів та майна в руках нечисленних груп населення і прогресуючого зубожіння широких верств населення. Навіть за позитивних економічних зрушень у 2000 році реальна зарплата, порівняно з попереднім роком, не зросла (як це весь час декларується), а знизилася на 0,9%. А понад 70% працюючих отримують заробітну плату нижчу за прожитковий мінімум. При цьому оплата праці в аграрній сфері найнижча, і це, на жаль, доконаний факт.

Ніякі радикальні програми не можуть бути реалізовані, якщо народ не бачить у них позитивних результатів для себе, для поліпшення умов життя. Навіть найпривабливіші проекти приречені, якщо життя погіршується і народ зубожіє. Десятирічний період розбудови економіки України — яскраве тому підтвердження. Соціальне сприйняття будь-яких революційних програм, у тому числі і при переході до ринку — основа їхньої реальності. Перехід до ринку здійснюється заради людини, її стабільного добробуту. Ринок не повинен працювати проти людей, знижувати їх життєвий рівень.

Усім нам треба чітко усвідомити головну мету наших реформ. Це —забезпечення нормального матеріального і духовного рівня життя усіх верств населення. Практична реалізація цієї мети і повинна визначати стратегічний курс ринкового реформування. Саме цій меті має бути підпорядкована вся політика держави. Саме заради цього український народ голосував за свою незалежність, за перехід від командної економіки до ринкової. Саме в цьому полягає суть соціально орієнтованої ринкової економіки, про яку так багато говорять.

При цьому розмови про невтручання держави в економіку позбавлені будь-якої наукової основи. Такої економіки, в яку не втручалась би держава і не регулювала б її, немає в жодній країні світу. Однак втручання й регулювання мають бути обгрунтованими, ефективними, спрямованими на досягнення визначеної головної мети реформ, враховувати оптимальне співвідношення ринкових та адміністративних механізмів.