УКРАЇНА—УЗБЕКИСТАН: СКЛАДНИЙ ШЛЯХ ДО СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРА

Поділитися
Минулого понеділка Президент України Леонід Кучма недвозначно заявив про можливість надання військово-технічної допомоги партнеру по ГУУАМ Узбекистану...

Минулого понеділка Президент України Леонід Кучма недвозначно заявив про можливість надання військово-технічної допомоги партнеру по ГУУАМ Узбекистану.

Узбекистан, єдина із пострадянських держав, яка наважилася на старт зі своєї території наземної воєнної операції проти талібів, раптово опинився перед реальною загрозою вторгнення на свою територію з боку Афганістану збройних формувань руху «Талібан». Як заявляють афганські джерела, близькі до Північного альянсу, головну ударну силу талібів у разі проникнення до Узбекистану становитимуть лави антиурядового «Ісламського руху Узбекистану» (ІРУ). За даними цих джерел, на території Афганістану сьогодні зосереджено майже 3 тис. не лише добре озброєних та вимуштруваних, а й фанатично готових боротися із владою Узбекистану бойовиків ІРУ.

Для України ця країна надзвичайно важлива як з політичного погляду (Ташкент не бажає миритися з імперською роллю Росії), так і з економічного (це одна з держав, яка допомагає Києву позбутися повної енергетичної залежності від РФ). Офіційно Узбекистан було названо стратегічним партнером України — після Росії, США, ЄС та Польщі.

Нові реалії Узбекистану

Хоча багато військових експертів вважають, що 200-кілометрова протяжність узбецько-афганського кордону, наявність природної перепони у вигляді річки, а також зосередження на цій невеличкій ділянці досить серйозного угруповання військ дозволить Узбекистану обійтися власними силами, Ташкент визнає небезпеку, передусім через наявність у рядах талібів бойовиків ІРУ. Є дані, що терористична організація бін Ладена «Аль-Каїда» має свої відділення в Узбекистані і причетна до організації вибухів у Ташкенті 1999 р.

Крім того, для талібів, які не мають потужних засобів ППО і зброї, здатної протистояти атакам американців та їхніх союзників, партизанська війна проти сусідніх держав, що надають допомогу коаліції, — це єдино можлива відповідь. Таліби ставлять перед собою мету не лише залякати, а й втягти світ у широкомасштабну сухопутну операцію.

З другого боку, Узбекистан небезпідставно сподівається на допомогу американської військової машини, і, швидше за все, Вашингтон буде радий закріпитися в цьому регіоні. Як мінімум, щоб нейтралізувати вплив Москви. Але ця сама мета може стимулювати і схвалення Білим домом українсько-узбецької дружби — у рамках ГУУАМ, де Узбекистан, безумовно, найслабша ланка.

Свого часу саме протидія домінуванню Росії в регіоні й прагнення розвивати ВТС не з РФ стимулювали Ташкент приєднатися до ГУУАМ. Проте останнім часом намітилося потепління у відносинах Ташкента й Москви, двох суперників за вплив у центральноазіатському регіоні. Причину цього експерти схильні вбачати в активності ісламських бойовиків із ІРУ. Москва не пропустила нагоди скористатися ситуацією: ще торік у серпні Головне управління міжнародного військового співробітництва Міноборони РФ повідомило, що керівництво Росії вирішило надати Узбекистану військово-технічну допомогу. У переліку переданої військової техніки й озброєння значилися 50 бронетранспортерів, близько 100 мінометів різноманітного калібру та боєприпаси до них, кулемети «Утес», гранатомети, снайперські гвинтівки, засоби зв’язку.

А під час візиту до Ташкента наприкінці березня ц.р. військової делегації РФ було досягнуто домовленості про постачання російської зброї, зокрема артсистем, нових вертольотів Ка-50, систем ППО і боєприпасів. Росіяни готові піти на значне забезпечення цієї країни зброєю. Слід нагадати, що не так давно Узбекистан підписав угоди про військово-технічне співробітництво з Росією та США.

Водночас пряма військова допомога з боку Києва видається більш ніж малоймовірною. Нагадаємо, саме Україна в 2000 р. позадкувала, коли зайшло за створення миротворчого батальйону в складі ГУУАМ, хоча наприкінці 1999 р. про цей крок заявляли як про вже ухвалене рішення. Це багато хто вважає причиною недавнього приєднання Узбекистану до «Шанхайської п’ятірки».

Щодо військово-технічних проблем Ташкента, то їх більш ніж достатньо. Військові експерти вважають, що часті НП і катастрофи в узбецькій армії не так пов’язані з прорахунками генералів-керівників, яких періодично міняють, як обумовлені надзвичайною зношеністю всієї бойової техніки і вкрай невисоким рівнем підготовки військових фахівців. Потребують модернізації бронетехніка, авіатехніка, засоби ППО. Узбекистан висловлював бажання придбати боєприпаси і стрілецьку зброю.

За даними російських експертів, хоч частка населення Узбекистану в СРСР становила майже 10%, у деяких частинах Радянської армії налічувалося до 60% солдатів-узбеків. У результаті військової реформи 1992—1995 рр., що супроводжувалася відпливом із ВС офіцерів-слов’ян, рівень підготовки кадрів різко знизився. І хоча 1995 року в Узбекистані з’явилася власна академія ВС, у 1997-му — національна доктрина підготовки кадрів, питання підготовки кадрів частково могла б узяти на себе й Україна.

До цього слід додати, що в травні нинішнього року Узбекистан заявив про намір у 2002-му запустити в космос перший власний супутник для спостереження за територією Узбекистану й сусідніх країн — як у мирних цілях, так і для підтримки безпеки республіки. Поки що в створенні своєї космічної програми Узбекистан співпрацює з Росією, Євросоюзом і США, забувши про українські можливості.

Боротьба за Ташкент

Якщо перспектива надання допомоги Північному альянсу в більшості українських чиновників не викликає ентузіазму, то можливе постачання зброї до Узбекистану, навпаки, видається досить привабливою перспективою. Попри те, що Київ категорично вирішив не вплутуватися у воєнні дії в зв’язку з початком широкомасштабної антитерористичної операції проти режиму «Талібан», українська зброя може придатися тим із друзів, до кого війна виявилася найближче. Крім того, автору доводилося чути й версії про можливий реекспорт зброї з Узбекистану. Приміром, до того ж таки Північного альянсу.

Щодо збройових можливостей України, то на військово-технічний ринок Узбекистану наша країна прийшла задовго до того, як Ташкент виявив бажання стати членом ГУУАМ. Ще в 1997 р. Київ завершив виконання контракту на проведення капітального ремонту 40 узбецьких танків на суму $3,2 млн. Потім невеликі партії комплектуючих до спецтехніки постачалися 1999 р. В Узбекистані тоді були представлені інтереси таких підприємств, як донецький «Топаз», запорізький «Мотор-Січ» й АНТК ім. Антонова. До речі, Ташкент бере участь і в реалізації проекту Ан-70.

Уже в жовтні торік держкомпанія «Укрспецекспорт» уклала три контракти з узбецькою стороною на постачання різноманітного військового майна, за словами міністра оборони України Олександра Кузьмука, які стосуються наземних родів військ і передбачають постачання з України до Узбекистану стрілецького озброєння, малої артилерії й боєприпасів. Міністр зазначив, що сума контрактів «досить солідна», причому цим ВТС не завершилося — на стадії доопрацювання з узбецькою стороною ще один контракт, «який може бути підписаний найближчим часом». В одному з інтерв’ю гендиректор «Укрспецекспорту» Валерій Малєв зазначав, що цей договір передбачає постачання в Узбекистан боєприпасів «для систем залпового вогню». Готувався у 2000 р. і контракт з виробництва для Узбекистану «на українських підприємствах у Шостці (Сумська область) та Донецьку вибухових речовин і боєприпасів на їх основі». У жовтні торік гендиректор «Укрспецекспорту» Валерій Малєв підкреслював, що Узбекистан посідає важливе місце серед імпортерів українських озброєнь і військового майна серед країн СНД, до яких «швидше за все, обсяги поставок зброї з України зростуть».

Як повідомили в «Укрспецекспорті», усі ці контракти та іще кілька інших Україна реалізувала. В українській держкомпанії, що торгує зброєю, готові виконати й інші замовлення. Обсяги поставок Узбекистану, щоправда, набагато поступаються військово-технічному співробітництву України з Росією і Туркменістаном, але всі розуміють саме політичну важливість сьогоднішньої присутності Києва на цьому ринку.

Примушує сумніватися і платоспроможність Узбекистану. Але, з другого боку, ще торік Іслам Каримов недвозначно заявив, що Україна може одержати в концесію частину території Узбекистану, де, можливо, є запаси нафти та газу. Узбекистан оголосив, за словами президента, «безпрецедентні умови тендеру». Тобто той, хто одержує в концесію територію, на якій внаслідок розвідування знайдуть запаси нафти й газу, одержуватиме 50% видобутої сировини. Цікавить Київ і постачання бавовни, а бартерні схеми обміну зброї на сировину вже існують.

Нині, коли Президент України відверто заявив про готовність навести нові мости з Ташкентом, слово залишається за Узбекистаном. Хоча шлях до стратегічного партнера, поза сумнівом, легким не буде.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі