ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ: БІЛЬШ НІЖ КЛОНДАЙК ДЛЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ, АБО ЦІНА ПЕРЕРВАНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ

Поділитися
Є таке не надто гучне явище — енергозбереження. Не гучне, бо самодостатнє, як кожна культура. Тим б...

Є таке не надто гучне явище — енергозбереження. Не гучне, бо самодостатнє, як кожна культура. Тим більше для менталітету українця, де гордість внутрішнього усвідомлення (або зовні — скромність) найчастіше переважає над метушнею.

Є така не надто популярна категорія українських громадян — чиновники. Даруйте, говоритимемо про чиновництво теж як про елемент культури (можна — управлінської), а не у звичному вже напівкримінальному стилі. Важко приховати: постать українського чиновника у цьому контексті внутрішньо суперечлива. Адже розв’язанню тих-таки проблем культури це самоусвідомлення не допоможе. Візьмемо, наприклад, найбільш загальнодоступну з них — українського книгодрукування. Рецепт тут настільки ж простий, наскільки й складний: пільгове оподаткування. Проте не менш відповідальний колега — фінансовий або податковий чиновник — авторитетно розтлумачить вам ази ринкової економіки: рівність усіх суб’єктів підприємництва перед законом та ще важливість наповнення державної скарбниці. А за каноном, без візи цього колеги шлях законопроекту перепинений... Ось і вирішувалась ця проблема років десять. (Цікаво: у зв’язку з підготовкою державного бюджету-02 у ЗМІ промайнула загальна сума недоїмки до бюджету за рахунок податкових пільг — понад 10 мільярдів гривень. А якби ще «розкручене» книгодрукування? Економіка б геть розвалилася!)

Є розуміння важливості проблеми енергозбереження «взагалі». Протягом досить тривалого (за мірками нашого неспокійного часу) стажу державної служби автор неодноразово був свідком добрих намірів щодо розв’язання цієї проблеми, коли претенденти на високі урядові посади займали крісла. Потім неодмінно відбувалася банальна заміна понять: у першу чергу енергозабезпечення з його нескінченними взаємозаліками, проблемами неплатежів тощо. Чому так трапляється?

Перерваний зв’язок поколінь

Одразу домовимось не торкатися термінологічних аспектів проблеми (енергозбереження чи енергоощадність?) та її відповідності законам фізики. Обмежимось розумінням того, що енергозбереження — це просто органічний елемент сучасної світової культури, пронизаної ідеями раціонального природокористування. Як з’ясовується, такий підхід ще й цілком прагматичний.

Класичний зразок енергозберігаючих технологій — українська хата: тепла висока стріха, сіни, прилеглі до них господарські приміщення, невеликі вікна, додаткове утеплення взимку зовнішних стін... Усе це дозволяло в умовах суворої зими досягати, кажучи сучасною мовою, балансу енергоспоживання або ж, іншими словами, — комфортних умов в оселі при відносно невеликих матеріальних затратах. Музей народної архітектури та побуту України під Києвом (с.Пирогів) у цьому плані цілком можна назвати музеєм енергозбереження.

Повний контраст поруч: сучасний київський мікрорайон Теремки-1 з його «місячним» пейзажем безперервної бетонної забудови, де у під’їздах гуляє вітер, а взимку інколи промерзають стіни у квартирах внаслідок недотримання технологічних вимог щодо їх теплоопору. Все це загострюється низькою якістю теплопостачання, обумовленою низькою ж дисципліною платежів населенням, яке, у свою чергу, неспроможне їх забезпечити через малі доходи. У принципі, проблемі мають зарадити субсидії, проте дуже часто вони віртуальні. Отже, на відміну від сільської хати, тут немає платоспроможного балансу споживання енергоресурсів. Більше того, в умовах енерго- та водопостачання так званими приєднаними мережами виникає ілюзія невичерпних джерел ресурсів десь там, поза стінами оселі — як атмосферного повітря; це не сприяє ощадності їх використання. Якщо ж подивитися на проблему ширше, порівнявши ще й якість будівництва, — то розумієш, що сільська хата і «сучасний» мікрорайон столиці співвідносяться між собою приблизно як культура та халтура.

Все це, м’яко кажучи, не в’яжеться з традиційною ощадністю та акуратністю українця. Проте цей розрив у національних традиціях поколінь має ще й жорстко-прагматичний сенс. Адже що стоїть за вже згаданою «незбалансованістю»? Це означає, що в ланцюжку кругообігу грошей у державі (населення — підприємства (у тому числі енергопостачальні) — держава) «хтось» недоотримує кошти. Причому програють усі ланки цього ланцюжка: держава, отримуючи незначні податкові надходження через низьку (енерго)ефективність підприємств, неспроможна забезпечити гідну заробітну плату працівникам бюджетної сфери та виплати субсидій населенню, яке, у свою чергу, ледве зводить кінці з кінцями, як і підприємства-енергопостачальники, що його обслуговують. Така собі хоч і нешокова, але й не терапія, швидше, — поступова деградація… Щодо згаданих підприємств це можна підтвердити цілком конкретними фактами старіння основних фондів, яке сьогодні наближається до стовідсоткового показника. А щодо населення, то майже 12 відсотків сімей у нас — «на субсидії».

Можливо, марнотратне споживання енергоресурсів — неодмінний супутник бодай мінімуму міського комфорту? Ні. Відомо, що у США, Великобританії є цілком комфортні експериментальні споруди, функціонування яких в умовах місцевого клімату практично не потребує залучення традиційних енергоресурсів. Вони мають систему рухомих архітектурних конструкцій, які з допомогою комп’ютерів постійно пристосовуються до зовнішних погодних умов, оптимально використовуючи сонячне тепло або, навпаки, прохолоду вітру. Проте вони дуже дорогі, незрівнянні за вартістю з економією енергоресурсів. Тому є сенс говорити про економічно доцільний потенціал енергозбереження. Він визначається на основі порівняння ефективності технологій (у тому числі — побутових) країни, яка нас цікавить, і найбільш розвинених країн і становить для України майже 50 відсотків її загального споживання енергоресурсів. Цього практично достатньо, щоб позбутися зовнішної залежності від їх імпорту.

У що державі виливається напівзабута природна ощадливість українця?

Один із найзагальніших показників ефективності для економіки кожної країни — енергоємність валового внутрішнього продукту (ВВП) — обсяг споживання енергоресурсів для задоволення енергетичних виробничих і невиробничих потреб країни на одиницю ВВП. Порівнюючи цей показник у різних країнах, слід враховувати розбіжність офіційних курсів національних грошових одиниць щодо їх паритету реальної купівельної спроможності (ПКС). Зокрема для країн з перехідною економікою обмінні курси долара США завищені, що зумовлено політикою стимулювання експорту. У середині 90-х років, з урахуванням цього фактора для України (для якої ці курси різняться в 1,98 разу), енергоємність ВВП для окремих регіонів та країн світу в показниках нафтового еквівалента (н.е.). становила:

Отже, цей показник в Україні у три-п’ять разів вищий порівняно з розвиненими країнами, що об’єктивно обмежує конкурентоспроможність національного виробництва та добробут народу і лягає важким тягарем на економіку — тим більше в умовах її зовнішньої енергетичної залежності. Передумова такої ситуації сягає ще часів СРСР, в якому Україна була форпостом індустріалізації на основі дешевих енергоресурсів і її енергоємність ВВП на 25% перевищувала середньосоюзну. З середини 70-х рр., коли після ізраїльсько-арабських воєн і пов’язаної з ними світової енергетичної кризи людство вперше наштовхнулося на проблеми енергозбереження, належних висновків зроблено не було. Для порівняння: динаміка зменшення енергоємності ВВП протягом 1975—1990 рр. становила: США — 46%, Японія — 35%, СРСР — 16%.

На відміну від країн Заходу, де енергозбереження — елемент економічної та екологічної доцільності, для України це — питання виживання, оскільки досі не розв’язано проблеми збалансованого платоспроможного споживання як внутрішнього, так і по імпорту енергоресурсів. З погляду енергозбереження — це докорінна відмінність між ситуаціями в нашій державі і розвинених країнах.

На терезах неефективності

Ситуацію, що склалася в національній економіці з точки зору енергоефективності, легко простежити на модельному прикладі взаємодії умовної (для масштабів економіки) пари «виробник енергії» — «споживач», розглядаючи як такі електроенергетичний та металургійний комплекси. Питома вага кожного з них становить майже чверть економіки України. Через кризові явища в економіці та дезорганізацію виробництва у першій половині 90-х рр. частка енергоресурсів у ціні прокату становила до 60 відсотків, тоді як у розвинених країнах — лише 18—25. Як наслідок, чорна металургія працювала збитково. Відповідно про співвідношення зарплат металургів «у них» та «у нас» можна лише здогадуватись. Мінімальною рентабельністю представлена й електроенергетика. З другого боку, ціну металургійної продукції збільшувати неможливо, оскільки вона в умовах ринку визначається світовим рівнем. За таких обставин мінімальні й можливості Національної комісії регулювання енергетики (НКРЕ) щодо регулювання тарифів на електроенергію — практично вона змушена балансувати на межі економічної спроможності галузей. Вихід полягає насамперед у підвищенні ефективності функціонування всіх без винятку секторів економіки.

Фактично ситуацію стосовно металургійного комплексу дозволив виправити лише Закон України «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України», яким 1999 року було встановлено пільговий режим оподаткування згаданих підприємств. Після цього всі показники цієї галузі різко пішли вгору. І це дуже симптоматично для української економіки!

Анатомія «віяльних» відключень

На жаль, для багатьох українців енергозбереження асоціюється з невибірковими («віяльними») відключеннями електропостачання в регіонах. Слід підкреслити, що ідея енергозбереження взагалі виключає зменшення енергоспоживання за рахунок зниження рівня надання послуг або якості виробництва продукції. «Віяльні» ж відключення споживачів завдають ще й величезних збитків економіці та є джерелом значної соціальної напруги, тому вони несумісні з принципами енергозбереження. Вже принаймні років п’ять до таких розвантажувальних заходів в електроенергетиці вдаються в середньому 860 разів щорічно. Через це електроенергетична галузь у 2000 р. втратила 250 млн. грн. прибутку , а державний бюджет не отримав 0,9 млрд. грн. фінансових надходжень.

Чому таке триває вже багато років? Далеким від фізики нагадаємо, що електроенергетична система — це ніби дуже дисциплінована армія, підрозділи якої — генеруючі потужності, будучи розосередженими по всій Україні, щосекундно, рік у рік, крокують виключно «в ногу», а продукт її діяльності — електроенергія — навіть не те що швидко псується, а потребує миттєвого споживання. Саме завдяки організованості, яка внутрішньо властива цій системі, вона, попри економічний спад 90-х рр., найстійкіше утримувала показники ефективності.

Варто недо- або перевантажити систему, як її лихоманить — у вигляді відхилень частоти змінного струму. При значній же лихоманці (відносні межі її відхилення навіть делікатніші, ніж для людського організму) ця армія ризикує розвалитись, перетворившись на набрід. Таке нещодавно трапилось у штаті Каліфорнія (США), що заподіяло його економіці величезних збитків. Двічі на день, уранці та ввечері, коли треба забезпечити піковий рівень енергоспоживання, незбалансованість системи проявляється найгостріше. Щоб її подолати, використовують маневрові генеруючі потужності, найдосконаліші серед яких — ГЕС. Проте потужність їхня недостатня, тому енергетики зменшують навантаження шляхом відключень споживачів. Ще раз підкреслимо: всім на збиток.

Функціонуючи
«без табу»

Основна правова передумова масових відключень — неврегульованість взаємної відповідальності постачальників та споживачів енергоресурсів, передбаченої законами України «Про енергозбереження» та «Про електроенергетику». Якщо конкретніше, то не виконані прикінцеві положення останнього з цих законів щодо запровадження правил користування електроенергією, точніше, — її купівлі—продажу як товару.

Кілька «керівних складів» Міненерго та НКРЕ тому (це така специфічна для України одиниця виміру часу не дуже великої тривалості) наш комітет пробував урегулювати проблему, підготувавши проект постанови Кабінету міністрів «Про встановлення взаємної економічної відповідальності постачальників і споживачів енергоресурсів». Проте він успішно заліг «під сукно» в обох високих інстанціях.

Тут уже навіть важко сказати: у якій культурі, у якій економіці можливі такі правила гри, коли «просто так» продавець, отримавши плату, може не відпустити товар, або, навпаки, покупець — отримати товар, не оплативши його? Вони входять до числа небагатьох базових «табу», властивих кожній людині, на яких взагалі будуються економічні відносини. Проте саме така фантасмагорія відбувається на частині нашого енергоринку. Щоб не бути голослівними, наведемо цифри, які ілюструють її «результативність»: в умовах значного зменшення виробництва електроенергії в межах 298—171 млрд. кВт.год. протягом 1990—2000 рр. так звані втрати в мережах (початковий сенс цього показника — технологічні втрати переважно на нагрівання провідників та розсіяні магнітні поля, які звичайно становили 8 відсотків загальних обсягів транспортування електроенергії) зросли в межах 22 — 32 млрд. кВт.год. Реально ж цей показник мав зменшуватись не тільки в абсолютному, а й у відсотковому відношенні! Сьогодні його рівень визначається крадіжками електроенергії та неплатежами за неї. Строго формально, вони впливають не так на собівартість, як на дебіторську заборгованість. Проте яка різниця з погляду (не) ефективності? Відтак потерпає як система Мінпаливенерго, так і її сумлінні споживачі.

Проблему неплатежів розв’язує ціла армія колег-чиновників у районних та обладміністраціях і на рівні Кабінету міністрів, проте боротьба за відсутності правил явно не дає плодів системі державного управління. Це одна з відповідей на запитання з першого розділу.

Певною панацеєю вважалась приватизація обленерго — підприємств, які забезпечують доставку кінцевого продукту (електроенергії) до споживача та розрахунки з ним. Проте сталося те, що мало статися: в умовах ринку дефіциту електроенергії почали відключати споживачів-неплатників, яким держава зазвичай прощає.

Тут напрошується антипаралель з іншого сегмента енергоринку — пально-мастильних матеріалів. Пам’ятаю, 1994 р., коли держава героїчно боролася за наповнення цього ринку, щастям було в далекій дорозі купити каністру бензину. Тепер же ринок успішно працює «сам по собі». Очевидно, він не міг би бути успішним, якби на колонках бензин відпускали «просто так».

І все ж ми не зводимо ситуацію до вже згаданої панацеї. Більше того, нещодавно під час днів австрійської енергетики в Києві мав нагоду вислухати думку спеціалістів цієї країни про недоцільність приватизації електроенергетики взагалі і про недоречність застосування в Україні вибраної моделі енергоринку, з огляду на рішучу розбіжність умов з країною-прототипом. Проте у кожному разі, без певних «табу» працювати не можна.

Якби запрацювали товарно-грошові механізми в ПЕК, то...

...можна було б нарешті реалізувати в Україні те, з чого в багатьох розвинених країнах розпочиналось енергозбереження. Йдеться про запровадження системи управління енергоспоживанням, яка технічно включає в себе пристрої для диференційованого відключення промислових споживачів без відключення електропостачання населених пунктів. Інша її перевага — стимулювання споживачів до вирівнювання добового графіка навантажень в електроенергетиці. Крім того, проблема переноситься також у площину негарантованого забезпечення електроенергією порушників платіжної дисципліни, що дає їм певний шанс «на виживання». Відомо, що забезпечення такого управління потребує значно менше коштiв, нiж введення у дiю нових енергоблокiв.

...можна було б великою мірою зняти тягар відповідальності з плечей Мінпаливенерго. Річ у тому, що ненадійність роботи енергосистеми об’єктивно підсилює інтерес споживачів до децентралізованого енергопостачання. В його основі лежить високоефективне комбіноване виробництво теплової та електричної енергії з ККД 80—90% (для порівняння: ККД виробництва електроенергії в системі Мінпаливенерго становить 33 відсотки, а з урахуванням витрат на транспортування — всього 25). Сьогодні, через неврегульованість правил продажу електроенергії, виникають проблеми зі збутом її надлишків. Потенційно ж децентралізація може забезпечити до 30% необхідних потужностей за рахунок окремих підприємств, знімаючи цю проблему з галузевого міністерства.

Україна входить у десятку країн, що володіють сучасними високоефективними методами комбінованого виробництва теплової та електричної енергії на основі газотурбінних технологій. За роки незалежності України НВП «Машпроект» (м.Миколаїв) розробило ряд газотурбінних установок потужністю до 100 МВт для використання в енергетиці. Цей потенціал потребує особливої державної підтримки — адже існують обмеження на експорт такого класу продукції потужністю понад 1 МВт з боку промислово розвинених держав.

Бюджетна сфера:
«все навколо колгоспне...»

Витрати бюджетів усіх рівнів на оплату енергопостачання та води становлять близько 5 млрд. грн. (обсяг державного бюджету-01 — 42 млрд. грн.). Нагадаємо: бюджетна сфера — це не якась абстракція, а реальні школи, лікарні, тобто ті об’єкти, з якими громадяни мають справу повсякденно. Ці витрати можна значною мірою зменшити, не залучаючи додаткових коштів. Приміром, встановлення приладів обліку та регулювання теплоспоживання, що дозволяє додатково економити тепло у нічний час, часто має термін окупності лише два місяці. Це означає, що згадані прилади можна встановити за рахунок досягнутої економії коштів. На заваді нескладного механізму реалізації — а він визначений на рівні указу Президента — стоїть заборона бюджетним законодавством перенесення на статтю капітальних видатків (а саме по ній проходять згадані прилади) видатків з інших статей, зокрема за оплату енергоресурсів. Це той випадок, коли разом з водою вихлюпують дитя. (До речі, такий механізм енергозбереження успішно діє в США.)

Здавалося, що деякі «нафталінові» принципи бюджетної політики урегулює новий Бюджетний кодекс, який набрав чинності у червні минулого року. І справді, «урегулював» — по-кавалерійському. Річ у тому, що у практиці господарювання тривалий час існували так звані позабюджетні фонди. Потім цілком логічно законодавець з метою забезпечення прозорості наповнення та використання цих фондів відніс їх до так званих спеціальних видатків державного бюджету. Питання їх функціонування визначалося відповідними постановами Кабінету міністрів. Тепер же Бюджетний кодекс вимагає урегулювання цієї діяльності виключно законами. Проте внести відповідні зміни до законодавства з червня (часу набрання чинності Кодексом) до початку бюджетного процесу — неможливо. Це означає, що ряд механізмів, які врегульовують функціонування економіки, просто «зависають» — у тому числі, на жаль, окремі питання енергозбереження.

Ще одне важливе питання, пов’язане з функціонуванням бюджету, — порядок виплат житлових субсидій населенню. Тут ситуація дуже схожа на проблему дотацій пасажирському транспорту. Як запевняє мій добрий знайомий — колишній директор автопарку, ніщо так не руйнує стимулів до ефективної роботи підприємства, як неминучі дотації. Аналогічна ситуація з субсидіями, які «пливуть» повз конкретного споживача виробникові (інша річ — чи у повному обсязі). Тут знову проблема товарно-грошових механізмів: з одного боку — треба придумувати спеціальні стимули для заохочення громадян до ощадного споживання, з другого — незаробленими грошовими потоками підтримується марнотратство виробника. Простіше і набагато ефективніше було б надавати субсидії безпосередньо споживачам.

Отже, продовжуючи тему попереднього розділу, додамо:

...можна було б рік у рік економити на енергоресурсах, спрямовуючи економію коштів у соціальну сферу.

Культура і прагматизм нетрадиційної енергетики

«І ставок, і млинок» є частиною романтики українського світосприйняття. Тому навіть незручно зараховувати гідроенергетику до нетрадиційних джерел. Традиційний елемент українського пейзажу минулого століття — вітряк (завітайте до музею у с. Пирогів!). Проте не треба бути надто спостережливим, аби зарахувати ці «енергетичні потужності» до, використовуючи термінологію попереднього розділу, класу децентралізованих, точніше, до малої енергетики.

«Млинки» стали зіркою періоду індустріалізації і тепер добре прислужуються Україні як маневрові потужності великої енергетики. Про ціну не говоритимемо, оскільки ринкова вартість землі тільки-но починає переходити з категорії теоретичної у практичну площину. Проте добре пам’ятаю, як тесть-небіжчик, перш ніж піти з цього світу, постійно згадував не столиці, де він довго служив, і навіть не війну, яку пройшов від Москви до Берліна, а вулиці рідного Новогеоргієвська, над яким тепер хлюпочуть хвилі Кременчуцького «ставка».

В останні десятиліття високорозвинені держави — приміром, Німеччина, США (порівняйте вище їхню енергоємність ВВП з українською) — активно працюють над залученням до великої енергетики «дармової» енергії вітру. Лапки тут вжито не випадково, оскільки поєднання стихії вітру і сурової ритмічності енергосистеми потребує застосування дуже складної техніки, що зводить нанівець переваги, пов’язані з економією палива. Проте всередині 90-х рр. під гаслом боротьби з дефіцитом енергоресурсів (тут підміна понять: є проблема платоспроможного попиту — у тому числі по імпорту,— а не дефіциту) розпочалась підготовка програми розвитку вітроенергетики в Україні. Оскільки запахло серйозними коштами (так воно, зрештою, і сталося), то Держкоменергозбереження відтіснили від проблеми потужніші відомства. Далі сталося те, про що з самого початку говорили спеціалісти-управлінці з енергозбереження: до численних проблем ефективності електроенергетики додалася ще одна, бо ціна «дармової» електроенергії у шість разів (!) перевищує звичайну (див. публікацію «Вітер у діряві вітрила» в «Урядовому кур’єрі» за 8.11.2001 року). Та ще, замість підтримати власних розробників, скористалися не найбільш вдалою закордонною технікою. Просто як у Шевченка — з точністю до навпаки: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Проблема ця давно вже вийшла за межі чиновного кола.

Реальний підхід до цієї проблеми полягає в тому, що в умовах неплатоспроможного попиту на енергоресурси та надлишку в Україні відносно дешевих генеруючих потужностей економічна кон’юнктура в найближчий період буде об’єктивно несприятливою для виходу у «велику» енергетику потужностей на основі альтернативних і відновлювальних джерел. На цей час тут багато важитиме підтримка державою розробок нових технологій та установок на перспективу і реалізація програм «малої» енергетики. Сьогодні ми не настільки багаті, щоб дозволити собі велику «дармову» енергетику. Інша річ — вітряки для перекачування води, побутових потреб тощо. Або високоефективні технології спалювання торфу, деревини, соломи для місцевого опалення — особливо за відсутності газопостачання.

Результативність енергозбереження
в Україні

Її легко відстежити на прикладі двох централізованих програм, здійснення яких забезпечує Держкоменергозбереження. Це — досвід діяльності Української енергозберігаючої сервісної компанії УкрЕСКО та проведення заходів з енергозбереження у бюджетній сфері.

УкрЕСКО здійснює фінансування та виконання «під ключ» енергозберігаючих проектів в Україні за кошти кредиту ЄБРР на суму 20 млн. доларів США. Результати свідчать, що, попри досить високу кредитну ставку (12—13 відсотків річних у валюті), є значний ринок для розгортання діяльності УкрЕСКО. Навіть з урахуванням проблем гарантії повернення підприємствами кредитів відповідно до жорстких процедур ЄБРР, на кінець третього кварталу 2001 р. у стадії реалізації було 8 проектів на загальну суму 2,5 млн. дол. США, у стадії підписання контрактів — 3 проекти на суму 6,1 млн. дол. та у процесі підготовки — ще 17 проектів на суму 15 млн. дол.

Показовий досвід запровадження енергозберігаючих заходів у бюджетній сфері. Тут діяльність регулюється виключно законодавством про бюджет — тому вона менш гнучка, ніж у сфері підприємництва, і тому важче очікувати швидкої окупності. Проте за результатами конкурсного відбору проектів на запровадження енергозберігаючих заходів у бюджетній сфері в 2001—2002 рр. річне скорочення бюджетних видатків на ці потреби становитиме 66,67 млн. грн., при загальних витратах бюджету на згадані заходи 25,01 млн. грн. та залучених інвестиціях в обсязі 24,47 млн. грн. Отже, термін окупності цих коштів не перевищує одного року! Таким чином, можна констатувати, що реальна економіка України цілком сприйнятлива до заходів з енергозбереження, а запровадження цих заходів супроводжується швидкою окупністю.

Це більш ніж клондайк для економіки України. Міркуйте самі: по-перше, не треба ризикувати на просторах Дикого Заходу — «копати» значний прибуток у вигляді невитрачених на марнотратне енергоспоживання коштів можна всюди: в оселі, на службі, на виробництві. По-друге, ви дбаєте про державу, оскільки існування «в борг» не надто шляхетне — згадайте про зовнішній газовий борг України. По-третє — ви облагороджуєте барви неба, бо зворотний бік медалі енергозбереження — чисте довкілля.

Наведені факти свідчать на користь великих резервів, які закладені в енергозбереженні, — як альтернативі екстенсивного розвитку економіки на засадах постійного нарощування енергоспоживання. 2000 рік став якісно новою сторінкою в історії енергозбереження в Україні: уперше досягнуто приросту ВВП на рівні 5,8% при одночасному скороченні енергоспоживання на 2%, а річний показник зниження енергоємності ВВП сягнув 8%. Звичайно, це відбулося не на голому місці.

Шляхи розвитку енергозбереження

З досвіду функціонування органів виконавчої і законодавчої влади в Україні можна виокремити кілька основних тенденцій, що стосуються розв’язання проблем енергозбереження і надійного енергозабезпечення за сучасних обставин, які умовно можна визначити як:

а) боротьба з кризою неплатежів;

б) глобальне оздоровлення економіки;

в) стимулювання енергозбереження.

Боротьба з кризою неплатежів — сценарій, що найактивніше впроваджувався у життя протягом останніх років. Його девіз: «Немає кризи енергетики — є криза неплатежів!». Розв’язання проблеми неплатежів має велике значення для нормального функціонування ПЕК, проте на макроекономічному рівні — це боротьба з наслідками, а не з причиною явища. Справді, вже сам девіз не є коректним, бо, з точки зору платоспроможного споживача, факт його відключення від електропостачання і є наразі кризою енергетики. Як ми показали вище, ключ до розв’язання проблеми лежить у площині нарощування енергоефективності всіх секторів економіки.

У кількісному плані ситуацію характеризує динаміка структури ціни промислової продукції. Вона свідчить, що через значне зростання цін на енергоресурси у 1991—1997 рр. тут майже втричі зросла частка витрат на ці потреби і, навпаки, у стільки ж разів зменшилась частка прибутку. Це зумовило вимивання обігових коштів з економіки, сприяючи таким чином її бартеризації та іншим негативним наслідкам у плані переходу до ринкових відносин. В умовах же бартеризації собівартість (і, відповідно, енергоефективність виробництва) втрачає свій сенс. Таким чином, тут, як і в окремому прикладі «віяльних» відключень, низька енергоефективність є першопричиною і наслідком кризових явищ в економіці. Отже, функціонування економіки на нинішньому рівні ефективності продукуватиме її негативні тенденції.

У зв’язку з цим хотілося б підкреслити ще одну радикальну особливість нашої економіки з погляду можливості розв’язання проблем енергозбереження: відсутність обігових коштів у підприємств — та ще в умовах надто дорогих кредитів вітчизняних банків.

У цілому про «результативність» боротьби з неплатежами свідчить промовиста цифра: загальна кількість недоданої електроенергії по Україні в 2000 році становила 14,3 млрд.кВт.год., що майже утричі перевищує показники попереднього року (5,1 млрд.кВт.год.). І це не дивно: боротьба за відсутності правил — безперспективна.

Сценарій глобального оздоровлення економіки — діаметрально протилежний попередньому. При цьому вважається, що спочатку потрібно на основі глибокої лібералізації нормалізувати ринкові умови взагалі, а тоді вже сам ринок розставить усе на свої місця, у тому числі розв’яже проблему енергоефективності в економіці. Цей сценарій домінуює у підходах до проблеми енергозбереження Мінфіну та окремих західних радників. Справді, у процесі розвитку ринку поступово почне спрацьовувати фактор собівартості, важлива складова якої — паливно-енергетична, що в умовах підсилення розвитку конкуренції поступово приведе до витіснення неефективних виробництв. Однак цей процес, що й так відбувається в Україні вже десятиріччя, обіцяє бути досить тривалим, що зумовить значні перевитрати енергоресурсів у національній економіці. Відповідно, загострюватиметься економічна та соціальна ситуація в країні.

Обидва ці підходи вкрай негативно позначаються на практичній реалізації в Україні сценарію стимулювання енергозбереження. Це обумовлено тривалою (досьогодні) практикою підготовки законодавчих актів, що передбачає консенсус усіх зацікавлених міністерств. Як наслідок, група галузевих міністерств, пов’язаних зі сферою виробництва, блокувала впровадження передбаченої Законом України «Про енергозбереження» відповідальності за неефективне використання паливно-енергетичних ресурсів, а міністерства економічного блоку, навпаки, — блокували податкові механізми стимулювання енергозбереження, фактично зупиняючи дію закону (адже кожен закон — це суть «батіг та медяник»). А проте його впровадження у повному обсязі дозволить значно прискорити ринкові перетворення на основі прибуткового виробництва. Якщо перехід до ринку відповідно до сценарію б) можна умовно подати як певний лінійний у часі процес, то на випадок сценарію в) — як наближений до квадратичного, інакше кажучи — набагато швидший.

У рамках реалізації політики енергозбереження ключовий напрям — удосконалення механізмів фінансування енергозберігаючих заходів, зокрема, заохочення самофінансування їх підприємствами. Справді, за відсутності реальних джерел фінансування заходів з енергозбереження та обігових коштів як джерела таких можуть розглядатись надмірні сьогодні витрати на енергоресурси у структурі ціни продукції. Для цього доцільно передбачити створення фондів енергозбереження на підприємствах, наповнення яких здійснювалося б на основі пільгового оподаткування приросту прибутку, отриманого в результаті енергозберігаючих заходів.

Про ефективність такого підходу свідчить уже згаданий успіх застосування Закону України «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України». Стосовно ПЕК такий підхід фактично неминучий внаслідок також обвального старіння основних фондів цієї галузі. Слід підкреслити, що, на відміну від згаданого закону, пропонований механізм стимулює приріст прибутку, не зменшуючи базового рівня оподаткування.

Ще один парадокс українського ПЕК. Виявляється, ми набагато випередили США не тільки за енергоємністю ВВП, а й за ефективністю атомної електроенергетики: у Штатах вона найдорожча, у нас — найдешевша. Секрет простий: у нас немає амортизаційних відрахувань, з чого випливають економічні викривлення. Отже, коли реактори вичерпають термін експлуатації (кілька десятків років), то для їх поховання доведеться іти з шапкою «по колу» співвітчизників, і це при тому, що «копійчина», яка знадобиться на процедуру, не надто відрізнятиметься від нинішнього бюджету. Якось не гречно перекладати на прийдешнє покоління такого роду проблему. Цілком логічно було б розв’язувати її вже тепер, реалізувавши на її основі також фонд відродження ПЕК.

Неминучим бачиться і створення спеціальних фондів енергозбереження в рамках державного та місцевих бюджетів як фінансової основи енергозбереження у комунально-побутовій сфері, у тому числі виконання програм встановлення приладів обліку та регулювання споживання енергоресурсів і води. Для їх реінвестування доцільно, зокрема, використати так званий револьверний механізм, вилучаючи різницю вартості комунально-побутових послуг та економію коштів на субсидії, потреба в яких виникає внаслідок запровадження енергозберігаючих заходів у споживачів протягом терміну їх окупності.

Чи не є «третій шлях» ілюзорним? Принаймні він цілком відповідає авторитетним висновкам щодо особливостей розвитку економіки України (див. А.Гальчинський. Чи можливе українське чудо в економіці? «Дзеркало тижня», 15.06.01 р.).

І останнє. Автор не намагався когось «дістати» цією публікацією. Її мета — швидше «запустити» енергозбереження в повсякденний «оборот» українського буття як цілком осмислене культурне, економічне та управлінське явище. До цього переліку хотілося б додати ще фахово близьке слово «наукове». Проте саме третій шлях об’єктивно сприятиме реалізації колись популярного гасла «Наука — безпосередня продуктивна сила», яке так і залишилося гаслом. У цьому плані є як безпосередня необхідність, так і достатні потенції.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі