МОНУМЕНТАЛЬНІ ШАТИ ВЛАДИ

Поділитися
Скульптура, як і історія, — найдовговічніше сховище чеснот людських та їхніх слабкостей. Фальконе З моменту виникнення держави влада потребувала як ідолів поклоніння, так і матеріальних атрибутів своєї величі...

Скульптура, як і історія, — найдовговічніше сховище чеснот людських та їхніх слабкостей.

Фальконе

З моменту виникнення держави влада потребувала як ідолів поклоніння, так і матеріальних атрибутів своєї величі. Цим цілям найкраще відповідала монументальна пластика, що існувала у двох іпостасях — як самостійні твори і як декоративна компонента архітектурних ансамблів.

Фактично багато в чому саме скульптурна семіотика найвідвертіше і — головне — на століття зафіксувала амбіції влади, а також образний світогляд тієї чи іншої цивілізації, даючи достатньо інформаційних імпульсів для міркувань.

Немає потреби нагадувати, що про деспотичність режиму правління, приміром, у Давньому Єгипті, ми судимо зі збережених Колосів Мемнона, гігантських статуй Рамзеса Другого або тих-таки сфінксів. Водночас демократичні основи давньогрецького суспільства дуже чітко прозирають не в обожнюванні окремих правителів, а в торжестві високих громадянських ідей, виразниками яких були боги та їхні скульптурні дуали. Практичні й цілеспрямовані римляни любили до рівня богів підносити своїх полководців, утім — наділяли їх і суто людськими рисами, навіть якщо вони й несли на собі сліди виродження. Авторитарні режими пізніших часів також висували на авансцену культові меморіали правителів — досить згадати гігантський пам’ятник Бісмарку в Гамбурзі чи ансамбль Віктора Еммануїла в Римі. Панорама віденської Ринг-штрассе поблизу Нового Хоффбурга — це збалансований парад офіціозних меморіалів. Радянський культовий синдром викликав не лише епідемію пам’ятників Леніну—Сталіну, а й супутні монументальні затрати, зокрема гігантоманію ансамблів Вучетича, останньою жертвою якого став Київ.

Де ж вихід? І який узагалі сенс встановлення пам’ятників? Певною мірою відповідь міститься в назві, що апелює до пам’яті живих про мертвих і фактично випливає зі світової традиції, закладеної ще єгиптянами, які вбачали антитезис смерті в збереженні людського образу у вигляді матеріальних символів. Відтінок сакральності згодом переріс у трансформацію ідеї Бога в скульптурні ідоли, які від єгипетської Ізіди через бурхливий розвиток античної монументалістики, позначеної такими шедеврами, як храм Артеміди Ефеської чи Пергамський вівтар, привели вже в період Середньовіччя і тим паче в Нові часи до погляду на пам’ятники як на матеріалізовані ідеологічні фетиші, що їх повною мірою використовувала як світська, так і духовна влада. Зовсім не випадково створений за біблійними мотивами «Давид» Мікеланджело був встановлений на майдані Синьйорії у Флоренції як відвертий виклик її ворогам. Наполеон відразу ж після перемоги під Аустерліцем наказує відлити з захоплених гармат Вандомську колону, а невдовзі починає будівництво Тріумфальної арки з відомими горельєфами, які трактують його діяльність як продовжувача ідей Французької революції. До речі, той самий сюжет скульптурно розроблений і на фризі Пантеону.

Ідеологічна заангажованість владою таких монументів очевидна. Все питання в тому, яка сутність цієї влади.

Європа, переживши у ХХ столітті потрясіння двох світових воєн, особливо після перебудови, яка розпочалася на східних землях, практично позбулася тоталітарних режимів. У сфері скульптурної пластики це привело, з одного боку, до відходу від статичного консерватизму старих помпезних канонів меморіалів державного значення, а з другого — до зняття зайвих децибел офіціозу за рахунок контактної скульптури. Перший напрям знайшов свій розвиток в експресивності нового типу необразотворчих монументів, позбавлених алегоричних чи портретних постатей, таких як, приміром, пам’ятник сілезьким повстанцям у Катовіце Г.Земли чи варшавська Ніка М.Конечного, створені у шістдесяті роки. До них можна зарахувати й пам’ятник на місці загибелі принцеси Діани в Парижі. Другий вектор монументалістики, дуже поширений сьогодні на Заході, представлений скульптурними зображеннями відомих політичних діячів, серед яких імператор Франц-Йосиф, де Голль, Клемансо, Черчілль, Петро Перший, що сидять на лавах або гуляють парками і бульварами Парижа, Відня, Лондона. Україна досить відверто продемонструвала свою відкритість європейським тенденціям, які урбаністичному засиллю протиставляють камерність малих скульптурних форм, зорієнтованих на наближення до глядача. Та й на цьому, цілком демократичному, шляху можливі втрати, викликані квапливістю в установленні меморіалів і, як наслідок, не досить чітко відпрацьованою концептуальністю та композиційною вивіреністю, стилістичною неадекватністю монументів архітектурному пейзажу.

Може, настав час не лише створювати нові пам’ятники, а й своєрідно переосмислювати за гамбурзьким рахунком дискурсивні посилки кожного меморіалу, давнього чи щойно встановленого. Перші кроки на цьому шляху вже зроблені, приміром, розчищенням перспективного огляду унікального пам’ятника князю Володимиру. І, нарешті, чому б замість дорогих і не завжди вдалих монументів не створити інформаційно-культурні центри на зразок Центру Помпіду із вільним доступом до бібліотек, виставок та інтернетівських сайтів, куди могла б приходити молодь, прилучаючись до справи національного відродження.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі