УСЕ ЖИТТЯ — ГРА?

Ми любимо спостерігати за дітьми у процесі гри. Нас розчулює підліток, який продовжує спати зі своєю улюбленою плюшевою іграшкою. Ми з повагою ставимося до шахів як до гри інтелектуалів, поблажливо — до шашок і домашнього «підкидного», з побоюванням — до царства азартних ігор казино. Гра ніколи не йде з нашого життя, вона просто дорослішає разом із нами. Адже процес гри — це не лише розвага, а найчастіше ще й можливість подивитися на багато речей під іншим кутом зору, відкрити щось нове у собі й навколишньому світі. Але для дитини її реальне життя і гра, тісно переплітаючись, перетікають одне в одного і грань між ними практично стирається, до дорослої ж людини життя пред’являє інші вимоги. І якщо, подорослішавши, людина неусвідомлено продовжує грати у своєму реальному житті, одного разу воно може їй не вибачити такого легковажного ставлення.

У що ж грають дорослі?

Іграшками для дорослих людей, які «не подорослішали», можуть стати автомобіль і комп’ютери, хутра і коштовності... Але всі ми родом із дитинства. І те, які установки закладено в нас батьками та вихователями, великою мірою визначає наше ставлення до своїх «дорослих» іграшок. Ваш друг протягом року поміняв шість машин? Це може означати, що в дитинстві від ньо го не вимагали берегти іграшки, їх було багато, на зміну зламаним або обридлим купувалися нові. Дитина, якій доводилося довго мріяти про щось, ставши дорослою і матеріально незалежною, купує лише «най-най» — наприклад, ту ж таки машину, але останньої моделі, — береже її і розлучається лише в крайньому випадку. Чим ці дві моделі відрізняються від моделі поведінки «нормальної» дорослої людини? Тим, що остання взагалі ставиться до машини виключно як до засобу пересування (чим вона, власне, і є), купує ту, яка відповідає її потребам, і без зайвих емоцій міняє її у разі об’єктивної необхідності.

Є дорослі, котрі люблять і вірять у казки. Це вони із завзяттям, гідним кращого застосування, беруть участь у всіляких розіграшах, лотереях та акціях, щиро вірячи в те, що одного разу їм неодмінно пощастить. Це вони розповідають вам чергову ідеальну історію про бридке каченя, яке перетворилося на білого лебедя, про Попелюшку, яка вийшла заміж за заморського принца, геть-чисто забуваючи про тяжку працю, що, як правило, передує «чудесному» перетворенню, про мовний бар’єр, придворні інтриги і тугу за батьківщиною, яку сьогоднішня принцеса відчує, можливо, відразу ж по завершенні медового місяця. Спілкування з такими людьми буде дуже корисним, коли у вашому житті настала «чорна смуга», ви відчуваєте наближення депресії чи, як то кажуть, «усе валиться з рук» — їм цілком під силу заразити будь-кого своїм невгавучим оптимізмом та вірою в «світле майбутнє». Але в нормальному стані усе ж таки варто дивитися на світ із певною часткою реалізму, пам’ятаючи, що прислів’я про рибку і ставок, воду і лежачий камінь, безплатний сир і мишоловку актуальні в усі часи, а історія Ємелі і його печі — все ж таки казка.

Та коли вищезгадані прояви інфантильності, за великим рахунком, безневинні і навколишні, хай і згнітивши серце, можуть із ними миритися, — то людина, яка в реальному житті захоплюється «рольовими» іграми, може завдати істотної шкоди тим, кого їй вдасться залучити у свою гру. Свідомо чи ні, така людина бере на себе роль «режисера-постановника» життя — добре, якщо лише свого... Вона розподіляє ролі між рідними та близькими, між колегами і малознайомими людьми. Вона підлаштовує ситуації, у яких людям доводиться діяти відповідно до її сценарію, і вони вимушені грати свої ролі, навіть не підозрюючи про це. Якщо все йде за її планом, така людина отримує задоволення, як рибалка після вдалої риболовлі чи колекціонер, який роздобув у свою колекцію жаданий предмет.

«Що ж у цьому страшного? — здивується багато хто. — Адже весь цей театр живе лише в її уяві!» Страшно те, що ви живете справжнім життям, і коли роль буде зіграна і завіса опуститься, режисер втратить до вас будь-який інтерес. Його поведінка різко зміниться, а вам залишиться дивуватися — що ж, власне, сталося? Стаючи героєм його водевілю, мелодрами, комедії чи, не дай Боже, трагедії або навіть трилера, ви, жодної гадки не маючи про плани «режисера», можете стати лялькою-маріонеткою в його грі. Якщо ви хоч раз були свідком або жертвою інтриги, на перший погляд — безцільної і без ніякої очевидної користі для її «автора», вам легко буде уявити собі таку людину. Її слід остерігатися, адже, реалізуючи свій, хай навіть безневинний, на перший погляд, задум, вона може в такий спосіб отримати над вами владу, якою пізніше ще не відомо як скористається. Тому найкраще — відчувши, що вам нав’язують якусь роль чи певний спосіб поведінки, вчасно зробити «хід конем», постаратися піти зі сцени і поглянути на ситуацію з боку.

Є постановники й іншого роду — ті, хто щиро вірить у бездоганність певного сценарію, плану, складеного ними для інших, як правило, близьких людей. Вони керуються добрими намірами, це навіть не режисери, а радше — примхливі глядачі, які прагнуть побачити ваше життя саме таким, яким вони його для вас придумали. Якщо ці люди для вас — авторитет і ви їм довіряєте, можливо, і варто дослухатися їхніх порад. Та заодно все ж таки не забувати, що ваше життя — лише ваше і в рамках свого власного життя ви маєте право на все — навіть на помилки.

Дивлячись на деяких сучасних молодих бізнесменів, можна подумати, що вони продовжують грати в «Царя гори» чи в «А нумо, наздожени!». Задля швидкої перемоги в жертву приноситься час, відведений для спілкування з близькими, усі сили, ресурси і, в остаточному підсумку — навіть власне здоров’я. І все для того, щоб мати можливість із гордістю сказати: «Сьогодні я — найкращий!» А завтра? Завтра на продовження боротьби може не виявитися ні коштів, ні можливостей, ні бажання. В остаточному підсумку постраждає справа, ради якої, власне, і знадобилися всі ці жертви. Адже бізнес, що інколи справді передбачає можливість ризикнути або підкоритися форс-мажорним обставинам, у цілому ж вимагає зваженого ставлення до справ та спокійної розважливості. І в цьому випадку приказка «Тихіше їдеш — далі будеш» згадується без усмішки.

Звісно, у сімейному житті не уникнути певної частки гри. Часто доводиться вдаватися до дипломатії або гри «у піддавки», тобто поступатися в малому, щоб зберегти велике — спокій у сім’ї і добрі взаємини між її членами. Але це нічого спільного не має зі звичайною інфантильною поведінкою, оскільки відбувається свідомо і зі шляхетною метою.

Та все ж найкраще — присвятити грі свій вільний час і частіше відвідувати театр, аби насолодитися грою як мистецтвом, не наповнюючи своє життя нещирими почуттями та безглуздими вчинками.