СПІЗНІЛИЙ «ПОДАРУНОК» ПРЕЗИДЕНТУ ПУТІНУ

Людмила Кушко, кандидат біологічних наук, завідувач лабораторії спеціалізованого медичного центру «Оптима-фарм» поїхала до Москви у відрядження на наукову конференцію з мирною назвою «Генодіагностика інфекційних захворювань» і, будучи затятою театралкою, не оминула нагоди відвідати виставу дуже модного мюзиклу «Норд-Ост». Сьогодні весь світ знає, якою трагедією закінчився цей вечір 23 жовтня.

Людмила першою зі звільнених заручників, які залишилися живими, повернулася додому. Відразу ж прийшла на роботу. Вона каже, що їй зараз важко залишатися самій. Керівник центру Ірина Петровська, давня подруга Кушко, лікар-терапевт, яка багато років займалася науковою діяльністю, першою оглянула її. Потім було зроблено клінічні дослідження — УЗД, рентген легень, грудної клітки і хребта, ЕКГ.

— Зараз немає нічого, — каже Ірина Петровська, — що свідчило б про органічну патологію. Психологічний стан у нормі, Люда — дуже сильна людина. Але, знаючи її веселість і життєрадісність, можу підкреслити, що вона зараз дуже пригнічена.

Від себе додам, що вдячна Людмилі за згоду поділитися з читачами «ДТ» враженнями «по гарячих слідах».

— Людмило, якою була перша реакція на події в залі театру?

— Перша реакція — ми не повірили в те, що відбувається. Почалося друге відділення, йшов танцювальний номер. Танцювали хлопці у військовій формі, потім з’явилися чоловіки в маскувальному одязі і масках, хлопців загнали кудись у куток. Глядачі спостерігали зі здивуванням, — може, це якийсь новий прийом, режисерська знахідка. На балконі, де я сиділа, почали стріляти в стелю. Та все ж ми ще не вірили, що постріли справжні. А потім, коли чеченці пішли проходом на балконі, один із чоловіків кинув безневинну репліку, і чеченець ударив його ногою, прийшло розуміння, щось не те. Потім вийшов їхній керівник і сказав, що нас узято як заручників. Їхні вимоги — завершення військових дій у Чечні, повне виведення військ. Поки ці вимоги не будуть виконані, ми — заручники. Зал буквально онімів. Це було настільки несподіваним! Потім був наказ — кинути мобілки, сумки в прохід. Я сиділа на балконі, було погано видно, що діялося унизу, в залі. Потім з’явилися жінки, обв’язані вибуховими пристроями. Нам пояснили, що коли одна з них натисне кнопку, то детонує і вибухає відразу кілька жінок.

— Коли це сталося, були в залі істерики?

— Шок. Істерик не було. Усі були просто вражені. Було моторошне мовчання. Істерика почалася потім, коли вони дозволили зателефонувати рідним і близьким, повідомити, що нас узято заручниками і передати їхні вимоги. Це сталося практично відразу. Розмовляючи з близькими, люди прощалися з ними, тоді почалися сльози. І мені спало на думку, може, це мій останній день.

— А у вас був телефон? Ви дзвонили?

— Ні. У мене телефону не було. Моя приятелька, у якої я гостювала в Москві, знала, що я йду на цю виставу. Я їй подзвонила наступного дня уранці, із проханням повідомити в Київ дочці і на роботу. Вона сказала, що все давно зрозуміла і вже це зробила.

— Як поводилися з вами?

— Нас випускали в туалет раз на дві-три години. Вони розділили лише присутніх на балконі чоловіків і жінок у різні частини бельетажу, у залі такого не було. Було дуже багато дітей. Близько 25 тільки на балконі. Серед них багато маленьких. Їм було найскладніше, вони хотіли їсти, спати. Чеченці давали дітям тістечка і шоколадки з буфета. Жінок випускали в нормальний туалет під охороною — у коридорі стояв чоловік, на виході — жінка. Впустили двох людей, випустили двох. Чоловіки ходили в туалет, приблизно так само, як унизу — заручників пускали в оркестрову яму. Бідолашні музиканти дуже переживали, адже там залишалися інструменти.

— У який момент ви відчули агресію з боку терористів?

— Постріли були весь час. Час від часу стріляли в коридорі, люди кидалися на підлогу, під сидіння. Тепер розумію, це для того, щоб створити атмосферу напруження. У партері убили одну людину. Поранили жінку. Були спроби до втечі, дуже успішні. Двом жінкам вдалося утекти, коли їх виводили в туалет. Вони розбили вікно і вистрибнули з третього поверху. Стріляючи, чеченець влучив у одну з них.

— Чи була агресія стосовно іноземних громадян?

— Відкритої агресії не було. Більш агресивні, хоч як дивно, були жінки. Вони розмахували увесь час пістолетами. Чоловіки, озброєні карабінами, опускали стволи униз.

— Між собою заручники спілкувалися?

— Я сиділа поруч із киянкою Емілією. Вона жила в Києві, за національністю болгарка, а за громадянством — австрійка. У Києві в неї бізнес, вона займалася складанням компонентів для косметичної промисловості. Приїхала до Москви на виставку зі своїм стендом. Аби відволіктися, розмовляли про те, які приголомшливі властивості у різних компонентів, добавок до кремів, косметичних засобів. Ми навіть упіймали себе в якийсь момент на тому, що почали сміятися. З’ясувалося, що живемо в Києві поруч... Емілія загинула там.

— Як біолог скажіть, як пояснити таку реакцію на «безневинний» газ?

— Мені важко коментувати, оскільки не знаю складу. Однак усім відомо, що на будь-які наркологічні препарати існує свій поріг чутливості. Одній людині, щоб заснути, треба зробити багато вдихів, а для іншої — це буде перевищенням норми. Вгадати, розрахувати дозування було дуже складно. Приміщення досить велике. Я лежала дуже близько до проходу і до тих комунікацій, через які запускали газ. Тому моєю реакцією була блювота.

— У ЗМІ йшлося про те, що о
9-й ранку наступного після захоплення дня, коли приїдуть представники посольств, всіх іноземців випустять. Що вам казали з цього приводу?

— Нам нічого не казали про це. Ми знали цю інформацію, бо терористи вмикали телевізор. За їхніми іронічними зауваженнями, реакцією я зрозуміла, що вони не збиралися відпускати іноземців. Видача іноземців набагато спростила б ситуацію, залишивши Росію сам на сам із власною проблемою. А так існував певний тиск із боку інших країн на Путіна, на уряд, щоб вони вживали якісь заходи, щоб захистили їхніх громадян.

— Коли стався перелам настрою? Коли ви зрозуміли, що це має якось вирішитися?

— Терористи втомилися теж. Вони були нарівні з нами. І, як мені здається, теж не їли. Я бачила, як вони пили воду, як лягали по черзі відпочивати, спали по кілька годин — змінюючи один одного. Здається, фізично їм було складніше, аніж нам. Я особисто чекала суботнього ранку, йшлося про те, що почнеться черговий етап переговорів. Хоча ми щодня сподівалися, що якось ця ситуація буде вирішена. Але, чесно кажучи, не думала, що це може погано закінчитися. Інтуїтивно було відчуття, що нас усе ж якимось чином звільнять.

— Це був загальний настрій чи особистий?

— Особистий. Не можу говорити про всіх. Найчастіше ми усі просто сиділи і мовчали. Був дуже пригнічений стан, коли сидиш без руху, не можеш пересуватися, не можеш їсти, не почуваєшся вільним. Стан несвободи дуже гнітив.

— Знаю, що ви повернулися додому без речей, які зникли десь у лікарні, без досить значної суми грошей і паспорта, котрі були в сумці, що залишилася в залі театру...

— Так. Я виявилася без речей. Мені дали футболку, разовий халатик, і коли сказали прийти і подивитися свої речі в лікарні, я їх не знайшла. Не змогла б піти звідти, якби за мною не приїхала дочка.

— У театр йдуть красиво одягненими, у коштовностях. Чи були випадки, коли у людей зникали речі, що були на них?

— Так. У моєї сусідки по палаті зняли в лікарні каблучку. Вона крізь півсон чула, як медперсонал (хто — невідомо) обговорював, що в неї гарний діамантовий перстень. І коли вона прийшла до тями, виявила, що його в неї немає.

— День звільнення, день повернення додому можна вважати другим днем народження, із яким ми вас і поздоровляємо. Які у вас перші враження, озираючись на те, що відбулося? Чи можна було інакше звільнити людей?

— Мені здається, що іншого варіанта звільнення заручників не було. Був варіант — вивести війська, але відразу зрозуміли, що на це ніхто не пішов би. Це було очевидно зі слів Путіна, на поступки вони не підуть. Брали інтерв’ю у заручників, багато хто казав, що Путін мусить вивести війська з Чечні. До цього ж підбурювали і терористи, котрі вимагали, щоб заручники телефонували своїм близьким і передавали їхні вимоги, щоб близькі виходили з акціями протесту.

— Одна з перших випущених із лікарні заручниць, росіянка, казала про те, що вона не бачила у терористів шприців, але вони увесь час вживали якісь таблетки.

— За зовнішніми ознаками терористи не справляли враження людей, котрі вживають наркотики. У них був нормальний тверезий погляд, адекватні реакції. Крім цього, вони були одягнені, як заможні люди — на ногах гарне взуття, дорогі годинники на зап’ястях. Один із них, готуючись йти на переговори, переодягнувся в дуже елегантний і модний костюм. А от жінки здалися мені дещо зомбованими, але, повторюю, я не бачила, щоб вони приймали наркотики.

— Як самі терористи говорили про цю акцію?

— Коли вони ходили між рядами, вони намагалися себе виправдати. Один із терористів — Асман, котрий очолював групу, що контролювала балкон, казав увесь час про те, що вони нічого не мають проти нас, що не хочуть завдавати нам горя, але ми мусимо їх зрозуміти, вони змушені це робити, аби зупинити війну, у якій загинули троє його братів, стільки-то сестер. Казали про те, що це спізніла акція, вона готувалася до дня народження Путіна, до 7 жовтня. Від себе додам, що війна навряд чи буває справедливою, але ж це не шлях вирішення військового конфлікту.